Методологічний аналіз сучасних інтерпретацій поняття «об’єкт правовідносин»

І. А. Сердюк
старший викладач кафедри теорії та історії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Актуальність теми цієї наукової статті зумовлена існуючою в загальнотеоретичній юридичній науці різною інтерпретацією вченими поняття «об’єкт правовідносин», а також його термінологічною невизначеністю.

При підготовці статті автор ставив за мету на основі аналізу різних точок зору науковців щодо розуміння поняття «об’єкт правовідносин» сформулювати дефініцію вищезазначеної загальнотеоретичної категорії, яка б враховувала особливості не лише регулятивних, але й правоохоронних відносин, а також усі аспекти їх можливого розвитку.

Сучасний досвід розвитку пізнання в галузі загальної теорії держави і права свідчить про своєрідний двоєдиний процес: з одного боку, відбувається «адаптація» філософського знання до державно-правової сфери, «філософізація» державно-правового знання, а з другого — саме ця «сфера» дедалі частіше породжує такі рівні осмислення державно-правової реальності, які досягають висот філософського узагальнення. Обидві ці тенденції виключно сприятливо впливають на розвиток загальної теорії держави і права, і недалекий той час, коли їхнє органічне злиття приведе до розквіту цієї науки [6, с. 27]. Більше того, конкретні науки, як свідчить досвід, можуть опрацьовувати і опрацьовують такі категорії, які досягають філософського рівня [6, с. 23]. Звідси й факт існування в загальнотеоретичній юридичній науці двох підходів до вирішення проблеми об’єкта правовідносин: філософського та спеціально-юридичного, що стануть предметом нашого аналізу при висвітленні цього питання.

Варто відзначити, що більшість учених радянської та пострадянської доби, які досліджували правовідносини, небезпідставно вказували на той факт, що проблема об’єкта правовідносин належить в теорії права до однієї з найбільш складних. Тут усе піддається сумніву, починаючи від того, чи потрібна взагалі така категорія, як об’єкт правовідносин, і закінчуючи питанням, що ж слід розуміти під об’єктом правовідносин.

Науковці пропонують розрізняти об’єкт правового регулювання і об’єкт правовідносин; об’єкт правовідносин і об’єкт права; об’єкт правовідносин і об’єкт прав і обов’язків і т. ін. Так, О. С. Іоффе розрізняє об’єкт норми права і об’єкт правовідносин; О. А. Красавчиков — об’єкт правового регулювання і об’єкт правовідносин; А. К. Юрченко — предмет правового регулювання і об’єкт правовідносин; С. І. Вільнянський — об’єкт впливу об’єктивного права і об’єкт правовідносин; Л. С. Явіч — об’єкт правового регулювання і об’єкт прав і обов’язків і т. ін. [19, с. 51]. Подібний плюралізм різних точок зору вчених і використаний ними понятійний ряд є додатковим аргументом, який підтверджує складність проблеми об’єкта правовідносин.

Слід зауважити, що ці тенденції присутні й у сучасній юридичній науці. Прикладом може служити дисертаційне дослідження вітчизняного правника Є. В. Курінного «Предмет і об’єкт адміністративного права України: характеристика категорій в умовах системного реформування». У ньому, зокрема, автор розглядає категорії «об’єкт адміністративно-правових відносин», «об’єкт права» та «об’єкт публічного права», причому визначає їх через потреби та інтереси відповідно узагальнені, суспільні та публічні [7, с. 12, 16, 17].

З приводу визначення об’єкта правовідносин через потреби та інтереси доречно пригадати міркування відомого правника О. С. Іоффе. Якби право було безпосередньо спрямоване на інтереси, до задоволення яких воно призводить у результаті його здійснення, то тоді, залежно від того, що є найближчим засобом задоволення цих інтересів, у одних випадках об’єктами виступали б речі, а в інших — дії. Але ж право лише в кінцевому рахунку призводить до задоволення охоронюваних ним інтересів, а безпосередньо воно спрямоване лише на забезпечення певної поведінки зобов’язаних осіб. Якщо така поведінка сама по собі достатня для того щоб інтереси уповноваженого були задоволені, то цим вичерпується функція правових відносин. Якщо ж уповноважений для задоволення своїх інтересів потребує певної речі, то право може забезпечити умови для її створення або для її передачі у користування чи у розпорядження уповноваженого, але саме по собі воно не може ні створити цієї речі, ні передати її уповноваженому. Відповідно право в обох випадках спрямоване на забезпечення певної поведінки зобов’язаних осіб, яка або безпосередньо, або ж побічно приводить до задоволення інтересів уповноваженого [4, с. 129].

Своєрідністю відрізняється і погляд на аналізоване нами питання російського правника В. С. Нерсесянца, який розрізняє дві категорії: «об’єкт правовідносин» і «предмет правовідносин». Об’єкт правовідносин учений визначає як абстрактний зміст норми діючого об’єктивного права, що реалізується, тобто відповідні абстрактні положення її гіпотези, диспозиції та санкції [11, с. 503]. Під предметом правовідносин він розуміє конкретні суб’єктивні права і конкретні юридичні обов’язки, для набуття, здійснення та виконання яких конкретні суб’єкти права, за наявності необхідних правових умов, вступають у конкретні правовідносини і відповідно до вимог норми права, що реалізується, вчиняють належні правомірні дії. Поняття предмета правовідносин, на думку автора, виражає правовий зміст, призначення і мету правовідносин — конкретизацію абстрактного змісту норми права, що реалізується. Предмет правовідносин — це реалізований, індивідуально-конкретизований вираз об’єкта правовідносин [11, с. 504].

Вважаємо, що із зазначеною точкою зору вченого погодитись не можна, на підтвердження чого наведемо такі аргументи. По-перше, якщо правовідносини, на відміну від норми діючого об’єктивного права, мають не абстрактний, а конкретний характер, залишається незрозумілим, чому об’єкт правовідносин учений визначає як абстрактний зміст норми діючого об’єктивного права; і по-друге, конкретні суб’єктивні права та конкретні юридичні обов’язки не можуть виступати як предмет правовідносин, оскільки, будучи самостійним структурним елементом, становлять юридичний зміст останніх.

Складність і дискусійність теорії об’єкта правовідносин, на думку В. М. Протасова, пояснюється не лише складністю предмета дослідження, але й недосконалістю методологічних підходів, відставанням у розвитку категоріального апарату. Остання обставина, до речі, є причиною багатьох теоретичних ускладнень і дискусій у правознавстві. Вдосконалення понятійного строю юридичної науки має бути постійно у сфері уваги вчених як особлива теоретико-правова проблема [13, с. 53]. Яскравим підтвердженням цьому є хоча б той факт, що вчені по-різному оцінюють можливості філософської категорії «об’єкт» у дослідженні проблеми об’єкта правовідносин — від повного заперечення її значення до абсолютизації.

Так, зокрема, С. С. Алєксєєв вважає, що стосовно правовідносин термін «об’єкт» міг би бути замінений і іншим, що тут має місце лише термінологічна схожість, а поняттю об’єкта правовідносин притаманний особливий, спеціально-юридичний зміст. Учений аргументує свій погляд тим, що в юридичній науці категорія об’єкта безпосередньо не пов’язується з суб’єктом, а розуміється в іншому, спеціальному плані — об’єкти розглядаються стосовно правовідносин [1, с. 154–155]. Виходячи з цих доводів, автор фактично ототожнює об’єкт правовідносин з предметом навколишнього світу, тобто матеріальним або нематеріальним благом, з приводу якого склалися правовідносини [2, c. 72].

На нашу думку, з наведеною вище точкою зору автора погодитись не можна, оскільки її аргументація є явно недостатньою. На підтвердження цієї тези можуть служити такі докази. По-перше, поняття «об’єкт» використовується у правовій сфері не лише стосовно правовідносин. По-друге, в усіх випадках у правовій теорії об’єктом прийнято вважати явище, яке зазнає впливу з боку іншого юридичного явища, хоча від останнього і не вимагають відповідності філософським ознакам суб’єкта. На цій підставі виділяються, наприклад, об’єкти суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, об’єкти правопорушень, об’єкт правового регулювання. Тому основний зміст категорії «об’єкт» зберігається і в праві. Крім того, необхідно враховувати, що у сфері правового регулювання практично за кожним активно діючим явищем, будь то об’єктивне право або суб’єктивне, стоїть людина, її активність. І найбільшою мірою закономірності філософського зв’язку «суб’єкт — об’єкт» прийнятні до правовідносин, оскільки в них безпосередньо діють люди [85, с. 57–58]. По-третє, розуміння об’єкта правовідносин як предмета навколишнього світу, тобто матеріального або нематеріального блага, з приводу якого (стосовно якого) склалися правовідносини, не відповідає моністичній і лише частково узгоджується з плюралістичною концепцією об’єкта правовідносин.

На противагу позиції С. С. Алексєєва, інший російський правник А. П. Дудін категорично наполягає на необхідності в розробці самостійної правової категорії об’єкта правовідносин керуватися загальним філософським розумінням об’єкта. «Загальнофілософська категорія "об’єкт" являє собою той фундамент, ту наукову основу, відштовхуючись від якої, як від єдиного вихідного начала, можна йти далі, вирішувати, зокрема, проблему об’єкта правовідносин. Користуючись категорією "об’єкт" як доказаним, як сходинкою до пізнання конкретного, і міцно дотримуючись цієї принципової основи, можна йти далі, до з’ясування специфіки об’єкта правових відносин» [3, с. 14].

При цьому автор підкреслює, що «…філософія співвідносить об’єкт лише з суб’єктом, тобто не з усяким явищем, а лише з таким, яке наділене свідомістю та волею, з людиною» [3, с. 15]. Враховуючи це положення, А. П. Дудін виступив проти співвіднесення об’єкта з правовідносинами в цілому («правовідносини — об’єкт»), оскільки правовідносини, на його думку, не відповідають філософським ознакам суб’єкта. Він вважає, що на об’єкт впливають суб’єкти правовідносин за схемою: суб’єкт — об’єкт — суб’єкт [3, с. 17, 21–22, 29, 33].

Об’єкт правовідносин, на думку автора, відрізняється від об’єкта в загальнофілософському розумінні лише тим, що на останній «впливає суб’єкт, поведінка якого детермінується зовнішнім світом (і самим об’єктом), а на об’єкт правовідносин впливає суб’єкт правовідносин, тобто такий суб’єкт, поведінка якого детермінується не безпосередньо об’єктом правовідносин, а правом» [3, с. 33].

У підсумку А. П. Дудін сформулював таке визначення об’єкта правовідносин: «Об’єкт правовідносин — це предмет, на який спрямована діяльність суб’єктів правовідносин, здійснювана в процесі реалізації ними своїх юридичних прав і обов’язків» [3, с. 68]. Сам по собі цей висновок знаходиться в руслі тих методологічних передумов, які покладені в основу дослідження. Однак зовсім несподівано, з точки зору логіки своїх міркувань і сформульованого загального визначення об’єкта, А. П. Дудін погоджується з існуючим в літературі поділом об’єктів правовідносин на: 1) речі (матеріальні блага), тобто предмети, що мають просторові межі; 2) продукти духовної творчості (результати авторської, винахідницької та раціоналізаторської діяльності); 3) особисті нематеріальні блага (ім’я, честь, гідність); 4) дії (утримання від дій) суб’єктів правовідносин; 5) результати дій суб’єктів правовідносин [3, с. 76].

Перш за все виникає запитання: заради чого автор провів об’ємне дослідження, полемізував з багатьма вченими, якщо в підсумку він назвав об’єктами ті самі явища, які такими вважалися традиційно? Якщо для того щоб з філософських позицій підтвердити правильність існуючого погляду, а також знайти загальне визначення об’єкта, то ці цілі навряд чи досягнуті, оскільки сформульоване автором загальне визначення об’єкта правовідносин, з одного боку, неповністю узгоджується з філософським розумінням об’єкта, а з другого — знаходиться в існуючих суперечностях з тим переліком об’єктів, який наведений ним в підсумку дослідження. Остання обставина цілком зрозуміла, оскільки цю класифікацію об’єктів підтримують ті вчені, які саме заперечують філософський підхід до проблеми і протиставляють йому як спеціально-юридичний підхід концепцію «об’єкт — благо» [13, c. 55].

Оцінюючи опрацьовану А. П. Дудіним дефініцію досліджуваного нами поняття, В. М. Протасов зауважив, що сформульоване загальне визначення об’єкта правовідносин відступає від філософського розуміння об’єкта: воно вужче за змістом, оскільки в ньому йдеться про діяльність, здійснювану в ході реалізації прав і обов’язків, а отже, про діяльність у правовому розумінні, юридичному. З іншого, юридичного боку, визначення, запропоноване А. П. Дудіним, не досягає необхідного ступеня конкретності. Так, якщо виходити тільки з названих в ньому ознак, то практично неможливо виділити об’єкти серед множини предметів, явищ, з якими доводиться стикатися учасникам правовідносин у процесі реалізації своїх прав і обов’язків. Судячи з усього, саме прагненням конкретизувати коло об’єктів правовідносин, якось визначити його і пояснюється той факт, що автор погодився з уже існуючим в літературі поділом об’єктів, хоча він і не випливає з його власного розуміння об’єкта правовідносин [13, с. 57].

Очевидно, схожим прагненням при розкритті змісту поняття об’єкта правовідносин керувався і А. Б. Вєнгєров, який запропонував таку його дефініцію — це різні блага, які прагнуть отримати уповноважені суб’єкти, це стани, яких вони прагнуть досягти, та поведінка, якої вони очікують від зобов’язаних суб’єктів [18, c. 471].

Шляхом конкретизації, але вже не кола об’єктів правовідносин, а філософської категорії «об’єкт» спробував вирішити проблему об’єкта правовідносин російський правник Н. А. Огурцов. Приділивши багато уваги обґрунтуванню тези про те, що проблема об’єкта правовідносин може бути вирішена лише на основі використання закономірностей філософського зв’язку «суб’єкт — об’єкт», учений приходить зрештою до визнання правильності концепції множинності об’єктів правовідносин та розуміння об’єкта як блага [12, с. 38–47]. Як підсумок, Н. А. Огурцов робить висновок, що об’єктом кримінальних правовідносин, які за своїм функціональним призначенням є правоохоронними, є злочин [12, с. 66]. У зв’язку з цим цілком логічним і небезпідставним виглядає запитання: якою мірою висновок автора щодо об’єкта кримінальних правовідносин як злочину узгоджується з розумінням об’єкта правовідносин як блага? Причиною очевидної суперечності в судженнях автора, на нашу думку, є штучне звуження обсягу поняття «об’єкт правовідносин», обумовлене розумінням його лише як блага.

Водночас не можна не відзначити той факт, що наведена точка зору вченого щодо розуміння об’єкта правовідносин як блага в загальнотеоретичній юридичній науці є доволі поширеною. На підтвердження цього служить така його інтерпретація, що міститься в навчальній юридичній літературі.

Вітчизняний правник О. Ф. Скакун об’єкти правовідносин визначає як матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки [15, c. 365]. П. М. Рабінович під об’єктом правовідносин розуміє певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов’язки суб’єктів [14, с. 83].

На думку О. Г. Мурашина, об’єктом правовідносин виступають матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки [5, с. 127].

Російський правник Л. О. Морозова об’єкти правовідносин інтерпретує як те, на що спрямована діяльність суб’єктів, або те реальне благо, на користування яким і охорону якого спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Іноді об’єктом правовідносин називають інтерес його суб’єктів. Дійсно, без інтересу зацікавлені суб’єкти не вступають у правовідносини. Виняток становлять кримінально-правові та адміністративно-правові відносини, в яких присутній інтерес держави [10, с. 76].

Усі наведені вище дефініції поняття «об’єкт правовідносин» сформульовані вченими в руслі однієї концепції «об’єкт правовідносин — матеріальне або нематеріальне благо», яка, на нашу думку, не враховує особливостей правоохоронних відносин. У зв’язку з цим доречно пригадати думку російського правника М. М. Марченка, який підкреслював, що при визначенні об’єкта правовідносин набагато легше мати справу з тими правовідносинами, які пов’язані із задоволенням майнових інтересів, з матеріальними благами людей. Виокремлення матеріалізованого об’єкта з яскраво окресленими просторовими межами не є особливо складним. Набагато складніше це зробити, коли мова йде про спрямованість суб’єктивних прав і юридичних обов’язків не на речі, а на особисті немайнові або інші соціальні блага, а також на певну поведінку, яка виявляється в діях чи бездіяльності людей. У подібних випадках про об’єкт правовідносин доречніше говорити не стільки в загальнотеоретичному, скільки в прикладному, практичному плані, стосовно кожного конкретного випадку і з урахуванням особливостей тієї чи іншої галузі права [9, c. 654].

Вітчизняний правник О. В. Юриста наголошує на тому, що об’єкт правовідносин у відповідності з правильним загальнофілософським розумінням співвідношення суб’єкта і об’єкта повинен завжди розглядатися у взаємодії з суб’єктами правовідносин. Усі інші шляхи вирішення цієї проблеми, що ігнорують загальнофілософське розуміння категорії об’єкта і суб’єкта, а також їх співвідношення, на думку автора, є неправильними і, як наслідок, ставлять нас перед суперечностями, які неможливо вирішити: або об’єкт розглядається не у співвідношенні з суб’єктом, а у співвідношенні з правовідносинами в цілому, або ототожнюється з суб’єктом, або взагалі заперечується як такий [23, с. 5].

Не позбавлена сенсу і думка автора про те, що визначення об’єкта правовідносин, які дають у відповідній науковій літературі різні автори, залежить від того, як вони розуміють самі правовідносини. Залежно від цього вирішується, зокрема, й питання про те, які елементи і явища реальної дійсності можуть бути і є об’єктом правовідносин [23, с. 5]. Аргументуючи це положення, О. В. Юриста проаналізував точки зору В. М. Хропанюка та В. В. Копєйчикова щодо розуміння понять «правовідносини» та «об’єкт правовідносин» відповідно [23, с. 6].

Коли правовідносини розуміють як «ланку, що зв’язує норму права з тими фактичними суспільними відносинами, на які норма права впливає як на свій об’єкт, об’єктом правовідносин найчастіше вважають фактичні суспільні відносини, що регулюються нормою права», а коли правовідносини визначаються як урегульовані нормою права фактичні суспільні відносини, об’єктом правовідносин найчастіше визначаються речі і дії, особисті та інші нематеріальні блага, результати дій (тобто речі, дії, результати дій, особисті блага тощо) [23, с. 6].

Результатом проведеного О. В. Юристою історико-правового аналізу досліджень об’єкта правових відносин став ряд теоретичних положень, які мають методологічне значення і для дослідження проблеми об’єкта правоохоронних відносин, а саме:

1) об’єкт правовідносин не створюється правом, не є суто правовим явищем; 2) об’єкт правовідносин є не що інше, як об’єкт фактичних суспільних відносин, урегульованих нормами права; 3) унаслідок правового врегулювання фактичних суспільних відносин останні виступають як єдність юридичного і матеріального змістів, а внутрішній об’єкт фактичних суспільних відносин — як внутрішній об’єкт правовідносин [23, с. 7].

Практично з аналогічної методологічної посилки при визначенні поняття «об’єкт правовідносин» виходить і російський правник В. О. Лапач, однак, висновки, яких дійшов автор, суттєво відрізняються від тих, які були зроблені О. В. Юристою. Оскільки об’єкт правовідносин, їх суб’єкти та зміст перебувають у органічній (статичній і динамічній) взаємодії між собою, дефініцію поняття об’єкта правовідносин, на думку вченого, необхідно формулювати з урахуванням того, як і наскільки визначені інші елементи цієї системи — правовідносини, у чому виявляються і яким чином організовані взаємовідносини між ними. І перш за все необхідно розібратися в тому, що являють собою правовідносини [8, с. 76–77]. Попри задекларовану методологічну посилку, висновки, яких дійшов автор щодо розуміння поняття «об’єкт правовідносин», є доволі суперечливими. Так зокрема, в одному випадку як єдиний об’єкт правовідносин В. О. Лапач визнає свідомість зобов’язаного суб’єкта [8, с. 91–92,107], а в іншому — волю і свідомість зобов’язаного суб’єкта [8, с. 93, 100, 108]. Але ж воля і свідомість хоча і взаємопов’язані, однак, по суті різні явища, свідченням чого є їхнє доктринальне тлумачення, наведене в юридичній енциклопедії.

Воля — соціально обумовлений стан психічного регулювання поведінки суб’єкта, що ґрунтується на його прагненні і здатності до свідомого вибору мети діяльності, шляхів і засобів її досягнення. Поняття «воля» розглядається у різних аспектах: як явище, зумовлене фізіологічними, психологічними, соціальними, надприродними та іншими причинами; як автономна і самодостатня сила («свобода волі»); як першооснова світового процесу й людської діяльності (волюнтаризм). Воля у праві означає: а) волевиявлення учасників суспільних відносин, які, будучи врегульовані правом, набувають форми правовідносин; б) важливий елемент, що визначає сутність даного типу права як фіксації закріплених чи санкціонованих державою вольових зусиль панівних сил і народних мас, відображених у конституції, законах, юридичних нормах [21, с. 516].

Свідомість — вища, притаманна лише людині, форма відображення дійсності в діяльності та поведінці особи. В юридичному аспекті свідомість — це визначальний чинник для оцінки ставлення тієї або іншої особи до права і закону, суб’єктивної сторони злочинів та інших правопорушень [22, с. 437].

Розглядаючи волю і свідомість зобов’язаної особи як функції її (особи) психіки та дійсного об’єкта правовідносин, автор з необхідністю вийшов на проблему тотожності суб’єкта і об’єкта правовідносин [8, c. 93]. На нашу думку, навіть постановка цієї проблеми, не говорячи вже про результат її вирішення, є некоректною, оскільки заходить у суперечність не лише з філософським, але й зі спеціально-юридичним підходом до розуміння цих категорій, згідно з яким людина, як така, може бути лише суб’єктом, але не об’єктом права і правовідносин [16, с. 529].

Попри некоректність постановки означеної наукової проблеми, заслуговує на увагу використаний В. О. Лапачем спосіб її вирішення. Відмінність між поняттями «суб’єкт правовідносин» і «об’єкт правовідносин», на думку вченого, обумовлена тим, що правосуб’єктність — це завжди соціально-юридична властивість, тоді як воля і свідомість (об’єкт правовідносин) суть неправові психічні стани зобов’язаної особи [8, с. 100].

З приводу цього судження автора варто зауважити таке. Якби мова йшла про ті суспільні відносини, які не опосередковані нормами права, тоді можна було б стверджувати, що воля і свідомість суть неправові психічні стани зобов’язаної особи. Але ж об’єктом нашого розгляду є правові відносини, а тому волю і свідомість не можна розглядати у відриві від права. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю [15, с. 346], а останню, як відомо, юридична наука відносить до правових явищ.

Не можна визнати суть неправовим психічним станом зобов’язаної особи її волю, вона являє собою стан психічного регулювання правової поведінки суб’єкта, який свідомо обирає мету діяльності, шляхи і засоби її досягнення з огляду на чинне законодавство, яке має суб’єктивно-вольову основу [8, c. 23].

Значну увагу дослідженню об’єкта правовідносин приділив російський правник В. М. Протасов у своїй праці «Що і як регулює право» [13, с. 49–64].

Як методологічні передумови, на думку автора, необхідно враховувати такі обставини: а) погляд на об’єкт визначається рівнем розробки поняття правовідносин: без зміни уявлень про самі правовідносини неможлива поява конструктивних теоретичних пропозицій, які стосуються об’єкта; б) сучасний етап дослідження правовідносин і його об’єкта потребує системного підходу; в) категоріальні елементи теорії правовідносин і елементи правовідносин в онтологічному плані суть явища різного порядку; г) для характеристики тієї сфери правової дійсності, яку на сьогодні позначають поняттям «об’єкт правовідносин», необхідні не одне, а кілька понять; д) у даному питанні важливо встановити ступінь використання філософської категорії «об’єкт», а також розмежувати об’єкт правової діяльності і об’єкт інтересу в правовідносинах; е) наукове вирішення проблеми об’єкта правовідносин можливе лише з урахуванням закономірностей зв’язку права і поведінки на основі діяльнісного підходу [13, с. 53].

З огляду на вказані методологічні передумови вчений дійшов висновку, що існування в теорії поняття «об’єкт правовідносин» характеризується подвійним змістовим розумінням, а відповідним терміном позначаються, по суті, два різних явища: об’єкт правової діяльності та об’єкт правового інтересу [13, с. 58]. Ототожнення їх обумовлено відсутністю термінологічного розмежування, а також тим, що об’єкт правової поведінки і об’єкт інтересу можуть збігатися в одному явищі; але в більшості випадків вони відокремлені одне від одного і кожне з них може мати самостійне правове значення [13, с. 58].

Об’єктом інтересу, зазначає В. М. Протасов, можуть бути самі правовідносини в цілому (наприклад, правовідносини громадянства), суб’єктивне юридичне право, правова поведінка (роботи, послуги), об’єкт правової діяльності (випадок їх збігу) та її результат. Об’єкти правової діяльності мають дві ознаки. Вони повинні бути: а) об’єктами правової поведінки; б) мати юридичне значення [13, с. 93].

Варто відзначити, що досі доволі продуктивна ідея В. М. Протасова щодо необхідності розмежування в правовому регулюванні об’єктів правової діяльності і об’єктів правового інтересу в загальнотеоретичній науці не набула схвальної оцінки вчених. Більше того, на думку В. К. Бабаєва, подібне судження В. М. Протасова мало що дає в теоретичному відношенні і не має особливої практичної цінності, ускладнюючи і без того непросту проблему. Об’єкти правової діяльності, про які веде мову В. М. Протасов, — це не що інше, як предмет правового регулювання, тобто суспільні відносини, а об’єкт інтересу, тобто те, на що спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки, це і є об’єкт правовідносин [17, c. 425].

Гадаємо, що із зауваженням В. К. Бабаєва погодитись не можна, хоча б з огляду на запропонований В. М. Протасовим варіант вирішення проблеми об’єкта цивільно-правових відносин за договором про натирання підлоги. Підлога, на думку автора, є об’єктом діяльності, причому юридично значущим об’єктом діяльності, оскільки від ступеня її забруднення залежить розмір оплати праці робітників, які натирають підлогу. А чистота та блиск підлоги — це вже об’єкт інтересу, що характеризує цільове призначення правовідносин. Він також має своє правове значення, оскільки зобов’язання робітників, які натирають підлогу стосовно результатів їх роботи мають бути відбиті у договорі [13, c. 61]. Наведений приклад є підтвердженням помилковості судження В. К. Бабаєва щодо об’єкта правової діяльності як предмета правового регулювання, тобто суспільних відносин, адже за логікою вченого саме підлога повинна виступати в його (предмета правового регулювання) ролі, а це суперечить усталеному в загальнотеоретичній науці підходу.

Із позицій моністичної концепції розглядають об’єкт правовідносин О. С. Іоффе та В. М. Хропанюк. Логіка їх міркувань є такою.

Сутність суб’єктивного цивільного права і цивільного обов’язку, стверджує О. С. Іоффе, полягає в тому, що, забезпечуючи певну поведінку громадян, вони виступають як один із засобів задоволення законом охоронюваних інтересів. Суб’єктивне цивільне право і цивільно-правовий обов’язок спрямовані, таким чином, на забезпечення певної поведінки, і з числа всіх явищ зовнішнього світу лише людська поведінка здатна реагувати на вплив, що чиниться суб’єктивним правом або юридичним обов’язком. Ні речі, ні так звані особисті нематеріальні блага не здатні до такого реагування, відповідно, ні речі, ні особисті нематеріальні блага не є об’єктами прав. Оскільки одна лише діяльність людини, людська поведінка, що виражена в діях або утриманні від дій, здатна до реагування на правовий вплив, остільки існує єдиний і лише один об’єкт правомочності та обов’язку, а отже, і об’єкт правовідносин — людська поведінка, діяльність або дії людей [4, c. 121].

В. М. Хропанюк під об’єктом правовідносин розуміє те, на що впливають правовідносини. Щоб з’ясувати, на що саме впливають правовідносини, необхідно, на думку автора, спочатку визначити об’єкт норм права. Правові норми, як відомо, регулюють суспільні відносини. Об’єктом їхнього впливу є вольова поведінка людей. Правовідносини ж конкретизують загальні права та обов’язки, передбачені нормою права стосовно індивідуальних суб’єктів. Таким чином, робить висновок автор, об’єктом правовідносин є фактична поведінка їх учасників [20, c. 313].

Гадаємо, варто погодитись із думкою В. М. Хропанюка, який з приводу об’єкта правовідносин зауважив, що завдання юриспруденції полягає у вивченні дій учасників правовідносин, а не речей та інших благ, заради яких вони вступають у правовідносини. Для юриста важливо встановити характер цих дій, їх відповідність юридичним правам і обов’язкам суб’єктів. Якщо така відповідність є наявною, то одночасно досягається і мета, яку ставили перед собою учасники правовідносин. Речі, предмети матеріального світу вивчають філософія, соціологія, економічна наука, виробнича практика. Теорія права виділяє лише юридичну властивість речей, які знаходяться у сфері інтересів суб’єктів правовідносин [20, c. 314–315]. До цієї думки автора, з урахуванням специфіки правоохоронних відносин, які виникають в інтересах потерпілих, додамо, що відповідність, про яку веде мову вчений, свідчить про досягнення мети правового регулювання суспільних відносин. Проведений аналіз різних точок зору вчених щодо розуміння поняття об’єкта правовідносин дає підстави для таких висновків:

по-перше, інтерпретація вченими досліджуваного нами поняття знаходиться у прямій залежності від того, прибічниками якої концепції об’єкта правовідносин — моністичної чи плюралістичної — вони є;

по-друге, розуміння об’єкта правовідносин лише як матеріального чи нематеріального блага значно звужує обсяг цього поняття і не враховує особливостей правоохоронних відносин, адже, навряд чи правопорушення може визнаватися благом для обох сторін, що є їх учасниками;

по-третє, альтернативою визначенню поняття об’єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості не лише регулятивних, але й правоохоронних відносин, на нашу думку, може служити його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб’єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов’язками.

Такий підхід до розуміння об’єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійне змістове розуміння досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти можливого розвитку правовідносин: момент їх виникнення у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час зміни і припинення — словосполученням «заради досягнення чого».

При цьому необхідно дещо обмежити філософську категорію, словесним символом якої є явище, натомість збагативши її зміст такою суттєвою ознакою, як відсутність достатньо високого рівня свідомості, який притаманний людині як суб’єкту права і учаснику правовідносин.

Література

1. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — М.: Юрид. лит., 1982. — Т. 2. — 360 с.
2. Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — 712 с.
3. Дудин А. П. Объект правоотношения: (Вопросы теории). — Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. — 128 с.
4. Йоффе О. С. Избранные труды: В 4 т. — Т. 1: Правоотношение по советскому гражданскому праву.
Ответственность по советскому гражданскому праву. — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. — 574 с.
5. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права (зі схемами, кросвордами, тестами): Підручник. — К.: Кондор, 2002. — 353 с.
6. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). — 2-е изд. — М.: Аванта +, 2001. — 560 с.
7. Курінний Є. В. Предмет і об’єкт адміністративного права України: Характеристика категорій в умовах системного реформування: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. — К., 2004. — 36 с.
8. Лапач В. А. Система объектов гражданских прав: Теория и судебная практика. — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. — 544 с.
9. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права: Учебник. — М.: ТК Велби, Проспект, 2006. — 768 с.
10. Морозова Л. А. Теория государства и права: Учебник. — М.: Юристь, 2002. — 414 с.
11. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: Учеб. для вузов. — М.: Норма, 2004. — 552 с.
12. Огурцов Н. А. Правоотношения и ответственность в советском уголовном праве: Учеб. пособие. — Рязань: Изд-во Рязан. высш. шк., 1976. — 206 с.
13. Протасов В. Н. Что и как регулирует право: Учеб. пособие — М.: Юристь, 1995. — 96 с.
14. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. — 5-те вид., зі змін. — К.: Атіка, 2001. — 176 с.
15. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник: Пер. з рос. — Х.: Консум, 2001. — 656 с.
16. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2002. — 776 с.
17. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. К. Бабаева. — М.: Юристь, 2002. — 592 с.
18. Теория государства и права: Учебник [для юрид. вузов] / А. Б. Венгеров. — 4-е изд., стер. — М.: Омега-Л, 2007. — 608 с.: табл. (Высшее юридическое образование).
19. Толстой Ю. К. К теории правоотношения. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. — 88 с.
20. Хропанюк В. Н. Теория государства и права: Учеб. пособие для вузов / Под ред. проф. В. Г. Стрекозова — М., 2001. — 377 с.
21. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцикл., 1998. — Т. 1: А–Г. — 672 с.
22. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: Укр. енцикл., 2003. — Т. 5: П–С. — 736 с.
23. Юриста О. В. Історико-правовий аналіз досліджень об’єкта правового відношення: Матеріали ІІІ звітної наук.-практ. конф. проф.-викл. складу Крим. ф-ту Нац. ун-ту внутр. справ: У 2 ч. — Сімферополь: Доля, 2001. — Ч. 2 — 188 с.