Деякі питання судової практики у справах про відшкодування моральної шкоди за ЦК України

Д. Д. Луспеник
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного процесу
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого,
суддя Апеляційного суду Харківської області

Законодавче оформлення системи прав людини та правового механізму їх захисту є однією із головних характеристик рівня розвитку суспільства. У Конституції України (ст. 3) зазначається, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Зазначене стало результатом відтворення ідеї гуманізації суспільства, що свого часу були закладені у загальновизнаних міжнародних документах — Загальній декларації прав людини (1948 року), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 року), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 року).

Одним із характерних проявів гуманізації суспільства є визнання прав людини на немайнові блага. Зазвичай, під благом у широкому значенні розуміють все, що тією чи іншою мірою є корисним для людини. Іншими словами, коли ведеться мова про «благо», йдеться про ставлення людини до певного матеріального чи нематеріального об’єкта. Адже є очевидним, що люди живуть не тільки в матеріальному світі, для них набувають певної цінності не лише речові предмети.

Разом з тим визначити межу між майновими і немайновими благами доволі складно. Проте можна виокремити ряд характерних ознак немайнових благ. Серед таких є: 1) неекономічний характер (відсутність грошового еквівалента); 2) неречовий характер (вони не мають матеріальних рис — честь, гідність); 3) невіддільність від особистості конкретної людини; 4) змінний характер (здоров’я).

Приблизний перелік нематеріальних благ зазначено в Конституції України та в ЦК України. Згідно зі статтями 269, 270 ЦК України особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Вона має право на життя, на охорону здоров’я, на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до гідності та честі тощо. За ст. 271 ЦК України змістом особистого немайнового права є можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

До основних способів захисту немайнових благ особистості належить право на грошову компенсацію моральної шкоди, завданої втручанням у такі блага (ст. 280 ЦК). Тобто поряд із загальними способами захисту, що передбачені у ст. 16 ЦК України, законодавець у Книзі 2 ЦК України про немайнові права ще раз окремо підкреслив, що одним із основних способів захисту немайнових прав є відшкодування моральної шкоди.

Українське законодавство має непростий розвиток і до певної міри характеризується рисою спадковості щодо історії становлення інституту відшкодування або компенсації моральної шкоди.

Слід зазначити, що після революції 1917 року правова система набула кардинальних змін і аж до 1990 року у цивільному законодавстві був відсутній і сам термін «моральна шкода» на підставі його буржуазного походження, а отже, і норми щодо її компенсації. Тому суди незмінно відмовляли в задоволенні таких вимог.

Лише у Законі СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» від 12 липня 1990 року вперше зазначалося про можливість матеріальної компенсації моральної шкоди. Проте при цьому не розкривалося змісту моральної шкоди. Історичний крок у напрямі законодавчого закріплення правового механізму матеріальної компенсації моральної шкоди було зроблено з прийняттям Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік від 31 травня 1991 року, де моральна шкода була визначена як фізичні або моральні страждання. Уже потім було внесено зміни до редакції ст. 7 ЦК УРСР 1963 року, доповнено ЦК УРСР 1963 року ст. 4401 (6 травня 1993 року), прийнято Закон про оплату праці (24 березня 1995 року), Правила про відшкодування власником підприємства шкоди, завданої працівнику ушкодженням здоров’я при виконанні трудових обов’язків (23.06.1993 року), а потім і Конституція України (1996 рік).

Саме тому в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року (зі змінами від 25 травня 2001 року) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначається про необхідність у кожному конкретному випадку з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються та чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди. Це положення має значення і сьогодні, оскільки з 1 січня 2004 року діє новий ЦК України, у ст. 18 якого прямо зазначено про можливість відшкодування моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом чи договором.

Таким чином, у кожному конкретному випадку відшкодування моральної шкоди залежить як від характеру правовідносин сторін, у яких виникає спір, так і від того, допускають чи ні правові норми, які повинні застосовуватись до врегулювання цих відносин, відшкодування моральної шкоди.

Наприклад, нерідко суди допускають помилки при розгляді позовів про поновлення на роботі військовослужбовців і не враховують, що правовідносини щодо проходження військової служби та відносини, які з цього випливають, врегульовуються спеціальним законодавством у сфері військової служби, відповідно до якого відшкодування моральної шкоди не передбачено, а застосування до них відповідних норм ЦК України чи КЗпП України (ст. 2371) є помилковим.

Такими ж помилками судів є відшкодування моральної шкоди при розгляді спорів про страхове відшкодування, посилаючись на Закон України «Про захист прав споживачів». Суди повинні мати на увазі, що цей Закон дає лише загальні підстави для відповідальності за порушення справ споживачів, але правовідносини, що виникають під час виплат страхових сум за Законом України «Про страхування» на підставі договорів страхування, належать до договірних відносин і можна говорити лише про відповідальність за порушення грошового зобов’язання (ст. 625 ЦК).

У цьому контексті також є важливим застосування п. 15 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України стосовно того, що на правовідносини, які виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню не поширюється, навіть якщо позивач після набрання чинності цим актом продовжує страждати від раніше вчинених неправомірних дій. Це пов’язано з дією ст. 58 Конституції України про те, що закон, який посилює відповідальність, не має зворотної сили.

Водночас моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії відповідача, що завдають позивачеві фізичних чи моральних страждань, почалися до набрання законної сили актом законодавства, яким встановлюється обов’язок відшкодувати моральну шкоду, і продовжуються після набрання цим актом чинності. На жаль, нерідко суди плутають ці обставини і стягують моральну шкоду, якщо позивач продовжує зазнавати моральних страждань від дій, учинених відповідачем до набрання сили закону, яким така відповідальність вперше введена, тоді як доведенню підлягають саме продовження неправомірних дій заподіювача шкоди після набрання чинності такого закону, а не сам по собі факт продовження страждань потерпілого.

Слід зазначити, що новий ЦК усунув певні проблеми в регулюванні інституту відшкодування моральної шкоди, а деякі проблеми залишив. Наприклад, усунено так звану «двоповерховість» однієї норми права або інакше, норми права, яка врегульовує одразу різні елементи правових відносин, що виникають з приводу відшкодування моральної шкоди. Так, статті 7, 440, 4401 ЦК УРСР 1963 року, з одного боку, врегульовували сам об’єкт права і одночасно підстави, форми регулювання. Наразі ці норми за ЦК України розведені таким чином, що загальні норми стосовно відшкодування моральної шкоди врегульовують загальні положення, сам об’єкт, право на моральне відшкодування, а інші спеціальні норми регулюють підстави, форми, порядок відшкодування шкоди.

Проте залишились і проблеми. Так, раніше в законодавстві це питання чітко не було вирішено і тому Верховний Суд України по-різному тлумачив норми щодо можливості застосування особливостей інституту матеріальної шкоди (у новому ЦК України — майнової) до інституту моральної шкоди, зокрема в частині щодо безвинної відповідальності при застосуванні статей 441, 450 ЦК УРСР. Верховний Суд України змінював свої правові позиції: спочатку визначалося, що особливості повинні бути однаковими, а потім — що ні і за відсутності вини заподіювача шкоди моральна шкода за ст. 450 ЦК УРСР не стягувалась.

У новому ЦК ця проблема певною мірою врегульована. Так, у ст. 1166 ЦК врегульовані загальні підстави відшкодування майнової шкоди, а у ст. 1167 ЦК — підстави відшкодування моральної шкоди, тобто ці підстави розведені по різних нормах. Є моменти, які відрізняють загальні підстави, але далі в цьому ж розділі є норми (щодо відшкодування шкоди), які врегульовують лише відшкодування шкоди, а інші — відшкодування майнової шкоди. Що це — законодавець рекомендує застосовувати аналогію закону чи вказує на особливості моральної шкоди?

Інша особливість — моральна шкода відшкодовується тоді, коли це прямо передбачено законом, лише в ЦК України можна нарахувати майже 20 таких норм.

Однак суди повинні зважати на таке поняття, як «єдність судової практики», а обов’язок її забезпечити покладено на найвищий судовий орган держави (ВСУ), втім, не є секретом, що у багатьох наукових публікаціях вченими критикується позиція ВСУ, викладена в постанові Пленуму про відшкодування моральної шкоди, про обмеження відшкодування моральної шкоди лише в разі, якщо це передбачено спеціальними законами, оскільки прямий текст як ст. 4401 ЦК 1963 року, так і ст. 1167 нового ЦК України, такого обмеження не надає.

Крім того, на сьогодні діє роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди», в якому зазначено, що діюче законодавство не надає вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдана моральна шкода. І хоча це роз’яснення дещо суперечить постанові Пленуму Верховного Суду України, проте ВСУ не скористався своїм правом і не визнав його нечинним (ст. 47 Закону України «Про судоустрій»).

Здається, що така критика ВСУ є безпідставною, оскільки необхідною умовою виникнення права на відшкодування моральної шкоди є порушення будь-якого майнового чи немайнового права особи. Як відомо, немайнові права чи блага є невід’ємними від особи і не можуть передаватися іншим особам, тому вони не можуть бути предметом різних угод, а значить, моральна шкода в таких випадках відшкодовується за відсутності між сторонами цивільно-правових договірних відносин. Щодо договірних зобов’язань, то ст. 611 ЦК визначає правовим наслідком порушення зобов’язання відшкодування моральної шкоди, але якщо це встановлено законом чи договором. Тобто законодавець такі обмеження ввів, а суди цих положень лише дотримуються і ВСУ не займався правотворенням.

Важливим також є роз’яснення вказаної постанови Пленуму ВСУ про позовну давність на позови про відшкодування моральної шкоди (п. 16). До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, позовна давність становить 3 місяці, при захисті честі й гідності за ст. 7 ЦК УРСР 1963 року — один рік. До інших вимог позовна давність не застосовується, оскільки це вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав (ст. 268 ЦК).

Разом з тим суди повинні звернути увагу на те, що у статтях 277, 297, 299 ЦК України щодо захисту честі та гідності, ділової репутації внаслідок поширення недостовірної інформації про можливість відшкодування моральної шкоди не йдеться, оскільки новий ЦК України розмежував статті про предмет та об’єкт моральної шкоди і форми та способи відшкодування цієї шкоди. У зв’язку з цим у наукових колах (як наслідок і в судовій практиці) виникає спір щодо строку позовної давності, зокрема при захисті честі та гідності. Однак при системному аналізі статей 268, 277 ЦК України вбачається, що в даному випадку застосовується спеціальна позовна давність — один рік.

У судовій практиці як раніше, так і зараз виникають дві основні проблеми при вирішенні справ цієї категорії. Вони пов’язані з визначенням поняття моральної шкоди та розміру відшкодування цієї шкоди.

Поняття «моральна шкода»

Під шкодою в цивільному праві розуміють несприятливі зміни охоронюваного законом блага, яке може бути майновим і немайновим.

Значним досягненням судової практики є визначення поняття моральної шкоди, що наведене в п. 3 зазначеної постанови Пленуму ВСУ. Це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Утім, це є лише рекомендацією суду внаслідок напрацьованої судової практики, і законодавець нею не скористався, не давши у ст. 23 ЦК України поняття (легальну дефініцію) моральної шкоди. Це пов’язано з неможливістю чіткого визначення такого оціночного поняття, що справедливо визнається багатьма вченими, тому в цій статті закон визначив лише способи прояву такої шкоди. Про це також йдеться в зазначений вище постанові Пленуму ВСУ.

Щодо юридичної особи, то Пленум ВСУ пропонує використовувати термін «немайнова шкода», а не моральна шкода. Хоча вказане вище роз’яснення Президії ВАС України використовує саме термін «моральна шкода» щодо заподіяння юридичній особі порушення її немайнових прав.

Це завжди було спірним, адже відомо, що юридична особа — штучна конструкція, неживий суб’єкт, який не може страждати, переживати. Це підтверджено тим, що в новому ЦК стосовно юридичної особи не вживаються поняття «честь і гідність», а лише «ділова репутація». Деякі вчені вважають законодавчою помилкою можливість юридичної особи вимагати відшкодування моральної шкоди, проте, на сьогодні вони мають таке право.

Як зазначає Пленум ВСУ, формами моральної шкоди є, зокрема, моральні чи фізичні страждання. Якщо стосовно моральних страждань ситуація є більш-менш зрозумілою, то щодо фізичних страждань виникає питання розмежування з такими поняттями, як «фізична шкода», «шкода здоров’ю», оскільки вони між собою не збігаються. Тому в судовій практиці слід розмежовувати фізичну шкоду як майнову шкоду і фізичні страждання як немайнову шкоду. Зокрема, нерідко позивачі (їх представники) обґрунтовують завдання моральної шкоди тим, що позивач поніс витрати на придбання ліків, утратив частину зарплати тощо і деякі суди цими обставинами обґрунтовують розмір завданої позивачеві моральної шкоди, що є невірним.

Основним документом, крізь призму якого суди застосовують інші закони, є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950 рік), оскільки майже в кожному рішенні Європейського суду з прав людини, в якому держава-учасниця визнається порушником Конвенції, має місце тлумачення поняття відшкодування моральної шкоди (сатисфакція).

Нормами Конституції України безпосередньо передбачено право на відшкодування моральної шкоди: ст. 32 — завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім’ї; ст. 56 — завдана громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; ст. 62 — завданої безпідставним засудженням; ст. 152 — завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, які визнані Конституційним Судом неконституційними.

Як уже зазначалося, новий ЦК України, на відміну від старого, розподілив норми щодо моральної шкоди: у загальних положеннях вказано спосіб захисту (п. 9 ч. 2

ст. 16) та прояви моральної шкоди (ч. 2 ст. 23), а в інших статтях перелічені підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, а також випадки їх безвинного відшкодування (ст. 1167).

Крім цього, як указує Верховний Суд України у зазначеній постанові Пленуму, вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються не тільки, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено або випливає з положень Конституції чи закріплено нормами ЦК України, а також у випадках, передбачених іншими актами законодавства, та у договорі це може бути передбачено.

Так, право на відшкодування моральної шкоди передбачено у різних нормативних актах: у ЦК України, у законах України «Про захист прав споживачів», «Про інформацію», «Про охорону праці», «Про телебачення і радіомовлення», «Про режим іноземного інвестування», «Про звернення громадян», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» та багатьма іншими.

Підстави відшкодування моральної шкоди

Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов або підстав відповідальності за заподіяну шкоду. Як зазначається в п. 5 постанови вказаного вище Пленуму ВСУ та в ст. 1167 ЦК, зобов’язання відшкодувати моральну шкоду виникає за наявності:

а) моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага;
б) неправомірних рішень, дій чи бездіяльності заподіювача шкоди;
в) причинного зв’язку між неправомірною поведінкою і моральною шкодою;
г) вини заподіювача шкоди.

Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму (п. 4) зазначає, що в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинні бути зазначені обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена. Факт заподіяння шкоди доводить позивач. Нерідко суди на це не звертають уваги, не вимагають від позивачів зазначення цих обставин, не залишають позовну заяву без руху, а потім під час розгляду справи вимушені до цього повертатися і з’ясовувати ці обставини у позивача, чим порушуються строки розгляду справ.

Багато вчених як практиків, так і теоретиків вказують на необхідність застосування судами презумпції моральної шкоди, тобто сам факт протиправної поведінки повинен вказувати на наявність моральної шкоди. Наприклад, деякі науковці вважають, що наявність моральної шкоди презюмується при доведеності поширення недостовірної інформації, при доведеності незаконного засудження тощо і позивач доводить лише розмір шкоди. Разом із цим існує думка, що чинне законодавство не передбачає презумпції моральної шкоди і тому діє ст. 60 ЦПК про загальний розподіл тягаря доказування.

Аналіз судової практики свідчить про те, що суди в основному фактично застосовують презумпцію моральної шкоди, визначаючи лише її розмір, якщо встановлено факт протиправності дій відповідача, беручи за основу, як правило, лише пояснення позивача (за правилами нового ЦПК ці пояснення повинні даватись під присягою і лише тоді вони можуть визнаватися як доказ у справі).

Слід зазначити, що право на відшкодування шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов’язок компенсації. Зазначене право на відшкодування — це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію. Отже, суди повинні мати на увазі, що особа не може поставити питання про компенсацію, якщо не було завдано моральної або матеріальної шкоди, яка має бути відшкодована.

Крім того, як зазначається у Рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі «Перна проти Італії», в окремих випадках визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану особі. На нашу думку, таке трактування можливе при розгляді спорів про захист честі, гідності та деяких інших подібних вимог і не може застосовуватися при розгляді трудових справ, оскільки об’єкт порушення прав особи дещо інший.

Таким чином, не завжди з рішень суду як першої, так і другої судової інстанції можна визначити завдання факту спричинення моральної шкоди. Якщо доказами цей факт не доводиться, то немає потреби з’ясовувати інші підстави відповідальності.

Розглядаючи протиправність поведінки заподіювача моральної шкоди, необхідно відзначити, що це поведінка, яка заборонена законом, а протиправна бездіяльність — невчинення особою дій, які вона зобов’язана за законом вчинити. Слід звернути увагу, що ст. 1166 ЦК України щодо майнової шкоди містить виняток про відповідальність без протиправної поведінки, а ст. 1167 ЦК (моральна шкода) — такого винятку не містить.

Причинний зв’язок з’ясовується між причиною, тобто протиправністю поведінки, та шкодою як наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є наслідком саме його поведінки. На жаль, цій умові настання права на відшкодування шкоди суди також не завжди приділяють належну увагу і не мотивують свій висновок про стягнення шкоди.

Щодо вини заподіювача моральної шкоди слід зазначити, що це може бути умисел або необережність. Тут діє презумпція заподіювача шкоди (за аналогією майнової шкоди), на що суди також не завжди зважають, указуючи, наприклад, що позивач не довів вини відповідача. Це є невірним, оскільки саме відповідач повинен довести, що шкода настала не з його вини, якщо він це не спростує, то є юридична підстава про наявність його вини. Як і при завданні майнової шкоди, моральна шкода може відшкодовуватись або солідарно, або з урахуванням ступеня вини кожного з відповідачів.

У частині 2 ст. 1167 ЦК уперше встановлені випадки так званої безвинної відповідальності інших осіб за моральну шкоду деяких суб’єктів: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, установлених законом.

Визначення розміру моральної шкоди

Розглядаючи визначення розміру моральної шкоди, слід зазначити, що це питання вирішується лише судом, проте сторони можуть пропонувати суду свої варіанти. Оскільки випадки та обставини, за яких може бути заподіяна моральна шкода, можуть бути різними, законодавець допускає відшкодування такої шкоди грішми, майном або в інший спосіб (ст. 23 ЦК України). Проте найбільш поширеним у судовій практиці є саме грошове відшкодування такої шкоди.

У зв’язку із цим найбільша проблема для суду — це обчислення розмірів грошової компенсації моральної шкоди, оскільки щодо майнової шкоди це питання не виникає, через те, що розмір об’єктивно існує у вигляді ціни речі, втраченої вигоди тощо. Принцип еквівалентного відшкодування, що властивий цивільному праву, при відшкодуванні моральної шкоди неможливий, оскільки вона не має вартісного еквівалента. Тому завжди вона має умовний характер. Судова практика може відпрацьовувати лише критерії оцінки, закладені у ст. 23 ЦК України.

Так, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та духовних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають суттєве значення. Зокрема, це доповнюється в п. 9 постанови Пленуму ВСУ — про стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та виробничих обставинах, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Найголовніше, що нерідко відсутнє в судових рішеннях, у них обов’язково повинні наводитися мотиви визначення розміру моральної шкоди. Суди першої та другої судових інстанцій перебувають у вигіднішій позиції, аніж Верховний Суд України, тому що вони напряму спілкуються зі сторонами, бачать їх, а саме це вказує на визначення розумності та справедливості. ВСУ важко, не маючи цих можливостей, змінювати розмір шкоди, за винятком прямих зловживань. Крім того, ВСУ не може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, по-іншому переоцінювати встановлені нижчестоящими судами докази (ст. 335 ЦПК), тому наявні випадки, коли суд касаційної інстанції зменшує або збільшує розмір морального відшкодування, напевне, є неправильними, адже при цьому порушуються вимоги ст. 335 ЦПК щодо меж касаційного перегляду справи. Інший випадок, коли касаційний суд наводить випадки порушення судами норм процесуального закону (щодо належності, допустимості доказів тощо) і змінює розмір моральної шкоди, а не залишає ті ж докази, даючи їм іншу оцінку.

Важливим є те, що розмір моральної шкоди не залежить від розміру відшкодування майнової шкоди та чи була вона відшкодована, хоча ці обставини можуть братися до уваги, та може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини потерпілого і матеріального становища відповідача (лише фізичної особи). Пленум ВСУ в своїй відповідній постанові вимагає від суддів, щоб вони обов’язково зазначали мотиви, з яких виходили, визначаючи розмір морального відшкодування, що, на жаль, суди роблять дуже рідко, беручи до уваги і вказуючи, в основному, лише об’єктивні, а не суб’єктивні критерії.

Уперше ЦК України вказує, що моральна шкода може стягуватись не одноразово, а періодичними платежами (ст. 1168 ЦК України). Як вона буде діяти, важко сказати і таких прикладів судова практика, напевне, ще не знає. Проте, важливим є те, що за один травмуючий факт можна лише один раз пред’явити позов. Разом з тим виникає питання, як бути, коли, наприклад, спотворено обличчя і наслідки виявляться пізніше і поступово (спочатку не взяли в армію, потім дівчина відмовилася від пропозиції одружитися і т. д.)? Вихід один — усі можливі в майбутньому наслідки зазначати в позові, тобто давати суду програму дій, адже суд нові обставини сам не визначає, а оцінює те, що зазначено і доведено позивачем. У цьому разі може бути призначена відповідна експертиза (і обов’язково, якщо розмір шкоди доволі великий), що суди пропонують учасникам процесу надзвичайно рідко.

Новою для ЦК України є вимога врахування засад розумності та справедливості при встановленні розміру моральної шкоди. Це зазначено лише для відшкодування моральної шкоди. На відміну від ст. 4401 ЦК УРСР 1963 року, новий ЦК України не встановлює меж розміру моральної шкоди (ані мінімального, ані максимального). Якщо згадати, в період так званого «маршу протесту на суди ЗМІ» стосовно надвеликих розмірів відшкодування моральної шкоди при вирішенні позовів про поширення ними неправдивої інформації Верховна Рада України розглядала декілька варіантів законопроекту щодо встановлення максимального розміру моральної шкоди у спорах зі ЗМІ, проте їх не прийняли. Єдине, що було зроблено, це збільшено розмір державного мита при висуванні вимоги про моральну шкоду до ЗМІ у спорах про захист честі та гідності (зміни до Декрету КМУ «Про державне мито» від 3 квітня 2003 року).

Отже, чинне законодавство не містить методики чи способів обчислення моральної шкоди. Більшість учених вважають, що для визначення сум морального відшкодування потрібні спеціальні знання, оскільки кожен випадок має свої відмінні риси. Людина — істота біопсихосоціальна, порушення функціонування однієї зі складових її організму спричиняє погіршення функціонування всього організму.

Сьогодні науковці пропонують різні методики вирахування розміру моральної шкоди. Відомі методики вітчизняної вченої О. Штефан та російського дослідника О. Ерделевського. Так, методика Ерделевського ґрунтується на: а) презюмуванні моральної шкоди — страждань, які повинна відчути «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина (на сьогодні основний метод в РФ); б) визначення базисного рівня розміру компенсації за страждання, спричинені заподіянням тяжкої шкоди здоров’ю, що приймається в розмірі 720 мінімальних розмірів зарплати (дохід працюючої людини за 10 років); в) розробленій шкалі співвідношень розмірів компенсації моральної шкоди на основі співвідношень максимальних санкцій Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за посягання на аналогічні права людини; г) розробленій формулі, за допомогою якої можна визначити розмір компенсації та яка враховує критерії, що повинен прийняти до уваги суд при вирішенні відповідного питання.

У РФ ще є методика В. Кашина, яка ґрунтується на оцінці фактичних втрат ресурсів здоров’я (як здатність жити, працювати і досягати мети) та економіки здоров’я. Вона орієнтована на західні стандарти, де компенсація моральної шкоди в 1–3 млн. доларів є звичним явищем. Так, у США є дві методики: часовий підхід, який виражається в тому, що гострота переживань з часом пом’якшується, і ринковий критерій.

Процесуальні питання відшкодування моральної шкоди

За правилами цивільного судочинства розглядаються вимоги про відшкодування моральної шкоди, коли однією зі сторін у справі є фізична особа і якщо цей спір не підлягає розгляду за правилами іншого виду судочинства. Таким чином, якщо раніше для визначення юрисдикційності спору достатньо було встановити лише два критерії: суб’єктний склад та характер спору, то зараз треба вивчати, чи немає іншого закону, який би визначав процедуру його розгляду. Наприклад, якщо це публічно-правовий спір і одночасно заявлені вимоги про відшкодування моральної шкоди, то цей спір вирішується адміністративними судами за правилами КАС (якщо відповідач є суб’єктом владних повноважень, проте вимог про вирішення публічно-правового спору не заявлено, а лише про відшкодування моральної шкоди — то ЦПК). Втім, якщо вимоги про відшкодування моральної шкоди заявлені між юридичними особами одночасно з позовом про спростування недостовірної інформації, то незважаючи на суб’єктний склад справа підлягає вирішенню за правилами ЦПК, оскільки спір не має господарського характеру. Проте є виняток, якщо ЗМІ відмовляються надати відомості про автора, який поширив інформацію, і заявлені лише вимоги про відшкодування моральної шкоди, то цей спір підвідомчий господарським судам.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди застосовується загальна територіальна підсудність за місцем проживання чи місцезнаходженням відповідача (ст. 109 ЦПК). Правом вибору підсудності щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, крім положення ст. 109 ЦПК, має позивач: у позовах, що випливають з трудових правовідносин, — також за місцем свого проживання (ч. 1 ст. 110 ЦПК); у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом тощо, завданої внаслідок скоєння злочину, — також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди (ч. 4 ст. 110 ЦПК); у справах щодо захисту прав споживачів — також за місцем свого проживання або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК); у справах про завдання шкоди майну фізичних чи юридичних осіб — також за місцем заподіяння шкоди (ч. 6 ст. 110 ЦПК).

Щодо сплати судового збору, то позиція Верховного Суду України та Вищого господарського суду України однакова — це спори немайнового характеру, хоча це є несправедливим і цю позицію вже тривалий час критикують науковці. Адже вимогою у цьому спорі є стягнення грошей, а це по суті є грошовою вимогою. Саме такий мізерний розмір судового збору (на сьогодні 8,50 грн) спровокувало заявлення позовів про відшкодування моральної шкоди на мільйони гривень, особливо до ЗМІ одночасно з позовами про захист честі і гідності, що примусило законодавця провести стримування в контексті сплати судового збору пропорційно заявленим вимогам, проте лише у спорі про захист честі та гідності. За іншими категоріями справ — це становить 8,50 грн, ця сума судового збору сплачується в обов’язковому порядку окремо, а інші заявлені вимоги в одному позові сплачуються за встановленими для цих вимог ставками.

Певним спірним питанням для судової практики є питання щодо можливості застосування інституту забезпечення позову (накладення арешту на майно) у спорах про відшкодування моральної шкоди, оскільки, як зазначалось, це спори немайнового характеру. Іншим спірним питанням є можливість забезпечення всього позову, ціна якого нерідко зазначається на декілька мільйонів гривень, що не є проблемою позивачів для сплати судового збору, оскільки незалежно від розміру ціни позову буде сплачено судовий збір у 8,50 грн (за цивільним позовом у кримінальній справі позивач взагалі звільнений від його сплати). Незважаючи на зазначене, суди повинні виходити з того, що законодавець не встановлював можливості застосування заходів забезпечення позову лише за наявності певних вимог, наприклад майнових; про характер вимог ЦПК взагалі не згадує і з ними не пов’язує можливість чи неможливість застосування заходів забезпечення позову. Це є вірним, адже у разі задоволення позову, при виконанні рішення суду про стягнення грошових сум можливе примусове звернення стягнення на майно боржника.

Разом з тим, якщо заявлений позов про відшкодування моральної шкоди на довільно визначену, надзвичайно гігантську, суму, суди не можуть на це не звертати уваги, інакше забезпечення такого позову буде зловживанням позивачем своїм правом, яке порушує права відповідача (шикана), який, до того ж, ще винним не визнаний. Саме тому суддя повинен звертати увагу на всі обставини обґрунтування такого позову, проявляти розумність у прийнятті заходів забезпечення позову і суворо дотримуватись процедури постановлення ухвал, які повинні бути обов’язково мотивованими достатнім чином. При цьому позивачу слід роз’яснити можливі наслідки таких процесуальних дій на випадок відмови у позові: відшкодування шкоди за позовом відповідача за допущене забезпечення безпідставного позову (ст. 155 ЦПК). Суддя також вправі у такому випадку вимагати від позивача забезпечення його вимоги заставою (ч. 4 ст. 153 ЦПК), що є на сьогодні найбільш дієвим способом, який суди, на жаль, застосовують доволі рідко.

Особливості відшкодування моральної шкоди у справах, пов’язаних
із захистом честі, гідності та ділової репутації

Проблема при розгляді цієї категорії справ пов’язана з численною розпорошеністю законодавчих актів, що не сприяє однаковому застосуванню цього інституту.

У пункті 7.7 Методичних рекомендацій Міністерства юстиції України щодо відшкодування моральної шкоди від 13 травня 2004 року зазначено, що прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Ця правова позиція також міститься в судових рішеннях Верхового Суду України.

Особливістю цієї категорії справ, якщо відомості поширені ЗМІ, є те, що має місце обов’язкова пасивна співучасть, тобто відповідачами є автор поширеної інформації та ЗМІ, які відповідають за моральну шкоду відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо ЗМІ не називає автора, то суд виходить з того, що вину за поширення відомостей ЗМІ бере на себе. Важливим є те, що відшкодування моральної шкоди можливе не лише тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування недостовірної інформації, а й тоді, коли відповідач добровільно спростує цю інформацію і позивач у цій частині від позову відмовиться.

Проте слід знати, що ЗМІ, його працівники та автор не відшкодовують моральної шкоди у випадках, передбачених ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ст. 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», ст. 35 Закону України «Про інформаційні агентства», ст. 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів».

Це, зокрема, випадки, коли ЗМІ, журналіст не несуть відповідальності:
відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника;
вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів;
вони є дослівним відтворенням офіційних виступів;
вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими ЗМІ з посиланням на нього;
у них розголошується таємниця, що охороняється, проте вона не була отримана незаконним шляхом.

Також слід звернути увагу на п. 11 зазначеної вище постанови Пленуму ВСУ, де йдеться про те, що критична оцінка певних фактів, недоліків тощо не є підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.

У статті 471 Закону України «Про інформацію» зазначається, що звільняються від відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Цим же Законом (ч. 2 ст. 49) встановлено, що органи державної влади і місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі і гідності та ділової репутації можуть вимагати лише спростування цієї інформації і не можуть вимагати відшкодування моральної шкоди.

Особливості має ст. 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ…», де зазначено, що у спорі між журналістом чи ЗМІ як відповідачем і політичною партією, виборчим блоком і посадовою особою як позивачем суд має право признати компенсацію моральної шкоди лише за наявності умислу журналіста чи ЗМІ. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового врегулювання спору. З урахуванням цього суд може відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Умислом вважається таке ставлення до відомостей, коли усвідомлюється недостовірність інформації та передбачаються їх суспільно небезпечні наслідки. Якщо ЗМІ чи журналісти діяли добросовісно та здійснювали перевірку інформації, то звільняються від відповідальності.

Відшкодування моральної шкоди у трудових спорах

Проблема гуманізації трудових відносин має важливе значення, адже пов’язана із захистом прав найманих працівників. Такий захист може здійснюватися завдяки інституту відшкодування моральної шкоди, що з кожним роком набуває свого якнайбільшого поширення, хоча його історичний розвиток невеликий.

Порушення трудових прав є підставою для відшкодування моральної шкоди і це передбачено ст. 2371 КЗпП, що набув чинності лише з 13 січня 2000 року — за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати зарплати, виконання робіт у небезпечних для життя умовах тощо), яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За статтею 34 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» моральна шкода, заподіяна умовами виробництва, відшкодовується Фондом соцстраху. Сума не може перевищувати 200 розмірів мінімальної зарплати на день виплати. Проте Законом про держбюджет на 2007 рік зупинена дія цієї норми (закон, який зупинений, не може мати правової сили), але якщо нещасний випадок мав місце раніше, то моральна шкода стягується. Зупинення дії закону про відшкодування моральної шкоди не можна визнати справедливим, оскільки не буде примушувати роботодавців активно впроваджувати безпечні технології виробництва, посилювати правила використання обладнання тощо.

Суди повинні звертати увагу на те, що моральна шкода стягується і у випадках, коли право на таке відшкодування передбачено в трудових контрактах (договорах) як при порушенні майнових, так і немайнових прав.

Специфікою трудових спорів є те, що обов’язок по доведенню відсутності порушення трудових прав покладено на роботодавця і не має строку позовної давності у спорах про стягнення оплати праці.

Особливості відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними
діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду

Таке право передбачено ст. 62 Конституції України, спеціальним Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року. Під моральною шкодою розуміються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими, інших негативних наслідків морального характеру.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи. При цьому за час перебування під слідством чи судом відшкодування провадиться, виходячи з розрахунку не менше одного розміру мінімальної зарплати за кожен місяць перебування під слідством чи судом і за рахунок коштів державного бюджету. Право регресу до винної посадової особи можливе лише при встановленні в її діях складу злочину, підтвердженого обвинувальним вироком (ч. 3 ст. 1191 ЦК України).

Перш за все, суди повинні звертати увагу на суб’єктний склад права на відшкодування шкоди. Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди у разі затримання особи чи позбавлення свободи передбачено тільки у випадках визнання особи невинуватою або якщо справу закрито з реабілітуючих підстав.

Натомість, ч. 5 ст. 5 Європейської конвенції передбачає право кожного, «хто є потерпілим від арешту або затримання в порушення положень частин 1–4 цієї статті», на отримання відшкодування. Враховуючи пріоритет норм міжнародного договору (ч. 2

ст. 10 ЦК України), судам при вирішенні питання про стягнення компенсації у зв’язку з затриманням особи чи позбавленням свободи з інших підстав, наприклад, з підстав, передбачених Законом України від 22. 02. 2000 року «Про психіатричну допомогу», статтями 44, 174, 256, 258 ЦПК України, здійсненими з порушенням гарантій, установлених ст. 5 Конвенції, слід виходити з положень цієї норми Конвенції, якою не встановлено винятків і обмежень, зазначених у національному законодавстві України.

Таким чином, ст. 5 Конвенції застосовується до «кожного». Всі особи, перебувають вони на волі чи під вартою, мають право на захист з боку зазначеної ст. 5, тобто право не бути позбавленими або не залишатися позбавленими волі, інакше ніж за умов, визначених у ч. 1 ст. 5, а у випадку арешту або затримання мати можливість скористатися різноманітними гарантіями, передбаченими у частинах 2–5 ст. 5 Конвенції, наскільки ті можуть бути застосовані (п. 40 Рішення Європейського Суду з прав людини від 2 березня 1987 року у справі «Уікс проти Великої Британії»).

Щодо суб’єктів права на відшкодування шкоди, то слід зазначити, що новий Цивільний кодекс уперше відносить до них і юридичну особу. Так, шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення у цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення у діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК).

Фактично ця норма права встановлює особливий порядок відшкодування шкоди. На відміну від відшкодування шкоди за інших умов, установлених відповідним Законом та ст. 1176 ЦК України, обов’язковою підставою деліктної відповідальності у разі постановлення незаконного рішення в цивільній справі, є наявність вини судді (суддів). При цьому шкода відшкодовується державою.

Зазначений Закон України про відшкодування шкоди пов’язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.

Підстави виникнення права на відшкодування шкоди фізичної особи пов’язуються з незаконними діями посадових осіб незалежно від їх вини. Такими підставами є незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Умови виникнення права на відшкодування шкоди — це обставини, за наявності яких починають діяти підстави, процесуальні акти, які містять рішення відповідного органу чи посадової особи про невинність притягненого до відповідальності. Такими умовами є постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи.

Термін «реабілітація» у правових нормах відсутній, але в юридичній літературі він означає винесення процесуального рішення про невинність громадянина та одночасне прийняття заходів щодо поновлення майнових та інших прав реабілітованого громадянина.

Закриття кримінальної справи з нереабілітуючих обставин (амністія або акт про помилування тощо) не дає права на відшкодування шкоди згідно з ч. 3 ст. 1176 ЦК та Закону про відшкодування шкоди.

Не відшкодовується шкода, завдана реабілітованому громадянинові звільненням з роботи у зв’язку з набранням чинності вироку суду або відстороненням від посади, від роботи на підставі подання слідчих органів, які розслідували кримінальну справу стосовно цієї особи. При такому звільненні з роботи чи відстороненні від посади відсутній необхідний причинний зв’язок між незаконними діями органів слідства (суду) і шкодою, яка завдана, тому підстав для застосування відповідного Закону про відшкодування шкоди немає. За таких підстав реабілітованому громадянинові слід роз’яснити право на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі на загальних підставах. При розгляді такого позову суд змушений буде перевірити, чи мав роботодавець підстави для звільнення працівника, передбачені трудовим законодавством.

Не відшкодовується шкода, завдана реабілітованому громадянинові, в результаті самообмови. У судовій практиці такі справи мали місце, але в законодавчому порядку вони не були врегульовані, про такі випадки не йшлося ні в діючому Законі, ні в Положенні про застосування Закону про відшкодування шкоди, ані в ст. 443 ЦК 1963 року. У таких випадках суди змушені були брати за основу відповідні положення про відсутність права на відшкодування шкоди у разі самообмови, що містилися в п. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 18.05.1981 року «Про відшкодування шкоди…» та у п. 3 відповідної Інструкції по застосуванню Положення про порядок відшкодування шкоди… затвердженому МЮ СРСР 02.03.1982 року. Розкриття поняття, що саме є самообмовою, було дано в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 23.12.1988 року № 15 «Про деякі питання застосування у судовій практиці Указу Президії Верховної Ради СРСР від 18. 05. 1981 року «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також посадових осіб при виконанні ними службових обов’язків». У пункті 4 цієї постанови зазначається, що під самообмовою слід розуміти завідомо неправдиві показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, дані з метою переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме ним здійснено злочин, який він насправді не вчиняв.

Згідно з ч. 4 ст. 1176 ЦК фізична особа, яка в процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

Суди повинні зважати на те, що самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, повинна бути добровільною, завідомо неправдивою, яка може заплутати, мати на меті перешкодити з’ясуванню істини і бути зафіксованою в матеріалах справи.