Визначення норми права в цивільному праві України

Л. І. Заморська
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Буковинського університету

Цивільно-правові норми — це правові приписи, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини їх учасників [20, с. 26]. Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян та різних організацій. Як зазначає І. Діковська, специфіка норм цивільного права, на відміну від кримінально-правових, полягає в їх дозвільній спрямованості на регулювання існуючих суспільних відносин [7, с. 242]. На відміну від інших галузей права, норми цивільного права характеризуються такою особливістю, як диспозитивність, що дозволяє учасникам суспільних відносин, які вони (норми) регулюють, вчиняти дії залежно від обставин на свою користь.

Диспозитивність у перекладі з латинської означає «розставляти, розміщувати». Диспозитивною є та норма, яка надає особі можливість діяти на власний розсуд [18, с. 149]. Диспозитивність норми виказують слова «може» або «має право». Саме диспозитивність норми цивільного права і вказує на існування відносно визначених норм у цій галузі. Адже відносно визначені норми дають можливість вибору учасникам суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, вибирати саме те правило поведінки, яке б установлювало найбільш оптимальні умови реалізації їх прав, що в результаті привело б до максимальної користі.

На нашу думку, слушно з приводу цього питання зазначив С. С. Алексєєв, що диспозитивні норми однотипні, навіть тотожні, з відносно визначеними нормами, оскільки і ті і інші передбачають можливість регламентації суспільних відносин за допомогою індивідуальних актів (акти органів державної влади) і функціонують разом з ними. Диспозитивні норми, як зазначає автор, зустрічаються найчастіше саме в цивільному праві [4, с. 247]. Диспозитивність заснована на нормах цивільного права, оскільки вона — «властивість соціальна, якою наділяє громадян та інших суб’єктів права закон. Поза законом ані громадяни, ані юридичні особи не можуть стати носіями диспозитивності» [10, с. 45].

Аналіз норм сучасного цивільного права дозволяє переконатися в тому, що учасникам правовідносин надається широка свобода у набутті та втіленні суб’єктивних прав та у здійснення їх за власним бажанням. Як зазначає Т. Н. Молчанов, під диспозитивними розуміються такі норми цивільного права, які надають учасникам правовідносин можливість по-іншому визначати умови своїх взаємовідносин, якщо ж сторони самі таких умов не виробили, застосовується правило, закріплене в нормі [15, с. 196]. Подібної думки дотримується і К. К. Лебедєв, який зазначає, що виділення цих норм «має велике значення в деяких галузях права, а особливо — у цивільному праві» [13, с. 37].

Питання про диспозитивність норми права має бути вирішене шляхом достеменного аналізу і оцінки її змісту, тлумачення її суті, з урахуванням того, поведінку яких суб’єктів права вона регламентує і який вид суспільних відносин вона регулює [9, с. 58]. При цьому ступінь правової свободи (диспозитивності), що надається учасникам суспільних відносин нормами цивільного права, може бути різним. Так, зокрема, як зазначає Т. Н. Молчанов, залежно від цього правові норми поділяються на дві групи: абсолютно диспозитивні та відносно-диспозитивні [15, с. 199].

Більш детально зупинимося на розгляді відносно-диспозитивних норм. Отже, вказані норми цивільного права, надаючи суб’єктам правову свободу, обмежують її шляхом: 1) вказівки на існування декількох варіантів вирішення конкретного питання і надання права вибору одного з них. Так, наприклад, ч. 2 ст. 678, ч. 1 та ч. 2 ст. 684, ч. 2 ст. 767, ч. 2 ст. 769 та ін. статей ЦК України дають можливість вибору з двох варіантів; ч. 1 ст. 678, ч. 3 ст. 818 та ін. статей ЦК України — із трьох; ч. 2 ст. 768, ч. 1 ст. 783 та ін. статей ЦК України — із чотирьох [1];

2) вказівки на межі можливого вирішення з даного питання (верхньої, нижньої або тієї та іншої одночасно). Наприклад, в силу ч. 1 ст. 968 ЦК України: «Річ, яку поклажедавець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання, може бути продана ломбардом…», тобто тут вказується верхня межа; ч. 1 ст. 1036 ЦК України вказує: «…якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять років», тобто тут мається на увазі саме нижня межа, тому що у випадку якщо у самому договорі не буде чіткої вказівки на строк, то буде вважатися, що даний договір укладений не менш ніж на п’ять років, хоч у самій статті прямого посилання на це немає. У встановлених межах суб’єкти права за своїм бажанням можуть конкретизувати вирішення відповідного питання, але не мають права виходити за вказані обмежувальні рамки.

Норма не вважається диспозитивною, якщо:
1) у самому законі міститься заборона відступати від її положення;
2) обов’язковість її положення випливає із змісту самого закону або із суті відносин між сторонами.

У сучасній юридичній літературі немає чіткого визначення поняття відносно визначеної норми цивільного права. Але основні риси даного виду норм у цивільному праві ототожнюють саме з поняттям диспозитивності. Зокрема, як вказує З. Ромовська, існує таке поняття, як «відносна диспозитивність», яка наявна тоді, коли особа має право вибирати один із варіантів поведінки, визначений у законі. Так, наприклад, за ст. 708 ЦК України покупцеві, у разі продажу йому неякісної речі, надано право вимагати безоплатного усунення недоліків або зменшення ціни, або заміни речі, або відмовитись від договору. Відноснодиспозитивною і є норма, яка надає особі право вчиняти певну дію у будь-який час, але протягом чітко окресленого строку. Так, спадкоємець має право у будь-який час заявити про свою згоду прийняти спадщину, але в межах шести місяців [18, с. 150].

Є й інші прояви відносної диспозитивності. Відповідно до ст. 820 ЦК, квартирна плата визначається у договорі, але не може перевищувати максимальної плати, встановленої у законі.

У частині 3 ст. 6 ЦК України закріплено інший погляд щодо диспозитивного регулювання цивільних договірних відносин: сторони мають право відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

З вищевикладеного випливає, що різні науковці по-різному розуміють існування диспозитивності як особливої риси в цивільному праві, оскільки тут виступають дві рівнозначні категорії «відносно-диспозитивна норма цивільного права» (Т. Н. Молчанов) та «відносна диспозитивність» (З. Ромовська).

Крім цього, існує ще й третя точка зору з цього приводу, що висунута С. С. Алексєєвим та В. Ф. Яковлєвим, які зазначають, що цивільне право містить особливу групу правових норм, які визначають загальнодозвільне правове регулювання між незалежними суб’єктами. Серед норм цивільного права переважають норми дозвільного змісту, які і визначають загальний характер та напрямок норм цієї галузі права [5, с. 29].

Дозвільний характер норм цивільного права орієнтує на переважне право суб’єктів цивільно-правових відносин самостійно обирати можливий шлях врегулювання відносин, що між ними виникли. Тобто можна зазначити, що сам дозвільний (диспозитивний) характер норм цивільного права є умовою фактичного виникнення, зміни чи припинення (юридичний факт) суспільних відносин, що регулюються даними нормами.

Втім існує інша точка зору, яка вказує, що не слід ототожнювати диспозитивні та дозвільні (уповноважуючі) норми цивільного права, оскільки останні — це такі юридичні норми, які надають уповноваженим право на здійснення будь-яких позитивних дій. Дозвільна норма «дозволяє громадянам та юридичним особам вчиняти ті чи інші дії, надає їм свободу розпоряджатися своїми правами, використовувати чи не використовувати їх» [16, с. 70], оскільки «ніхто не може примусити особу до використання чи реалізації належних їй прав» [6, с. 59] (це положення не стосується юридичних осіб, коли надане їм право є одночасно й обов’язком). Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 823 ЦК України «за договором піднайму житла наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним помешкання у користування піднаймачеві» [1]. Тобто наймач має право заселити за згодою наймодавця інших осіб, але він не зобов’язаний це робити. «…Уповноважений на свій погляд може здійснювати чи не здійснювати дозволені дії, вчиняти їх в повному обсязі чи частково, у порядку, найбільш зручному для задоволення свого власного інтересу, і т. д.» [2, с. 138]. Отже, дозвільні норми надають учасникам правовідносин можливість вільно розпоряджатися належними їм правами.

Таким чином, у літературі існують різні точки зору щодо диспозитивності норм цивільного права, але, на нашу думку, всі вищевказані ознаки чи то відносно-диспозитивних норм, чи то відносної диспозитивності норм, чи то дозвільних (уповноважуючих) норм цивільного права — належать саме такій особливій групі цивільно-правових норм, як відносно визначені, які і містять усі вище перелічені риси.

Логічна структура відносно визначених норм цивільного права, як і норми будь-якої іншої галузі права, складаються з трьох елементів, що тісно взаємодіють між собою. Коли законодавець констатує ту чи іншу цивільно-правову норму, він, передусім, зобов’язаний звернутися до тих умов, в яких особа буде діяти, і, виходячи з них, встановити найбільш оптимальну поведінку.

Таким чином, першим елементом тут виступає гіпотеза відносно визначеної норми цивільного права. Необхідність гіпотези в нормі цивільного права відображає діалектичний закон взаємозв’язку явищ дійсності.

Часто гіпотеза цивільно-правової норми не вказує обставин застосування норми, а надає можливість державним органам, посадовим особам і громадянам самостійно встановлювати ці обставини в межах загальних принципів законодавства, іншими словами, тут має місце відносно визначена гіпотеза. Такі ж гіпотези мають місце і в тих випадках, коли цивільно-правова норма дає абсолютно визначену диспозицію лише на випадок відсутності згоди сторін (наприклад, при укладенні договору) [16, с. 64–65].

Зміст гіпотези норми саме цивільного права містить опис юридичного складу, за наявності якого сторони у правовідношенні повинні підпорядкувати свою поведінку установкам диспозиції цієї ж норми, крім того, гіпотеза в ряді випадків включає і вказівку на те, хто може бути суб’єктом, а також із приводу якого об’єкта, в тому числі й майна, можуть встановлюватися ці правовідносини [8, с. 39].

Отже, гіпотеза — це структурна частина текстуального вираження відносно визначеної цивільно-правової норми, в якій містяться вказівки законодавця, що характеризують суб’єктів, предмет (об’єкт) та інші встановлюючі обставини, які мають юридичне значення для подальшого нормативного розвитку цивільного правовідношення.

Приклади таких гіпотез чітко відображені у статтях ЦК України. Так, зокрема, сюди належать:

ч. 1 ст. 29 ЦК України — місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово;
ч. 6 ст. 29 ЦК України — фізична особа може мати кілька місць проживання;
ч. 3 ст. 37 ЦК України — фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини;
ч. 1 ст. 49 ЦК України — актами цивільного стану є дії та події, які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків та ін.

Аналізуючи вище наведені приклади, можна зазначити, що відносно визначені гіпотези норм цивільного права дають можливість учасникам суспільних відносин самостійно, у межах, наданих їм даною нормою (що регулює це відношення), самостійно обирати найбільш оптимальний варіант поведінки, таким чином набуваючи для себе прав і покладаючи при цьому певні обов’язки для забезпечення виконання прав іншого учасника. Так, скажімо, як зазначалося вище, візьмемо для прикладу ч. 6 ст. 29 ЦК України, яка надає право будь-якій фізичній особі мати не одне, два, три, а кілька місць проживання. Тобто, особа, залежно від своїх можливостей, може за бажанням мати будь-яку кількість місць свого проживання на законній підставі. Якщо учасники правовідношення за обставин, вказаних у гіпотезі, дотримуються правила поведінки, тобто диспозиції, то в результаті цього розвиток правовідносин, у тому числі й цивільно-правових, є нормальним.

Особливість зв’язку гіпотези та диспозиції в цивільно-правовій нормі полягає в тому, що настання фактичних умов, вказаних у гіпотезі, тягне за собою застосування відповідної диспозиції не автоматично, а через пізнання нової ситуації і вольову зміну своєї поведінки суб’єктами правовідношення [12, с. 42].

Отже, зв’язок гіпотези та диспозиції відображає причинно-наслідковий зв’язок об’єктивної реальності, самого життя. Тобто, коли законодавець констатує ту чи іншу цивільно-правову норму, він передусім повинен звернутися до тих умов, в яких особа буде діяти, і виходячи з них встановити найбільш оптимальну поведінку.

З другого боку, застосування тієї чи іншої диспозиції в процесі розвитку конкретного правовідношення також залежить від того, наскільки гіпотеза цивільно-правової норми відповідає об’єктивно існуючим конкретним умовам, в яких існує дане правовідношення. Цивільно-правова норма не може, крім юридичного факту (гіпотези), ні наділити суб’єктів правами і обов’язками, ні звільнити їх від існуючого правового зв’язку. Норма права за допомогою своєї загальної гіпотези створює юридичну можливість виникнення, зміни чи припинення правовідношення.

Звідси випливає, що диспозиція цивільно-правової норми — це такий структурний елемент, який встановлює суб’єктивні права та покладає юридичні обов’язки на учасників суспільних відносин, які вона регулює.

На думку С. С. Алексєєва, до ряду відносно визначених диспозицій саме в цивільному праві належать такі, які містять вказівки про права та обов’язки сторін, і водночас дозволяють тим чи іншим особам конкретизувати їх у встановлених межах [3, с. 48].

Отже, відносно визначена диспозиція цивільно-правової норми — це така її структурна частина, яка, встановлюючи права і обов’язки учасників цивільно-правових відносин, надає їм можливість при цьому уточнювати їх у кожному конкретному випадку, а також у межах норми виявляти ініціативу з приводу належних їм прав.

Прикладами відносно визначених диспозицій у цивільному праві є такі:
ч. 2 ст. 31 ЦК України — право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам;
ч. 1 ст. 725 ЦК України — договором (дарування) може бути встановлений обов’язок обдарованого вчинити певну дію майнового змісту на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, сплачувати грошову ренту, надати право довічного користування майном чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи щодо виселення тощо);
ч. 4 ст. 762 ЦК України — наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилась; ст. 1001 ЦК України — договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя;
ч. 4 ст. 1193 ЦК України — суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину, та ін.

Враховуючи наведене, слід зазначити, що відносно визначена диспозиція цивільно-правових норм надає учасникам тих відносин, які вона регулює, суб’єктивних прав та покладає на них юридичні обов’язки, крім того, надає право уточнювати їх залежно від обставин, в силу яких і виникли дані відносини. Так, візьмемо як приклад вище вказану ч. 1 ст. 725 ЦК України, де йде мова про договір дарування, в якому може бути встановлений дарувальником обов’язок обдарованому зробити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення, тобто тут чітко не вказується, а тільки надається право дарувальника про встановлення обов’язку обдарованому, інакше кажучи, залежно від обставин дарувальник може встановити, а може і не встановлювати відповідного обов’язку (слід сказати, що дана норма є диспозитивною). Крім того, у наведеному прикладі не встановлюється чітко, який обов’язок може бути встановлений обдарованому, тобто дарувальник сам встановлює, що обдарований повинен, а чого не може робити з моменту отримання речі, яка є об’єктом даного виду договору.

Для того щоб не було порушено прав учасників суспільних відносин, які передбачаються диспозицією норми, законодавець передбачив існування третього обов’язкового елемента правової норми — санкції.

Як вказувалось вище, санкцією будь-якої правової норми є нормативне визначення меж державного примусу, який застосовується у разі правопорушення, що містять його кінцеву правову оцінку [14, с. 7].

Цивільно-правова санкція може виражатися у визнанні недійсності правочину, чи у встановленні в іншій формі попереднього стану, чи у формі відшкодування завданої шкоди, чи у сплаті спеціальних штрафів [19, с. 434].

Тобто санкція цивільно-правової норми — це такий структурний елемент, який вказує на міри та межі покарання, як правило, майнового характеру, які застосовуються до особи правопорушника, у разі вчинення ним діяння, що суперечить цивільному законодавству. Слід погодитись із твердженням О. А. Красавчикова, який вважає, що зведення до санкцій, які існують в цивільному праві, всіх способів впливу на правопорушника — «у кращому випадку звужує арсенал цивільно-правових засобів впливу на суспільні відносини» [11, с. 9].

Відносно визначені санкції в галузі цивільного права зустрічаються доволі часто. Саме наявність відносно визначених санкцій дозволяє при призначенні міри покарання врахувати особистість правопорушника, ступінь його вини, конкретні обставини правопорушення і його наслідки [17, с. 160].

Отже, відносно визначена санкція — це невід’ємний і обов’язковий елемент відносно визначеної цивільно-правової норми, який, встановлюючи межі покарання, що застосовуються до правопорушника, надає можливість органу, що призначає покарання, обирати найбільш оптимальний варіант залежно від обставин.

Прикладами відносно визначених санкцій у ЦК України є:
ч. 1 ст. 1168 — моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів;
ч. 1 ст. 1177 — майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, тощо, які безпосередньо містяться у главах 51, 82 та інших статтях ЦК України.

Тобто санкцій загалом, а також відносно визначених санкцій, як одного з їх видів, у цивільному законодавстві доволі багато. Як вище вказувалось, є навіть дві глави ЦК України, які складаються тільки з цивільно-правових санкцій. Як бачимо, відносно визначені санкції в цивільному праві зумовлені самою специфікою даної галузі, оскільки вони дають можливість суб’єктам правозастосування на власний розсуд та спираючись на обставини вчинення цивільно-правового порушення обирати вид і міру покарання, яке є найбільш оптимальним для правопорушника. Вони (відносно визначені санкції), як правило, майнового характеру і спрямовані на відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди потерпілому. Прикладом цього може бути ч. 2 ст. 1076 ЦК України, де йдеться про те, що у разі розголошення відомостей, які становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди, якщо інше не встановлене законом.

З вищевикладеного випливає, що відносно визначена норма цивільного права складається з обов’язкових взаємодіючих трьох елементів, що, як правило, знаходяться в різних статтях одного чи декількох цивільних нормативно-правових актах. Таким чином, відносно визначена норма в цивільному праві — це загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки диспозитивного (дозвільного) характеру, що регулює особисті майнові та немайнові відносини, при цьому наділяючи їх учасників суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, дозволяючи їх уточнювати залежно від обставин, у межах, дозволених законом, а також гарантується та охороняється державою всіма заходами державного впливу аж до примусу.

Література

1. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. — Одеса: Юрид. л-ра, 2003. — 1080 с.
2. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. — М.: Юрид.
3. Алексеев С. С. Общая теория социалистического права. — Свердловск, 1964. — 480 c.
4. Алексеев С. С. Проблемы теории права: В 2 т. — Свердловск, 1972. — Т. 1. — 396 c.
5. Алексеев С. С., Яковлев В. Ф. Механизм социалистического хозяйства и гражданского права // Правоведение. — 1983. — № 2 — С. 29–36.
6. Анненков К. Система русского гражданского права. — СПб., 1894. — Т. 1. — 468 c.
7. Діковська І. Про деякі питання застосування цивільно-правових норм // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіон. наук. -практ. конф. 5–6 лют. 2004 р. — Львів, 2004. — C. 241–244.
8. Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. — Л., 1949 — 141 c.
9. Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М.: Юрид. л-ра, 1967. — 476 c.
10. Красавчиков А. О. Диспозитивность в гражданско-правовом регулировании // Сов. государство и право. — 1970. — № 1 — С. 45–49.
11. Красавчиков О. А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском гражданском праве // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. — Свердловск, 1973. — С. 9–38.
12. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. — М.: Юрид. л-ра, 1958. — 347 c.
13. Лебедев К. К. Инициатива субъектов как принцип советского гражданского права // Правоведение. — 1970. — № 4 — С. 37–45.
14. Лейст О. Э. Санкция и ответственность по советскому праву. — М., 1981. — 240 c.
15. Молчанов Т. Н. Нормативные основы диспозитивности в советском гражданском праве / Свердлов. юрид. ин-т: Сб. аспирант. работ. — Вып. 14. — Свердловск, 1972. — С. 196–203.
16. Недбайло П. Е. Советские социалистические правовые нормы. — М., 1960. — 268 c.
17. Общая теория права / Под ред. А. С. Пиголкина. — М., 1995. — 384 c.
18. Ромовська Зоряна. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. — К., 2005. — 560 c.
19. Теория государства и права (основы марксистко-ленинского учения о государстве и праве). — М., 1962. — 689 c.
20. Цивільне право України: У 2 т. / За ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К., 2007. — Т. 1. — 480 c.