Система законодавства України про культуру в контексті забезпечення культурних прав людини

Ю. Л. Бєлкіна
магістрант Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ)

О. Р. Копієвська
кандидат педагогічних наук, професор кафедри конституційного та адміністративного права КНУКіМ, заслужений працівник освіти України, м. Київ

М. Л. Бєлкін
магістрант Українського Інституту розвитку фондового ринку України, м. Київ

Права і свободи індивіда є його соціальними можливостями, що визначаються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою [1]. Права людини є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їхніх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріччям, протиборству, конфліктам. Такі права, як право на життя, свободу, повагу, недоторканність особи, волевиявлення думок, право на участь у політичних процесах, у культурному житті країни, є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві й мають бути беззастережно визнані та захищені державою [2].

Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Таким чином, якщо культурні права людини є складовою частиною її загальних прав і свобод, обов’язок держави забезпечити культурні права громадян є конституційним обов’язком держави.

Права людини у сфері культури (культурні права людини [3]) є однією з найважливіших складових загальних прав людини. Культурні права визначені складовою частиною найважливіших прав і свобод людини фундаментальними міжнародними документами, що регулюють зобов’язання держав у галузі забезпечення прав людини. Так, згідно зі ст. 27 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

Відповідно до ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.73 р., Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на: а) участь у культурному житті; b) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування; с) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є. Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають ті, що є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу, безумовно, необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що її дають заохочення і розвиток міжнародних контактів та співробітництва в науковій і культурній галузях. Таким чином, культурні права є різновидом загальних прав людини.

У процесах розбудови України як демократичної, правової держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями важливу роль відіграє культура, яка є потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної пам’яті, утвердження національної самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формуються активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що є головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

У сучасній парадигмі розвитку суспільства саме культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний прогрес, як чинник, що обумовлює та забезпечує нову якість життя, як засіб забезпечення національного духу. Зростає усвідомлення й того, що раціональне використання «вільного часу» сприяє формуванню високої духовності, задоволенню потреб та інтересів людей у спілкуванні, творчому розвитку, що правильна організація культурного відпочинку може зняти соціальне напруження, навіть перевести його в безпечніше русло, що питома вага культури зростає в системі цінностей людей, їх життєдіяльності.

В Європейській декларації стосовно завдань у галузі культури (Берлін, 1984 р.) зазначається, що головною метою сучасних європейських суспільств є надання кожному можливості особистої самореалізації в атмосфері свободи та поваги прав людини, а така самореалізація пов’язана з культурою, яка разом з іншими соціальними, технічними та економічними чинниками є суттєвим фактором гармонійного розвитку суспільства. Культурне право людини визначається як право людини на розвиток і реалізацію своїх творчих здібностей, доступ до культурних надбань і практик, збереження культурно-історичної спадщини. На жаль, вітчизняні дослідження з даної проблематики обмежуються тільки визначенням понять культурних прав, а природа, властивості, реалізація даного феномену вивчені недостатньо.

Так, українська дослідниця О. Ф. Скакун визначає культурні права як можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступ до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку [4]. П. М. Рабінович зазначає що серед класифікації людських прав, яка була свого часу запропонована, нарівні з фізичними, особистісними правами стоять і культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших народів у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури [5]. І. Шумак зазначає, що нечіткість системи культурних прав і свобод людини обумовлена тим, що конституційні права людини реалізуються у певних сферах суспільного життя, котрі часто взаємно перетинаються [6]. Ю. Соколенко до культурних прав і свобод людини відносить право на освіту (дошкільну, загальну середню, позашкільну освіту, професійно-технічну та вищу) [7]. Отже, актуальною є проблема комплексного вивчення питання щодо того, як законодавство України гарантує і захищає культурні права громадян України.

На законодавчому рівні склад культурних прав громадян України визначений Основами законодавства України про культуру (від 14. 02. 1992 р. № 2117-XII, ВВР, 1992, № 21, ст. 294, із змінами та доповненнями, далі — «Основи…»). Згідно зі ст. 5 «Основ…», громадяни у сфері культури мають право на: свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

У даному контексті більшість перелічених складових культурних прав підлягають прямому конституційному захисту. Згідно зі ст. 54 Конституції України, громадянам гарантуються свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Згідно зі статтями 10–12 Конституції України, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Культурні права і свободи людини розширюються, тлумачаться і конкретизуються іншими Законами України. Згідно зі ст. 1 «Основ…», законодавство України про культуру базується на Конституції України і складається з цих «Основ...» та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства. На підставі цієї норми в Україні створена система законодавства про культуру, яка в сукупності регулює різні аспекти культурних відносин. Аналіз свідчить про те, що закони України щодо регулювання відносин у сфері культури можна умовно поділити на основні в галузі культури та допоміжні в галузі культури. Закони, які автори називають основними, прийняті безпосередньо в межах Основ законодавства України про культуру і, як правило, містять посилання на це. Вони, здебільшого, регулюють певні галузі культури. Це, наприклад, закони України «Про кінематографію», «Про театри і театральну справу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про музеї та музейну справу», «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про архітектурну діяльність», «Про охорону культурної спадщини», «Про народні художні промисли» тощо.

Разом з тим відносини в галузі культурних прав певною мірою регулюють закони, які автори називають допоміжними в галузі культури. До таких автори відносять закони, що регулюють відносини в суміжних галузях, але одночасно встановлюють гарантії культурних прав при здійсненні діяльності в цих галузях. Це, наприклад, закони України «Про землеустрій», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про основи містобудування», «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність», «Про благоустрій на- селених пунктів», «Про Генеральну схему планування території України», «Про архітектурну діяльність», «Про планування і забудову територій», «Про географічні назви», «Про екологічну мережу України», «Про страховий фонд документації України», «Про туризм», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» тощо.

Ряд спеціальних законодавчих актів встановлює податкові пільги, регулює відносини щодо переміщення культурних цінностей через кордон, а також засади відповідальності за порушення у сфері культурної діяльності. Це, наприклад, Митний кодекс України, Кримінальний кодекс України, закони України «Про державний кордон України», «Про Єдиний митний тариф», «Про плату за землю», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на додану вартість» тощо. Особливе місце в системі законодавства про культуру слід також відвести Цивільному кодексу України, який створює фундаментальні засади щодо регулювання відносин у галузі свободи творчості та захисту інтелектуальної власності. Серед перелічених нормативних актів ряд законів конкретизує таке культурне право, як доступ до культурних цінностей. Згідно зі ст. 4 Закону України «Про театри і театральну справу» (від 31. 05. 2005 р. № 2605-IV, ВВР, 2005, № 26, ст. 350, із змінами та доповненнями), громадяни незалежно від раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак мають право доступу до театрального мистецтва як культурного надбання Українського народу. Загальнодоступність театрального мистецтва забезпечується бюджетним фінансуванням державних та комунальних театрів, установленням їх пільгового оподаткування та кредитування, а також наданням необхідної допомоги, пільг та гарантій окремим категоріям громадян для реалізації ними права щодо загальнодоступності театрального мистецтва.

Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (від 24. 12. 1993 р. № 3814-XII, ВВР, 1994, № 15, ст. 860, із змінами та доповненнями) гарантує громадянам доступ до документів Національного архівного фонду. Згідно зі ст. 20 Закону, користувачі документами Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, мають право: користуватися в читальному залі архівної установи копіями документів з фондів користування, а у разі їх відсутності — оригіналами, якщо доступ до них не обмежено на підставах, визначених законом, а також відповідно до закону користуватися документами обмеженого доступу; отримувати від архівних установ довідки про відомості, що містяться в документах, доступ до яких не обмежено на підставах, визначених законом; за письмовою згодою архівних установ отримувати документи або їх копії в тимчасове користування поза архівними установами; користуватися довідковим апаратом до документів, а за згодою архівних установ — і обліковими документами; виготовляти, у тому числі за допомогою технічних засобів, або отримувати від архівних установ копії документів і витяги з них, якщо це не загрожує стану документів і не порушує авторські та суміжні права, а також вимагати, щоб ці копії або витяги були засвідчені архівною установою; публікувати, оголошувати, цитувати та іншим чином відтворювати зміст архівних документів з посиланням на місце їх зберігання і з дотриманням умов, передбачених законодавством. Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995 р., нова редакція — від 16. 03. 2000 р. № 1561-ІІІ, ВВР, 2000, № 23, ст. 177) гарантує громадянам доступ до бібліографічних цінностей. Умовно зазначений доступ автори поділяють на доступ у вузькому та у широкому сенсі. У вузькому розумінні — це доступ до конкретних бібліотечних фондів.

Так, згідно зі ст. 21 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», громадяни України незалежно від статі, віку, національності, освіти, соціального походження, політичних та релігійних переконань, місця проживання мають право на бібліотечне обслуговування. Права громадян України, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування забезпечуються створенням мережі бібліотек та різноманітністю їх видів, безкоштовністю основних бібліотечних послуг.

Разом з тим Закон «Про бібліотеки і бібліотечну справу» забезпечує доступ до бібліографічних цінностей в широкому розумінні цього слова, а саме — щодо постійного поповнення бібліографічних фондів. З метою здійснення бібліографічного та статистичного обліку, забезпечення відповідального збереження видань, аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції, поповнення національного інформаційного фонду та забезпечення широкого доступу до них незалежно від місця видання, статтями 7, 8, 17 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» передбачено обов’язкове безоплатне надання бібліотекам примірників документів, що видаються і розповсюджуються в Україні. Порядок такого надання визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 10. 05. 2002 р. № 608 «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів» (із змінами та доповненнями, останні зміни — від 09. 04. 2008 р.), який (Порядок) визначив бібліотеки — одержувачі безкоштовної книговидавничої, аудіовізуальної продукції. Постановою зобов’язано Державний комітет зв’язку та інформатизації забезпечити приймання обов’язкових примірників видань, аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції рекомендованими бандеролями з відміткою «обов’язковий примірник» і доставляння одержувачам, переліки яких затверджені цією Постановою. Взято до відома, що при Національній бібліотеці імені В. І. Вернадського буде створено Державний центр комплектування бібліотек обов’язковим платним примірником документів.

З метою поліпшення міжнародного книгообміну, відповідно до ст. 19 Закону України «Про Єдиний митний тариф» (від 5. 02. 1992 р. № 2097-XII, ВВР, 1992, № 19, ст. 259, із змінами та доповненнями), введені пільги по сплаті ввізного мита. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2000 р. № 1364 визначений перелік бібліотек, до яких надсилаються документи у рамках міжнародного документообміну, що звільняються від сплати мита. 19 квітня 2006 р. замість цієї Постанови була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України № 538, якою коло отримувачів таких документів визначено більш широко: заклади культури, навчальні заклади та наукові установи.

Закон України «Про музеї та музейну справу» (від 29. 06. 1995 р. № 2097-XII, ВВР, 1995, № 25, ст. 191, із змінами та доповненнями) гарантує доступ громадян до музейних фондів, які включають пам’ятки природи, матеріальної і духовної культури народу.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» (від 18. 03. 2004 р. № 1626-IV, ВВР, 2004, № 26, ст. 361), основними завданнями законодавства України про охорону археологічної спадщини, зокрема, є забезпечення права громадян на пізнання археологічної спадщини України.

На важливість таких напрямів гарантування культурних прав громадян, як доступ до культурних надбань та практик; збереження культурно-історичної спадщини; розвиток творчого потенціалу суспільств; сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах, вказує О. Гриценко [8, 9] та ін.

Доступ до культурних надбань та практик, якнайширший доступ до культури може розглядатися до певної міри продовженням ідеї «демократизації культури», популярної в Європі 50–70-х рр. ХХ ст. Сутність останньої полягала в «привнесенні в широкі маси здобутків високої культури». Однак згодом стало зрозумілим, що інтенсивні «демократизаційні» зусилля надто мало змінили структуру суспільних смаків та культурних практик, прийшла поміркована ідея забезпечення широкого доступу до культурних закладів (музеїв, бібліотек, театрів тощо) та до можливостей займатися творчістю (наприклад, через надання субсидій мистецькій освіті); але тут уже немає намагань нав’язати широким верствам академічні чи авангардні мистецькі смаки.

Розвиток творчого потенціалу суспільств, тісно пов’язаний із «доступом до культурних надбань», фактично полягає в забезпеченні доступу широких суспільних верств, особливо молоді, до можливостей займатися мистецькою творчістю і взагалі до творчих практик (включно з комп’ютерною графікою, ужитковим мистецтвом, традиційними ремеслами тощо), що повинне піднести інтелектуальний та творчий рівень усього суспільства й позитивно вплинути на інші сторони життя — науку, економіку тощо.

Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» (від 09. 01. 2007 р. № 537-V, ВВР, 2007, № 12, ст. 102) подальший доступ до культурних цінностей передбачається поглибити за рахунок розвитку інформаційнокомунікаційних технологій (ІКТ). Зокрема, з метою підвищення ефективності науки та культури в інформаційному суспільстві визнано пріоритетним запровадження IКТ у бібліотеках, архівах, музеях та інших закладах культури, що сприятиме забезпеченню повного і постійного доступу населення до надбань культури, писемності, традицій та звичаїв усіх корінних народів і національних меншин України.

Важливим фактором доступу до творчих практик є позашкільна освіта, яка гарантується і регулюється Законом України «Про позашкільну освіту» (від 22. 06. 2000 р. № 1841-III, ВВР, 2000, № 46, ст. 393). Згідно зі ст. 4 цього Закону, позашкільна освіта спрямована на розвиток здібностей та обдарувань вихованців, учнів і слухачів, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні. За статтею 15 цього Закону позашкільна освіта у позашкільних навчальних закладах здійснюється, зокрема, за такими напрямами: художньо-естетичний, який забезпечує розвиток творчих здібностей, обдарувань та здобуття вихованцями, учнями і слухачами практичних навичок, оволодіння знаннями у сфері вітчизняної і світової культури та мистецтва; бібліотечно-бібліографічний, який спрямований на поглиблення пізнавальних інтересів вихованців, учнів і слухачів, підвищення їх інформаційної культури, набуття навичок і умінь орієнтуватися у зростаючому потоці інформації. Крім того, згідно зі ст. 6 Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (від 21. 06. 2001 р. № 2558-III, ВВР, 2001, № 42, ст. 213), сферою здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю визначена, зокрема, культурна.

Доступ до культурних цінностей забезпечується також збереженням культурних цінностей. У Постанові Верховної Ради України від 28. 11. 2006 р. № 384-V «Про посилення охоронних заходів щодо збереження культурних цінностей» (ВВР, 2007, № 14, ст. 169) розрізняють поняття: «культурні цінності» — цінності, що знаходяться в бібліотеках, музеях, архівних установах, заповідниках тощо і охорона яких здійснюється відповідно до вищевказаних законів («Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про музеї та музейну справу», «Про національний архівний фонд та архівні установи»), та «культурна спадщина» — цінності, які охороняються в порядку, встановленому Законом України «Про охорону культурної спадщини» (від 08. 06. 2000 р. № 1805-III, ВВР, 2000, № 39, ст. 333, із змінами та доповненнями).

Збереження культурно-історичної спадщини було й залишається майже неодмінним компонентом культурної політики сучасних держав. У контексті сучасного «людського розвитку» завдання збереження спадщини переосмислюється в дусі національного внеску до культурного різноманіття сучасного світу. Законодавчу базу для охорони культурної спадщини створює Закон України «Про охорону культурної спадщини». Цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Закон визначає об’єкт культурної спадщини як визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Окремі галузеві закони визначають правила діяльності в галузі з метою забезпечення культурної спадщини. Так, ст. 2 Закону України «Про землеустрій» (від 22. 05. 2003 р. № 858-IV, ВВР, 2003, № 36, ст. 282) як призначення землеустрою визначає, зокрема, встановлення і закріплення на місцевості меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Стаття 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» (від 17. 06. 2004 р. № 1808-I, ВВР, 2004, № 38, ст. 471) встановлює, що обов’язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Стаття 2 Закону України «Про основи містобудування» (від 16. 11. 1992 р. № 2780-XII, ВВР, 1992, № 52, ст. 683, із змінами та доповненнями) головним напрямом містобудівної діяльності визначає, зокрема, збереження пам’яток культурної спадщини.

Закон України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» (від 23. 12. 1998 р. № 353-XIV, ВВР, 1999, № 5–6, ст. 46) вимагає здійснення даних робіт методами і способами, безпечними для життя і здоров’я людей, стану довкілля та об’єктів, що мають історико-культурну цінність.

Згідно з п. 2 ст. 2 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» (від 06. 09. 2005 р. № 2807-IV, ВВР, 2005, № 49, ст. 517), благоустрій населених пунктів передбачає організацію належного утримання і раціонального використання територій, будівель, інженерних споруд та об’єктів рекреаційного, природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного й іншого призначення. Закон України «Про Генеральну схему планування території України» (від 07. 02. 2002 р. № 3059-III, ВВР, 2002, № 30, ст. 204) передбачає необхідність значного збільшення територій природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення.

Стаття 5 Закону України «Про планування і забудову територій» (від 20. 04. 2000 р. № 1699-III, ВВР, 2000, № 31, ст. 250) передбачає охорону пам’яток історії та культури. Стаття 14 Закону України «Про екологічну мережу України» (від 24. 06. 2004 р. № 1864- IV, ВВР, 2004, № 45, ст. 502) встановлює, що проектування екомережі має передбачати визначення територій, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну, історико-культурну цінність, встановлення передбачених законом обмежень на їх планування, забудову та інше використання.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про географічні назви» (від 31. 05. 2005 р. № 2604-IV, ВВР, 2005, № 27, ст. 360), назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей охороняються державою.

За Законом України «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст» (від 04. 03. 2004 р. № 1580-IV, ВВР, 2004, № 24, ст. 332) основними завданнями Програми є збереження культурної спадщини, реставрація та реабілітація об’єктів культурної спадщини, відродження та підтримка розвитку народних художніх промислів і ремесел, розроблення маршрутів туристичних подорожей малими містами; забезпечення доступності культурних послуг для громадян, які проживають у малих містах, у тому числі організації надання цих послуг провідними творчими колективами, а також проведення в малих містах виставок відомих творів образотворчого мистецтва. При цьому згідно зі ст. 6 Закону України «Про туризм» (від 15. 09. 1995 р. № 324/95-ВР, ВВР, 1995, № 31, ст. 241), Держава проголошує туризм одним із пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності.

Кримінальний кодекс України (від 05. 04. 2001 р. № 2341-II, ВВР, 2001, № 25–26, ст. 131) передбачає відповідальність, зокрема, за знищення, руйнування або пошкодження пам’яток — об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам’ятці, знищення, пошкодження або приховування документів чи унікальних документів Національного архівного фонду.

Постановою Верховної Ради України від 16. 01. 2009 р. № 901-VI «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження» постановлено припинити прийняття рішень та призупинити виконання раніше прийнятих рішень про виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження із займаних ними на законних підставах приміщень державної та комунальної власності; не допускати практики безпідставного розірвання чи припинення договорів оренди з редакціями друкованих засобів масової інформації, закладами культури, у тому числі бібліотеками, видавництвами, книгарнями, підприємствами книгорозповсюдження, а також закріпити за ними переважне право на укладення договору оренди на новий строк. Такі заходи сприятимуть збереженню закладів культури та забезпеченню громадянам доступу до них. Одним із напрямів збереження і розвитку національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв є розвиток народних художніх промислів, що регламентується Законом України «Про народні художні промисли» (від 21. 06. 2001 р. № 2547-III, ВВР, 2001, № 41, ст. 199, із змінами та доповненнями), який регулює правові, організаційні та економічні відносини у галузі народних художніх промислів, визначає статус суб’єктів народних художніх промислів, засади їх діяльності і спрямований на охорону, відродження, збереження та розвиток народних художніх промислів як важливої складової духовної культури українського народу.

Право на об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури, гарантується і регламентується Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (від 07. 10. 1997 р. № 554/97-ВР, ВВР, 1997, № 52, ст. 312, із змінами та доповненнями). У статті 1 цього Закону зазначається, що творча спілка — добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Згідно зі ст. 4 цього Закону, Держава забезпечує підтримку і захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання ними статутних завдань і цілей.

З метою підтримки творчих спілок у реалізації їх статутних завдань держава: сприяє розвиткові творчих спілок, їх діяльності щодо творення національної культури та мистецтва, проведенню культурно-мистецьких заходів; надає творчим спілкам дотації та розміщує державні замовлення; надає необхідну інформацію для забезпечення діяльності творчих спілок; гарантує професійний та соціальний захист членів творчих спілок, охорону їх авторських та суміжних прав; залучає творчі спілки до підготовки законопроектів, розроблення загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціально важливих культурологічних та соціально-політичних заходів.

Право на захист інтелектуальної власності гарантується системою цивільного законодавства, основу якого становить Цивільний кодекс України (далі — ЦКУ). Згідно зі ст. 418 ЦКУ, право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Відповідно до статей 420, 433 ЦКУ, до об’єктів права інтелектуальної власності у сфері культури належать: літературні та художні твори, зокрема: романи, поеми, статті та інші письмові твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності; виконання (театральне, концертне); фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення.

Згідно зі ст. 421 ЦКУ, суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору. Способи та умови використання інтелектуальної власності визначаються власником цих об’єктів та Законом.

Низка законів конкретизує підходи до гарантування свободи творчості. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про кінематографію» (від 13. 01. 1998 р. № 9/98-ВР, ВВР, 1998, № 22, ст. 114, із змінами та доповненнями), основними принципами кінематографії є гарантування свободи творчості, але за умови утвердження творами кінематографії ідей гуманізму, загальнолюдських, національно-культурних та духовних цінностей. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про театри і театральну справу», державна політика в галузі театру і театральної справи базується на єдності принципів свободи творчості та гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей. На підставі ст. 6 цього Закону громадянам гарантується свобода творчості у сфері театрального мистецтва. Творчість у сфері театрального мистецтва є вільною. Забороняються створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад з метою цензури театральної діяльності. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про видавничу справу» (від 05. 06. 1997 р. № 318/97-ВР, ВВР, 1997, № 32, ст. 206), видавнича справа спрямована, зокрема, на забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (у редакції Закону від 12. 01. 2006 р. № 3317, ВВР, 2006, № 18, ст. 155), гарантується свобода діяльності телерадіоорганізацій. Цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється. Телерадіоорганізація є незалежною у визначенні змісту програм та передач. Невмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігійних об’єднань, їх посадових осіб або працівників, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій не допускається.

Втім, свобода творчості перебуває в певних діалектичних відносинах з її обмеженнями [10]. Так, згідно зі ст. 5 Закону України «Про театри і театральну справу», допускається обмеження або заборона публічного виконання чи публічного показу театральної постановки, а також інших видів її використання, публікації інформаційних та рекламних матеріалів про театральну постановку у випадках, якщо публічне виконання чи публічний показ творів театрального мистецтва використовуються для закликів до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Такі обмеження можливі за рішенням суду.

Згідно зі ст. 28 Закону України «Про видавничу справу» діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Статтею 6 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» визнається неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій. Не допускається використання телерадіоорганізацій для: поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших вчинків, за якими настає кримінальна відповідальність.

Згідно зі ст. 62 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», при створенні, підготовці та розповсюдженні телерадіопрограм та передач телерадіоорганізації і провайдери програмної послуги зобов’язані дотримуватися вимог законодавства України про захист суспільної моралі.

У статті 1 Закону України «Про захист суспільної моралі» (від 20. 11. 2003 р. № 1296-IV, ВВР, 2004, № 14, ст. 192) суспільна мораль визначена як система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про захист суспільної моралі», змістом державної політики у сфері захисту суспільної моралі є створення необхідних правових, економічних та організаційних умов, які сприяють реалізації права на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення. Звідти слідує ще одне важливе культурне право громадян — право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення.

У законодавстві України свобода творчості визнається цивільним правом особи. Отже, зазначена діалектика свободи творчості і її обмежень знаходить своє відбиття у ЦКУ. Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦКУ, особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦКУ, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості визнається особистим немайновим правом. Згідно зі ст. 309 ЦКУ, фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Згідно з цивільним законодавством України, реалізація особою зазначених прав породжує виникнення цивільних прав та обов’язків. Так, у п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦКУ зазначається, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності. За загальним правилом, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦКУ, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Але згідно зі ст. 13 ЦКУ, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Зокрема, у випадку творчої діяльності таким обмежуючим актом законодавства є Закон України «Про захист суспільної моралі». Згідно з ч. 6 ст. 13 ЦКУ, у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог щодо меж здійснення цивільних прав, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Таким чином, свобода творчості як цивільне право знаходиться в діалектичній єдності з обмеженнями, обов’язками і відповідальністю щодо його здійснення. Такий підхід відповідає Європейській правовій традиції. Незважаючи на те що в ліберальних системах держави і права принцип свободи має пріоритет над принципом обмежень, у деяких випадках Європейський суд з прав людини (далі — Євросуд) визнавав правомірним обмеження свободи творчості. Так, у справі Handyside v. the United Kingdom (джерело — [11], 1996 р.), Євросуд зазначив, що митці та інші, хто поширює свої витвори, напевно, не мають імунітету від можливих обмежень. Той, хто використовує свою свободу вираження поглядів, бере на себе «обов’язки й відповідальність»; їхній обсяг залежатиме від ситуації та засобів, що використовуються. З’ясовуючи, чи було покарання «необхідним у демократичному суспільстві», Євросуд не може не взяти до уваги цей аспект питання. Євросуд вважає відповідні обмеження правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії — дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові.

У даній конкретній справі британський режисер Найджел Вінгров створив стрічку «Бачення екстазу». Ця стрічка намагалася відтворити еротичні фантазії головної героїні, визначеної в титрах як св. Тереза Авільська (відома монахиня XVI ст.). Більша частина фільму показує еротичні лесбійські фантазії героїні з «духом св. Терези» та еротичні фантазії з розіп’ятою фігурою Христа. Згідно з британськими законами Вінгров надав фільм відповідним державним органам для обов’язкової класифікації. Британська рада з класифікації фільмів відмовила у класифікації та фактично заборонила обіг фільму на відеокасетах на підставі доктрини богохульства в загальному праві. На думку Ради, цей фільм міг, ймовірно, образити релігійні почуття християн з огляду на спосіб, в який цей «суто еротичний витвір» показує фігуру Христа. Євросуд не знайшов порушення принципу свободи творчості у рішенні Ради, оскільки втручання держави у даному випадку мало легітимну мету (захист прав інших, особливо права на свободу віросповідання) та було необхідним у демократичному суспільстві.

У справі Handyside v. the United Kingdom (джерело — [12], 1976 р.) Євросуд зазначив, що оцінка доцільності обмежень щодо видання для дітей «Маленький червоний підручник» залежить від аудиторії, для якої, насамперед, було призначене це видання — для дітей і підлітків віком від 12 до 18 років. При цьому Євросуд підкреслив (п. 52 рішення), що ця книжка включала... речення і абзаци, які молоді люди у переломний період свого розвитку могли б витлумачити як заохочення до дій, що не відповідають їх віку і є шкідливими для них, або навіть до вчинення певних кримінальних правопорушень. За цих умов, незважаючи на різноманітність і постійну еволюцію поглядів на мораль і освіту у Сполученому Королівстві, компетентні англійські судді мали право — на виконання своїх дискреційних повноважень — вирішити, що за певних обставин «Підручник» може мати згубний вплив на моральність багатьох дітей і підлітків, які його читатимуть. За таких умов Євросуд не встановив порушень принципу свободи творчості. Отже, Євросуд вважає відповідні обмеження свободи творчості правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії — дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також спрямовані на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих.

Зазначених принципів дотримується не тільки Європейський суд з прав людини, а й виконавчі органи Євроспільноти. Так, 23. 02. 1984 р. ухвалена Рекомендація № R(84)3 Комітету міністрів Ради Європи «Про принципи телевізійної реклами». Загальний принцип телевізійної реклами полягає в тому, що рекламу слід готувати з почуттям відповідальності перед суспільством, звертаючи особливу увагу на моральні цінності, які становлять підвалини кожного демократичного суспільства та є спільними для всіх держав-членів, наприклад, особиста свобода, терпимість, повага гідності й рівність усіх людських істот. Уся реклама має бути справедливою, чесною, правдивою й пристойною. Найголовнішу увагу слід приділяти можливим шкідливим наслідкам, що можуть з’явитися після реклами тютюну, алкоголю, фармакологічних препаратів і медичного лікування, та можливості обме жити або навіть заборонити рекламу в цих сферах. Реклама, спрямована на дітей, або реклама, в якій беруть участь діти, має уникати всього того, що може зашкодити інтересам дітей, поважати їхню фізичну, розумову й моральну індивідуальність. Кількість часу, призначеного для реклами, не повинна бути надмірною або применшувати функцію телебачення як засобу отримання інформації, освіти, соціального й культурного розвитку та розваги. Жодна підсвідома реклама не може бути дозволена.

30. 10. 1997 р. ухвалена Рекомендація № R(97)19 Комітету міністрів Ради Європи «Про показ насильства електронними ЗМІ», яка виходила з того, що здійснення свободи вираження поглядів пов’язано з обов’язками й відповідальністю, та що воно може бути законним чином обмежене з метою підтримання рівноваги між здійсненням цього права й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів, що їх захищає Європейська конвенція з прав людини. Комітет міністрів висловив свою стурбованість загальним збільшенням обсягів показу на- сильства електронними ЗМІ, внаслідок чого це стає важливою соціальною проблемою, втім, звернув увагу на те, що насильство є частиною повсякденного життя суспільства і що право громадськості бути поінформованою включає також право бути поінформованою щодо різних проявів насильства. Зверталася увага на те, що залежно від ситуації існує багато способів показу насильства в ЗМІ, починаючи від інформації — і до розваги; та що, зокрема в останньому випадку, насильство іноді подається як звичайна подія — або навіть прославляється, щоб привернути увагу великої аудиторії, а також на те, що, незважаючи на проголошену мету, насильство іноді подається електронними ЗМІ без жодної на це причини, його показ аж ніяк не виправдовується контекстом, досягаючи неприйнятного, нелюдського й образливого рівня, а також надмірних обсягів. Зазначене може погіршувати фізичний, розумовий або моральний розвиток суспільства, зокрема молоді, призводячи, наприклад, до зростаючої нечутливості до страждань, почуття небезпеки й недовіри.

Керівним принципом у визначенні меж показу насильства є стаття 10 Європейської конвенції з прав людини, яка, відповідно до тлумачення за практикою Європейського суду з прав людини, становить загальні правові рамки для розв’язання питань, що стосуються показу насильства в електронних ЗМІ. Свобода вираження поглядів, у принципі, включає також право поширювати й одержувати інформацію та ідеї, які становлять показ насильства. Проте деякі форми необґрунтованого показу насильства можуть законним чином бути обмежені, враховуючи обов’язки й відповідальність, що їх несе із собою здійснення права на свободу вираження поглядів, за умови, що такі втручання в свободу вираження поглядів передбачені законодавством і є необхідними в демократичному суспільстві. Засоби, вжиті на противагу необґрунтованому показу насильства електронними ЗМІ, можна законним чином розглядати як такі, що гарантують повагу людської гідності й захищають вразливі групи, наприклад, дітей і підлітків, фізичному, розумовому й моральному розвитку яких може зашкодити показ такого насильства.

Рекомендація визнає за можливе при необґрунтованому показі насильства, яке серйозно ображає людську гідність, або, з огляду на нелюдський чи принизливий характер такого показу, шкодить розумовому чи моральному розвитку громадян, зокрема молоді, ефективно застосовувати відповідні цивільні, кримінальні або адміністративні санкції. 30. 10. 1997 р. ухвалена також Рекомендація № R (97)20 Комітету міністрів Ради Європи «Про розпалювання ненависті». Рекомендація виходила із засудження розпалювання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму та всіх форм нетерпимості, оскільки це підриває безпеку демократії, культурну єдність, плюралізм. З метою застосування вказаної Рекомендації термін «розпалювання ненависті» тлумачиться як поняття, що враховує всі форми самовираження, які включають поширення, провокацію, стимулювання або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму або інших видів ненависті на основі нетерпимості, включаючи нетерпимість у вигляді агресивного націоналізму або етноцентризму, дискримінації і ворожості щодо меншин, мігрантів і осіб з емігрантським корінням. Національне право і судова практика повинні дозволяти судам мати на увазі, що окремі випадки розпалювання ненависті можуть бути настільки образливими для окремих осіб і груп населення, що вони вийдуть за межі правового захисту, що надається статтею 10 Європейської Конвенції з прав людини відносно інших форм самовираження. Це складатиме саме такий випадок, коли розпалювання ненависті спрямоване на підривання прав і свобод, закладених у Конвенції, або на їх обмеження вище, ніж це передбачено в Конвенції.

Національне право і судова практика повинні надавати компетентним органам прокуратури, у межах їх компетенції, можливість приділяти справам з розпалювання ненависті особливу увагу. У цьому плані вказані органи мають віддавати пріоритет ретельному розгляду всіх чинників, пов’язаних з правом підозрюваного на самовираження відповідно до ст. 10 Конвенції, маючи на увазі, що накладення кримінального покарання зазвичай являє собою серйозне порушення названої свободи. При накладенні кримінального покарання стосовно осіб, засуджених за злочини в області розпалювання ненависті, компетентні суди повинні забезпечити строге дотримання принципу його пропорційності.

Таким чином, обмеження свободи творчості не суперечать європейським принципам свободи поглядів та вільному висловлюванню думки, якщо ці обмеження застосовуються з метою підтримання рівноваги між здійсненням цього права й дотриманням інших основних прав, свобод та інтересів, якщо ці обмеження спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії — дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також якщо ці обмеження спрямовані на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих.

Усе викладене свідчить, що система законодавства України про культуру визначає сучасний рівень культурних прав громадян. Втім потребують удосконалення механізми реалізації гарантованих державою культурних прав і свобод.

Удосконалення нормативно-правового забезпечення сфери культури і мистецтв відбувається з урахуванням світової практики її законодавчого регулювання. Створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку передбачає: поступове збільшення частки видатків державного та місцевих бюджетів на програми у сфері культури та мистецтв; перехід на програмно-цільовий метод формування та здійснення видатків бюджету у сфері культури і мистецтв; державну підтримку в залученні благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів шляхом податкового, митного та інших видів регулювання, за допомогою створення системи державного визнання, відзнака і нагородження благодійників, меценатів та спонсорів; стимулювання закладів, підприємств, організацій та установ культури до залучення благодійної допомоги, спонсорських та меценатських коштів шляхом запровадження системи бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту такими закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на його здійснення; розробку механізму залучення інвестиційних коштів на реалізацію програм культурного розвитку України та її окремих регіонів, зокрема залучення інвестицій у заходи з охорони культурної спадщини України з метою отримання частини прибутку (доходу) від подальшого використання культурної спадщини як туристичного ресурсу тощо.

Література

1. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К. : Юрінком Інтер, 2006.
2. Проблемы общей теории права и государства : учебник для вузов / под общ. ред. акад. В. С. Нерсесянса. М. : Норма, 2004.
3. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. — К. : Атіка, 2005.
4. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун; пер. з рос. — Х. : Консум, 2001.
5. Рабінович П. М. Соціальна сутність прав людини (у світлі потребового підходу) / П. М. Рабінович // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІ регіон. наук.-практ. конф. — ІДіП, 2005. — С. 5.
6. Шумак І. Духовні права і свободи людини — права людини нового покоління / І. Шумак // Право України. — 2005. — № 2. — С. 85.
7. Соколенко Ю. Поняття культурних прав і свобод людини та громадянина / Ю. Соколенко // Право України. — 2005. — № 2. — С. 30.
8. Гриценко О. Культурна політика. Концепції й досвід : навч. посіб. / О. Гриценко. — К., 1994. — 60 с.
9. Гриценко О. Пророки, пірати, політика і публіка. Культурні індустрії і державна політика в сучасній Україні / О. Гриценко, В. Солодовник. — К. : «К. І. С. », 2003.
10. Бєлкін М. Л. Держава та свобода творчості в світлі рішень Європейського Суду з прав людини / М. Л. Бєлкін, О. Р. Копієвська, Ю. Л. Бєлкіна // Акт. питання цив. та госп. права. — 2008. — № 5 (12). — С. 6–15.
11. Шевчук С. Судовий захист прав людини : Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. — К. : Реферат, 2006.
12. Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі; пер. з англ. — К. : АртЕк, 1997. — 624 с.