Правові підстави визнання службовими об’єктів права інтелектуальної власності

В. В. Соловйова
адвокат

За ринкових умов господарювання впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу передусім залежить від створення ефективного правового механізму реалізації гарантованих Конституцією України прав громадян і юридичних осіб на інтелектуальну власність та забезпечення належної правової охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності як їх творців, так і осіб, що інвестують свої кошти в їх створення.

У цьому напрямку за останні роки реформування законодавства про інтелектуальну власність було прийнято ряд спеціальних законів, призначених забезпечити охорону результатів творчої діяльності у різних сферах інтелектуальної діяльності. Серед них Закони України «Про авторське право і суміжні права» [1], «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [2], «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [3], «Про охорону прав на промислові зразки» [4], «Про охорону прав на сорти рослин» [5], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [6] та інші.

Продовженням створення нової правової системи охорони інтелектуальної власності стало прийняття нового ЦК України [7] та нового ГК України [8], в яких стосовно інтелектуальної власності було передбачено окремі розділи, а саме, книга четверта «Право інтелектуальної власності», гл. 75 «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності», гл. 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» у ЦК України та гл. 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності», гл. 34 «Правове регулювання інноваційної діяльності» у ГК України.

За основу вітчизняного законодавства про інтелектуальну власність було взято закріплений у ст. 41 Конституції України принцип, на якому базується правова система охорони інтелектуальної власності в економічно розвинутих країнах. Згідно із цим принципом за кожним визнано право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї творчої інтелектуальної діяльності.

Водночас у вітчизняному законодавстві про інтелектуальну власність законодавцем передбачено випадки, коли право інтелектуальної власності на результати творчої інтелектуальної діяльності виникає не лише у їх творців, а і в інших осіб. Так, у ч. 2 ст. 429 ЦК України закріплене загальне правило, відповідно до якого майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку із виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює спільно, якщо інше не встановлено договором. Подібне правило розподілу майнових прав інтелектуальної власності міститься у ч. 2 ст. 430 ЦК України, згідно із яким майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

Можливість набуття прав на результати творчої діяльності автора іншими особами не є рідкісним явищем для правової системи інших країн. Напроти, досвід економічно розвинутих країн у сфері охорони інтелектуальної власності свідчить про те, що визнання прав на результати творчої інтелектуальної діяльності за іншими особами, ніж їх творці, є досить поширеним явищем. Наприклад, у Конституції США передбачається, що права на результати творчої діяльності належать творцям, які мають право вимагати винагороди від впровадження результатів своєї інтелектуальної діяльності. Поряд із цим прямо зазначається, що коли автори при створенні об’єктів права інтелектуальної власності користуються матеріальною підтримкою з боку інших осіб чи держави, які забезпечують поширення товару на ринок, ризикуючи своїм капіталом, за роботодавцем автора чи замовником визнаються права на відповідні результати творчої діяльності автора [9].