Спірні питання державної реєстрації договору в цивільному праві України

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, професор кафедри
господарського та екологічного права юридичного
факультету Прикарпатського юридичного інституту
Львівського державного університету внутрішніх справ,
адвокат

Прийняття Верховною Радою України Цивільного кодексу України 2003 року, безумовно, стало важливим кроком у реформуванні правової системи, розвитку національного цивільного законодавства та удосконаленні правового регулювання однієї з найбільших груп суспільних відносин. Однак відповідний поступ у правотворенні, на нашу думку, не позбавлений і певних недоліків, оскільки окремі норми ЦК України передбачають прийняття нормативних актів у розвиток тих чи інших їх положень. Така ситуація власне і склалася навколо державної реєстрації юридичних фактів, спрямованих на виникнення, зміну і припинення цивільних прав та обов’язків.

Метою цієї статті є визначення сучасного стану відносин щодо державної реєстрації окремих договорів у цивільному праві України.

Важливість визначення моменту переходу права власності на об’єкти цивільних прав, у тому числі на нерухомі речі, пояснюється тим, що саме з цим моментом пов’язаний перехід до набувача відповідного об’єкта правомочностей, що становлять зміст суб’єктивного права власності — права володіння, права користування та права розпорядження. Саме сукупність цих повноважень надає набувачеві речі всю повноту влади над нею, при цьому з тріади повноважень власника особливе значення має наявність у нього повноваження саме з розпорядження об’єктом власності. Якщо право володіння та право користування можуть набуватися не тільки власником (наприклад, охоронець за договором схову володіє переданим на зберігання майном, а орендар на підставі договору оренди набуває не лише право володіння, а й одночасно право користування об’єктом оренди і таким чином реалізовує свої права орендаря), то право розпорядження майном, як правило, є прерогативою власника і, поєднане з можливістю володіння і користування майном, складає обсяг повноважень власника. Саме право розпорядження дозволяє вирішити юридичну долю речі, в тому числі шляхом укладення угод та здійснення інших юридичних актів [2].

Відповідно до п. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У свою чергу, правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (п. 4 ст. 202 ЦК України).

Згідно з п. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його дер­жавної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів, встановлюються законом (п. 2 ст. 210 ЦК України).

З метою забезпечення реалізації фізичними і юридичними особами права на визнання державою правочинів, щодо яких передбачена державна реєстрація, до прийняття Верховною Радою України згідно із ст. 210 ЦК України відповідного закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 26 травня 2004 року № 671 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів».

Державна реєстрація правочинів проводиться згідно з вимогами ЦК України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів. Реєстрами Міністерством юстиції України визначені державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком.