Загальні засади державної реєстрації правочину в цивільному праві України

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, професор кафедри господарського та екологічного права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел», адвокат

Зміна економічного устрою України стала справжнім викликом всій національній правовій системі взагалі, а в її основі — цивільно-правовій складовій зокрема. Так, унаслідок прийняття ЦК України 2003 року з’явились певні законодавчі новели, окремі цивільно-правові інститути зменшили свій регулятивний вплив на відносини, однак інші приросли і в нормативно-правовому регулюванні, а іноді, і в обсязі відносин, на які поширили свою регулятивну дію.

У ЦК України 2003 року містяться норми, що регулюють інститут державної реєстрації правочину і договору. Проте на сьогодні практично відсутні відповідні дослідження з цієї тематики. У періодичній літературі є декілька статей публіцистичного характеру, що містять лише констатацію спірності практики застосування норм про державну реєстрацію правочинів і договорів. Дійсно, прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів» спричинило виникнення більше спірних питань, ніж дало необхідних відповідей.

На нашу думку, законодавство України зовсім не прагне і не потребує державної реєстрації правочину, що певною мірою заперечує і підміняє його нотаріальне посвідчення.

Правова система України потребує створення і функціонування державної реєстрації правочину, що матиме власне місце в системі цивільно-правових інститутів із характерними тільки для неї підставами здійснення та особливими правовими наслідками такої реєстрації. Для досягнення цієї мети передусім необхідним є створення концепції державної реєстрації правочину на основі розроблення і вдосконалення загальних засад державної реєстрації правочину.

Так, для порівняння можна вказати на досвід окремих зарубіжних країн, законодавство яких містить норми про державну реєстрацію договору. Наприклад, у п. 2 ст. 223 ЦК РФ вказано, що «в случаях, когда отчуждение имущества подлежит государственной регистрации, право собственности у приобретателя возникает с момента такой регистрации, если иное не установлено законом». Таким чином, ЦК РФ містить положення, що є аналогічним п. 4 ст. 334 ЦК України, де зазначено: «якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації». Отже, вказані норми є близькими за змістом, однак містять декілька принципових розбіжностей. По-перше, у ЦК РФ вказано на державну реєстрацію відчуження майна, однак реєстрації може підлягати або договір, або право, що відчужується, а не саме відчуження. По-друге, вказана норма, хоча і є імперативною, все ж передбачає можливість альтернативи, що пов’язується з наявністю інших правових норм. Натомість у ЦК України момент виникнення права власності пов’язується саме з державною реєстрацією договору, за яким здійснюється відчуження, а сама норма має імперативний характер.