Здійснення виконавцем заповіту повноважень з управління спадщиною

О. Є. Кухарєв
викладач кафедри цивільного права та процесу ХНУВС

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1290 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) [1], виконавець заповіту зобов’язаний управляти спадщиною. У той же час закон не визначає правові форми здійснення виконавцем заповіту повноваження щодо управління спадковим майном, хоча потреба в цьому є. Не дає відповіді на зазначене питання і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [2].

За таких обставин, у межах, окреслених темою цієї статті, метою дослідження є з’ясування юридичної форми здійснення виконавцем заповіту повноваження з управління спадковим майном та особливостей договору управління спадщиною як окремого виду договору управління.

Перш ніж визначити правові форми здійснення виконавцем заповіту досліджуваного повноваження, слід з’ясувати його зміст, тобто які саме правомочності охоплюються категорією «управління спадщиною».

Як зазначає Р. А. Майданик, під діями в інтересах вигодонабувача або установника управління слід розуміти вчинені з належною дбайливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання та примноження вартості переданого в управління майна, здійснені без невиправданого ризику можливих витрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин [3, с. 693]. Близькою до наведеної є точка зору і Л. Ю. Михеєвої [4, с. 127].

Водночас І. В. Венедіктова визначає довірче управління як ініціативну самостійну діяльність управителя по реалізації чужих суб’єктивних прав та обов’язків, яка може бути спрямована на збереження чи примноження переданого в довірче управління майна, а також зменшення або попередження збитків від його використання шляхом реалізації правомочностей володіння, користування й розпорядження в обсязі, встановленому установником управління [5, с. 61].

Натомість, М. І. Брагінський та В. В. Вітрянський не пов’язують управління із збереженням майна, характеризуючи передачу майна в довірче управління як тривалий (протягом всього строку дії договору) процес здобування власником доходів від використання його майна, тобто процес реалізації останнім своїх правомочностей [6, с. 803]. Підводячи підсумок наукової дискусії щодо змісту правомочностей з управління майном, слід відзначити, що більшість дослідників розглядають управління майном виходячи із зберігання та примноження майна, переданого в управління. Так, наприклад, Є. О. Харитонов прямо зазначає, що повноваження виконавця заповіту з управління спадщиною полягають у передачі зазначеного майна на зберігання відповідним органам, утриманні, догляді, а також вчинення інших дій для підтримання майна в належному стані до появи всіх спадкоємців [7, с. 727]. Проте викладена концепція не може бути застосована до відносин з виконання заповіту, виходячи з закріпленого ст. 1290 ЦК України переліку повноважень виконавця заповіту. Так, законодавець виокремлює у ст. 1290 ЦК України такі обов’язки виконавця заповіту, як «управління спадщиною» (ч. 1 п. 4) та «вжиття заходів щодо охорони спадкового майна» (ч. 1 п. 1).