Новели інституту представництва в цивільному судочинстві: проблеми теорії та правозастосування

Г. О. Світлична
кандидат юридичних наук, доцент
кафедри цивільного процесу
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Основні засади побудови демократичної, соціальної, правової держави, що закріплені у Конституції України, обумовили реформування судово-правової системи України. Концепцією судово-правової реформи, затвердженою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р., були визначені принципи формування незалежної судової влади, передбачено створення концептуально нової законодавчої бази, удосконалення форм здійснення правосуддя й забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб. У результаті новим Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК) була закріплена модель цивільного судочинства з урахуванням європейського правового досвіду, що обумовило певні зміни у правовому регулюванні окремих інститутів цивільного процесуального права, в тому числі й інституту представництва.

Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК право брати участь у цивільній справі особисто або через представника надане сторонам, третім особам, заявникам та заінтересованим особам у справах окремого провадження. Таким правом закон наділяє також суб’єктів, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб. Перелічені особи мають право брати участь у процесі особисто або через представника по всіх справах незалежно від того, за правилами якого виду провадження вони розглядаються, крім справ про усиновлення. Виняток із загального правила встановлено законом з урахуванням матеріально-правової природи справ про усиновлення. Втім, зауважимо, що ця норма закону не підлягає буквальному тлумаченню — як абсолютна заборона ведення цих справ у суді через представника. Зазначене положення закону слід розуміти як заборону ведення представником справ про усиновлення за відсутності в судовому засіданні особи, яку він представляє, та заборону здійснювати окремі процесуальні дії від імені цієї особи. Підставою для цього служить, по-перше, те, що відповідно до закону не допускається подання до суду заяви про усиновлення через представника (ст. 223 Сімейного кодексу). По-друге, розгляд справ про усиновлення дитини має здійснюватись за обов’язковою участю заявника, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення. Справи про усиновлення повнолітньої особи завжди мають розглядатися з обов’язковою участю як заявника, так і усиновлюваної особи (ст. 254 ЦПК). Ці законодавчі приписи не спрямовані і не мають бути спрямовані на дискримінаційне обмеження прав осіб, які звертаються за судовим захистом, зокрема гарантованого Конституцією України (ст. 59) права на правову допомогу у формі представництва.

Слід зазначити, що ст. 38 ЦПК не визначає склад суб’єктів наказного провадження, які мають право брати участь у цивільній справі через представника. Проте аналіз чинного цивільного процесуального законодавства дає підстави для висновку, що таке право належить як заявнику (стягувачу), так і боржнику. Відповідно до ст. 98 ЦПК заява про видачу судового наказу може бути подана від імені заявника його представником. Із прийняттям такої заяви представник, за наявності належним чином посвідчених повноважень на ведення справи, набуває відповідного процесуального статусу та обсягу процесуальних прав і обов’язків. Враховуючі рівні права всіх учасників цивільного процесу щодо захисту своїх прав у суді, а також те, що заявник та боржник є потенційними учасниками позовного провадження — позивачем та відповідачем (ст. 106 ЦПК), боржник, як заінтересована особа у справах наказного провадження, теж має право брати участь у процесі особисто або через представника.