Становлення інституту довірчого управління цінними паперами як передумова формування традицій рантьє в Україні

Юлія Бурзель
юрист ЮФ «Голобородько і Партнери»

З часу здобуття Україною незалежності в економіці країни відбулися докорінні зміни, спрямовані на становлення ринкової системи господарювання. Неабияку роль у цьому процесі відіграло формування нормативної бази для розвитку повноцінної приватної власності та інших інститутів, властивих ринковій економіці.

Проте перебудова власності — складний, тривалий, багатоаспектний процес, одним із наслідків якого є формування власника з новим менталітетом, спрямованим не лише на ефективне використання власності, а й на отримання доходу від такого використання — рантьє.

Рантьє (від фр. rentier, від нім. rente — рента) — особа, основним джерелом прибутку якої є відсотки від наданих у позичку коштів або відсотки, одержані від володіння цінними паперами чи нерухомістю.

Соціальний клас рантьє у розвинених країнах існує досить давно і витоки його формування можна простежити ще з часів Римської імперії. Адже в умовах обмеженості ресурсів (порівняно з потребами в них соціуму) і альтернативності напрямів їх використання для одержання найбільшої користі чи максимального задоволення своїх потреб власник повинен вміти забезпечувати раціональне використання належного йому майна [1, с. 7–8]. Тому невід’ємною складовою економічного панування власника над належними йому об’єктами виступає організація найбільш раціонального, ефективного їх використання.

Тягар турбот про збереження та примноження своєї власності власник може нести самостійно, здійснюючи управління майном своїми силами і покладаючись на власні знання та досвід. Разом з тим в умовах значної концентрації капіталів, альтернативності напрямів їх розміщення, ускладнення інвестиційних процесів, ускладнюється і процес управління майном. Недосвідченість чи нездатність власника ефективно використовувати належне йому майно самостійно, відсутність спеціальних знань і вмінь для його раціонального використання (збереження і збільшення) формують попит на послугу з професійного управління майном і зумовлюють виникнення класу рантьє.

Для нашої країни таке явище також не є новим, адже у Російській імперії клас осіб, основним джерелом прибутків яких є відсотки, сформувався за рахунок землевласників та власників державних облігацій, які були на той час досить розповсюджені. Починаючи з періоду перебудови, прагнення збагатитися, не докладаючи зусиль, та відсутність фінансової культури і ринкового мислення призводять до захоплення фінансовими пірамідами. Проте учасники фінансових пірамід лише віддалено нагадують дореволюційних рантьє, їх можна вважати фінансовими спекулянтами або «квазірантьє». Формування класу рантьє свідчить про певний рівень розвитку економіки. Сьогоднішній рантьє — це освічений, соціально активний власник, який прагне отримати дохід більш високий порівняно з альтернативними варіантами вкладення коштів. І якщо раніше ставлення до рантьє було виключно негативним — їх називали лінивими та бездіяльними — то нині ситуація змінилася.

Сучасний рантьє повинен сформувати власну фінансову стратегію та інвестиційний портфель, а відсутність трудових джерел прибутку не означає відсутність активної економічної діяльності.

Проте рантьє рідко займається управлінням своїми активами самостійно. Зазвичай рантьє вкладає кошти у певні цінні папери, які приносять постійний прибуток протягом тривалого часу за мінімальних ризиків, або довіряє управління своїми капіталами професійним управлінцям. Існування класу рантьє традиційно забезпечують управлінські відносини. Таким чином, зупинимося на понятті управлінських відносин детальніше. Управління — це насамперед «функція організованих систем різноманітної природи (біологічних, соціальних, технічних), що забезпечує збереження їхньої структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію мети діяльності» [2, с. 704]. Отже, управління завжди є діяльністю певного роду.

За радянських часів у юридичній літературі була поширена думка, що «управляти» — означає «організовувати» [3, с. 34]. Однак управління — це не тільки частина організаційної діяльності, а тому недоречно розширювати розуміння організаційних відносин, оскільки вони є лише засобом, які сторони використовують з метою упорядкування своїх основних (майнових та особистих немайнових) відносин.

Категорія управління, яку ми спостерігаємо у приватному праві, належить до соціального управління. У цій сфері управління — це здійснення певних дій стосовно майна (власного або чужого), майнових прав, керівництва виробничим процесом, діяльністю інших людей, юридичних осіб, державою.

Можна здійснювати управління власним майном і майновими правами, а також управління майном іншої особи та її майновими правами. У першому випадку проблем з визначенням управління не виникає — це реалізація власником майна свого права власності через усі можливі правомочності. Управління майном інших осіб охоплює відносини між двома сторонами, одна з яких є власником майна, що передається в управління, а друга — особа (управитель) наділяється настільки ж широкими, наскільки й невизначеними повноваженнями [4, с. 315]. При цьому тріада правомочностей виникає в цієї особи для здійснення їх не у своїх інтересах, а лише в інтересах власника. Слід також сказати, що ч. 5 ст. 1033 ЦК України зазначає, що «управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном, а отже, він здійснює управлінську діяльність щодо майна від власного імені.

При нормативному закладенні інституту управління майном історично першим Україна пізнала термін «довірче», а вже потім регламентацію саме «управління майном», яке повинно було від самого початку мати більшу питому вагу смислового навантаження [3, с. 10]. Термін «довірче» пов’язувався з діяльністю довірчих товариств, предметом яких, за Декретом Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» від 17.03.1993 р., було надання звичайних представницьких послуг [5]. Доля декрету була нелегкою. Реалізація положень цього документа призвела до фінансових зловживань [6, с. 28]. Наслідком була різка реакція законодавця: 1.03.1995 р. Президент України видав Указ «Про заходи з упорядкування операцій довірчих товариств з грошовими коштами громадян України»; 22.06.1995 р. Кабінет Міністрів України видав Постанову «Про недоліки в роботі довірчих товариств», у яких визнавалася недопустимою ситуація, яка склалася у діяльності трастових та інвестиційних компаній відносно захисту інтересів громадян при здійсненні довірчими товариствами операцій з їх коштами та приватизаційними паперами [6, с. 28].

Наступний розвиток управлінських відносин можна розділити на два етапи: 1996–2001 рр. та 2002–2005 рр.

На першому етапі приймалися такі нормативні акти: Основний Закон нашої держави — Конституція України, яка гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (абз. 1 ст. 41), водночас передбачає, що власність зобов’язує (абз. 4 ст. 13) [7].

Закон України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії "Київміськбуд"», прийнятий у 2000 р., у 2002 р. було викладено у новій редакції, яка і дала визначення як довірчого управління коштами, так і договору довірчого управління коштами. У 2003 р. було прийнято Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який регламентує відносини довірчого управління у банківській сфері.

Саму ж ідею введення у правовий простір пострадянських республік інституту довірчого управління майном висловили розробники Модельного цивільного кодексу держав СНД. Ця ідея була втілена в чинному Цивільному кодексі України, який має гл. 70, що міститься у розд. ІІІ «Окремі види зобов’язань». Таким чином, ЦК України, безумовно, визнав існування класу рантьє.

Існує думка про те, що юридична конструкція зобов’язання управління майном мала б завершений і послідовний характер, якби Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 980-ІV від 19.03.2003 р. до ЦК України [8] було внесено ряд змін, які трактують як уведення помилкової конструкції «право довірчої власності». Зазначеним Законом ст. 316 ЦК України було доповнено частиною другою, відповідно до якої «особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном». До ЦК України також було внесено положення, з якими договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно, при цьому законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя. Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (нова ч. 4 ст. 1030 ЦК).

Зазначені зміни до ЦК України виправдовувалися необхідністю узгодження кодексу з прийнятими 19.06.2006 р. Законами України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (№ 979-ІV) та «Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю » (№ 978-ІV). Таким чином законодавець погодився пристосувати положення базового акта цивільного законодавства під новоприйняте спеціальне законодавство, що є неприпустимим як з точки зору законодавчої техніки, так і забезпечення системності вітчизняного законодавства, а разом з тим і верховенства права.

Крім того, на розвиток законодавчих актів приймаються підзаконні акти, які порушують канони законодавчої техніки, оскільки регулюють питання, які мають бути закріплені на рівні закону. Адже неприпустимим є регулювання питання про істотні умови договору на рівні підзаконного нормативного акта [9].

Набуваючи нового досвіду в процесі становлення ринкових відносин, українська юридична доктрина і практика зіткнулися з проблемами недосконалості національного законодавства, що виявляється у відсутності необхідних правових механізмів і невизначеності окремих понять уже існуючих категорій. Адже за умов уведення нових ризикових механізмів змінюється і смисловий зміст правових категорій [3, с. 33].

В умовах змін, що відбуваються в Україні, і реформування цивільного законодавства юридична доктрина i практика сформулювали низку правових новел, які мають сприяти гармонійному переходу на новий ринковий напрям розвитку й успішно забезпечувати правове регулювання виникаючих між його суб’єктами правовідносин. На жаль, переосмислення законодавства затяглося на десятиріччя, і введення нових інститутів, у тому числі й інститутів цивільного права, — це вже скоріше нагальна потреба життя, аніж засіб підготовки цивілізованого механізму для оздоровлення вітчизняної економіки. Питання про закріплення в системі цивільного права інституту довірчого управління цінними паперами як різновиду майна постало в момент, коли чинні правові конструкції вже не могли охопити всього розмаїття нових правовідносин у майновому обороті або виявилися недоречними для юридичного «обслуговування» через застарілі, такі, що не відповідають часу, механізми.

Таким чином, на сьогодні довірче управління цінними паперами застосовується не так широко, як того вимагають соціально-економічні реалії. Втім інтерес до довірчого управління майном взагалі, і цінними паперами зокрема, як з боку науковців і професійних управлінців, так і з боку класу рантьє, що формується, зростає.

Література

1. Мащенко М. В. Господарська діяльність з управління майном: поняття, суб’єкти та види: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — С. 7–8.
2. Философский энциклопедический словарь / Под ред. Л.Ф. Ильичева. — М.: Сов. энцикл., 1983. — С. 704.
3. Венедіктова І. В. Договір довірчого управління майном в Україні: навч. посіб. — Харків: Консум, 2004. — С. 34.
4. Майданик Р. А. Проблеми довірчих відносин у цивільному праві. — К.: Вид.-поліграф. центр «Київ. ун-т», 2002. — С. 315.
5. Про довірчі товариства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 1993. — № 19. — Ст. 207.
6. Чалый И. Доверительное управление средствами в системе финансирования строительства. — Харьков: Фактор, 2007. — С. 28.
7. Конституція України, прийнята на 5-й сесії ВРУ 26.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
8. Про внесення змін до деяких нормативних актів України: Закон України від 19.06.2003 р., № 980-ІV // Відом. Верхов. Ради України. — 2004. — № 2. — Ст. 6.
9. Правила (умови) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами, затверджені рішенням ДКЦПФР України 12.12.2006 р., № 1449// Офіц. вісн. України. — 2007. — № 6. — Ст. 235.