Нетипові зобов’язання

^[1]

Ю. І. Чалий
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права та процесу ХНУВС

Кодифікація норм цивільного законодавства, що відбулася в Україні останніми роками, стала потужним імпульсом для науково-практичних дискусій з приводу критичного осмислення цього нормативного матеріалу. У контексті сказаного чималий інтерес викликає описування у ЦК України деяких правових конструкцій недоговірних правовідносин. Законодавцем вони кваліфікуються як зобов’язальні, але за своїми сутнісними ознаками ці правовідносини зобов’язальними назвати не можна, принаймні в класичному розумінні категорії зобов’язання.

Йдеться про правовідносини, нормативне регулювання яких відбувається на підставі статей 1161–1162 гл. 80 та статей 117, 1207 гл. 82 ЦК України. Усі ці правовідносини об’єднує те, що суб’єктом відшкодування шкоди (тим, хто відшкодовує шкоду) є держава, хоча сама держава не є суб’єктом спричинення шкоди або суб’єктом, в інтересах якого діє інша особа (кредитор). Така правова конструкція є законодавчою новацією.

Раніше, за часів дії ЦК УРСР, держава була суб’єктом недоговірного відшкодування шкоди тільки у випадках, коли шкода протиправно завдавалася певною державною організацією чи посадовою особою, тобто за нормами деліктної відповідальності (гл. 40 ЦК УРСР), або шкода завдавалась особі, яка без відповідних повноважень рятувала державне майно від реальної загрози пошкодження чи знищення (гл. 41 ЦК УРСР). Ці дві групи правовідносин мали беззаперечну зобов’язально-правову конструктивну будову, що опиралися на право потерпілої особи вимагати відшкодування протиправно завданої шкоди (делікт) або на право особи-рятувальника вимагати відшкодування спричиненої шкоди, що виникала під час рятування чужого («соціалістичного») майна (ст. 467 ЦК УРСР). У цих випадках держава мала статус суб’єкта цивільно-правових відносин: у делікті держава виступала як суб’єкт відповідальності, діями якого завдавалася шкода; у правовідношенні рятування державного майна держава відшкодовувала рятувальникові шкоду як особа, в майнових інтересах якої діяв рятувальник.

ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 р., також містить норми, подібні до вищезгаданих норм ЦК УРСР, тобто норми деліктної відповідальності (гл. 82 «Відшкодування шкоди») та норми ч. 2 ст. 1162 (гл. 80 «Рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи»). Описувані у цих нормах правовідносини зберігають своє зобов’язально-правове походження. Але поряд з ними у главах 80, 82 ЦК України закріплено норми про участь держави у правовідносинах, що не мають зобов’язально-правової природи.

Так, ч. 1 ст. 1161 (гл. 80) ЦК України встановлює обов’язок держави відшкодувати в повному обсязі шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї. Далі, ч. 1 ст. 1162 (гл. 80) ЦК України закріплює правило, відповідно до якого шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, також відшкодовується державою в повному обсязі.

Виникає питання: що ж є юридичною підставою встановлення правовідносин, які регулюються цитованими вище нормами ЦК?

Як відомо, підставами виникнення зобов’язальних правовідносин можуть бути факти укладання правочинів, здійснення односторонніх правомірних дій (що не є правочинами) та здійснення односторонніх неправомірних дій. Таким чином, боржником особа може стати або через власну цілеспрямовану (вольову) дію, бажаючи вступити в обмін майна чи досягти іншого позитивного результату, або через скоєння цивільного правопорушення, стаючи при цьому суб’єктом відповідальності. Цілком очевидно, що держава у розглядуваних недоговірних правовідносинах має обов’язок відшкодовувати шкоду не через факт вчинення тієї чи іншої правомірної дії (у тому числі правочину). Не можна назвати державу й суб’єктом відповідальності, бо вона не здійснює в розглядуваних відносинах будь-якої протиправної поведінки.

Обов’язок держави відшкодувати шкоду за описаних у ч. 1 ст. 1161, ч. 1 ст. 1162 ЦК життєвих обставин ґрунтується на нормі ст. 27 Конституції Україні, де у третьому реченні записано таке: «Обов’язок держави — захищати життя людини». У свою чергу цей обов’язок кореспондується із нормою ст. 3 Конституції України, де задекларовано, що людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, відшкодування шкоди державою за наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 1161 та ч. 1 ст. 1162 ЦК України, є нічим іншим, як реалізацією однієї з функцій держави, тобто це є публічно-правовим обов’язком, виконуваним державою не в інтересах суспільства в цілому, а на користь (в інтересах) конкретної людини. Саме остання обставина створює враження наявності приватноправового (зобов’язально-правового) зв’язку між державою та певною фізичною особою, бо більш звичним є здійснення функцій державою в інтересах суспільства загалом. Власне кажучи, той факт, що зазначені норми розміщені у книзі п’ятій «Зобов’язальне право» ЦК України, створює упереджене враження про їх зобов’язально-правове походження, але таке враження не підтверджується при подальшій юридичній оцінці даних норм та відносин, що цими нормами регулюються.

Подібного висновку можна дійти й при аналізі статей 1177 та 1207 гл. 82 ЦК України, де закріплюються правила про відшкодування державою майнової шкоди та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок скоєння злочину за умови, що особу, яка вчинила злочин, не встановлено, або така особа є неплатоспроможною. Даний обов’язок держави не має зобов’язально-правового характеру через ті ж аргументи, про які йшлося вище. Тобто у даному випадку також слід говорити про реалізацію державою взятих на себе гарантій щодо забезпечення належного правопорядку із охорони та захисту здоров’я, життя і майнових благ осіб. Так, ч. 4 ст. 13 Конституції України покладає на державу обов’язок захищати права усіх суб’єктів права власності. Саме ця норма породжує правовідношення з відшкодування державою майнової шкоди, що виникає у потерпілої особи у разі вчинення злочину іншою особою, яку, в свою чергу, не встановлено, або коли така особа є неплатоспроможною, бо держава не виконала свого обов’язку зі створення належного правового режиму ненастання зазначених негативних наслідків. У цих випадках також слід говорити про публічно-правовий характер описуваних обов’язків держави, бо держава не виступає тут як суб’єкт приватних правовідносин. Звідси послідовним буде й висновок про незобов’язальну природу розглядуваних правовідносин.

Разом з тим виникає проблемне питання про місце цих відносин у системі цивільних правовідносин. Якщо вони не є зобов’язальними, а тим більше речовими чи іншими, то якими вони є? Вважаю, що відповідь на це питання слід шукати у встановленні правової природи розглядуваних відносин поза приватноправовою їх кваліфікацією. Більшість відомих теоретичних класифікацій цивільних правовідносин спираються на приватноправові критерії (як, наприклад, розрізняються зобов’язальні та речові правовідносини). Але цивільні правовідносини та приватні правовідносини не завжди можна розглядати як тотожні категорії, бо цивільне законодавство містить не тільки приватноправові норми. Досягти надійно діючого цивільного правопорядку без дії публічно-правових норм неможливо, а тому законодавець змушений робити, умовно кажучи, прищеплювання цивільного законодавства нормами публічного права для посилення ефективності правового регулювання. Отже, спроби оцінити описувані правовідносини в межах приватноправового критеріального ряду унеможливлюють отримання достовірного теоретичного результату. Ці правовідносини є цивільно-, але не приватноправовими, а тому немає підстав їх порівнювати із зобов’язальними чи іншими приватноправовими відносинами, бо таке порівняльне співвідношення буде некоректним (хіба що їх можна протиставляти як приватно- та публічно-правові відповідно). За своєю соціально-правовою функцією правовідносини, що передбачаються нормами ст. 1161, ч. 1 ст. 1162, статтями 1177, 1207 ЦК України, мають яскраво виражену охоронно-захисну спрямованість. У доктрині цивільного права правовідносини з подібною функцією інколи так і називають — «охоронні». Зокрема, «охоронними» йменують деліктні та кондикційні зобов’язання. Звідси можна припустити можливість поширення даного терміна й на правовідносини, розглядувані у цій статті. Але, як це було встановлено вище, правовідносини, що регулюються нормами ст. 1161, ч. 1 ст. 1162, статей 1177, 1207 ЦК України, не є зобов’язальними, а тому позначати їх терміном «охоронні» (поряд із зобов’язальними) навряд чи буде коректним. Більше того, сам термін «охоронні правовідносини» не є у цивілістиці безспірним.

Виходячи з цього, слід сказати, що розглядувані у цій публікації правовідносини мають достатньо оригінальну змістовну характеристику та не підпадають під жоден з відомих видів цивільних правовідносин. Держава у цих правовідносинах бере участь не як суб’єкт приватно-правових відносин, а як суб’єкт, котрий із публічних фондів (держбюджету) надає кошти для відшкодування майнової та моральної шкоди потерпілій особі, яка приватноправовими способами захисту не може скористатись для відновлення (компенсації) відповідних втрачених благ. Подібне відшкодування за своєю природою більш схоже на соціальне страхування. Розміщення норм ч. 1 ст. 1161, ч. 1 ст. 1162, статей 1177 та 1207 ЦК України у Книзі п’ятій («Зобов’язальне право») є певним юридико-технічним прийомом законодавця, спрямованим на досягнення прагматичних цілей, а саме: державне гарантування дійової реалізації відшкодування шкоди в описуваних у цих нормах життєвих ситуаціях. Такий підхід певною мірою є виправданим, бо йдеться про захист важливих приватних благ, а отже, й норми, що стосуються захисту прав (інтересів) щодо цих благ, мають бути розташовані поміж інших конструктивно схожих норм (норм, що регулюють відшкодування шкоди). У той же час «вживлення» розглядуваних публічно-правових норм у середовище зобов’язального права не дозволяє їм реалізуватись на повну силу, бо вони повинні опиратись на більш жорсткий (порівняно з приватноправовим) інструментарій, тобто опиратись на методи публічного права. Норми зобов’язального права в цьому випадку є невідповідними.