Звернення стягнення на частку в статутному капіталі товариства

В. М. Кравчук
старший науковий співробітник Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

Однією з підстав припинення корпоративних правовідносин є звернення стягнення на частку в статутному капіталі товариства на вимогу кредиторів учасника. Така підстава припинення корпоративних правовідносин згадується в ст. 131 ЦК щодо повних товариств, у ст. 149 ЦК України щодо товариств з обмеженою відповідальністю. За аналогією вона поширюється на повних учасників командитного товариства та товариство з додатковою відповідальністю.

На практиці застосування цих норм викликає багато запитань, адже правовий механізм, передбачений цивільним законодавством, не узгоджується з нормативно-правовими актами у галузі виконавчого провадження. У літературі ці правовідносини теж практично не досліджені. Окремі аспекти цієї проблеми пропонуються читачеві у цій статті. Товариство не несе відповідальності за зобов’язаннями учасників. За загальним правилом, сформульованим у ст. 57 і ст. 73 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями не допускається. Така норма має на меті зробити товариство незалежним від особистих зобов’язань учасника перед третіми особами.

Відповідно до ст. 149 ЦК України кредитори учасника-боржника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. У статті 131 ЦК України йдеться про звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов’язаннями. Мета цих вимог — наступне звернення стягнення на виділене учаснику майно. Проте в одних випадках йдеться про звернення стягнення на частку в статутному капіталі, а в інших — про звернення стягнення на виділену товариством частину майна товариства. Об’єкт цих правовідносин різний: в одному випадку частка, в іншому — майно товариства, яке відповідає цій частці.

При ототожненні цих об’єктів ст. 57 і ст. 73 Закону України «Про господарські товариства», які не допускають звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями, втратили б сенс, оскільки б мали більше винятків, ніж правил. Очевидно, що частка у статутному капіталі товариства і частка в майні товариства — це взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Законодавець фактично встановлює не заборону звертати стягнення на частку в товаристві, а спеціальний механізм такого стягнення. Його специфіка полягає у тому, що об’єктом стягнення є не частка у статутному капіталі, а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки у статутному капіталі. Таке регулювання має свою логіку: у результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з’являється новий учасник (кредитор учасника-боржника або особа, котра придбає частку з прилюдних торгів), а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У такий спосіб законодавець захищає інших учасників товариства від появи небажаних «гостей»-кредиторів. Вони мають право претендувати лише на майнові права учасника-боржника і аж ніяк не впливають на управління товариством.

Такий підхід має деякі вади. Кредитор змушений звертати стягнення на частину майна товариства, руйнувати його майнову основу, навіть тоді, коли він цього не хоче, наприклад, якщо кредитор і боржник — учасники одного товариства. Звернути стягнення на саму частку в статутному капіталі він не може — забороняє закон. Не має значення й думка інших учасників товариства. Навіть тоді, коли вони згодні на вступ до товариства нового учасника-кредитора, у межах процедури звернення стягнення на частку це є неможливим.

Видається, що застосування в законодавстві різних понять є наслідком нечіткого розуміння їх співвідношення. На мою думку, виділ частки в майні товариства є спеціальним (і єдиним) способом звернення стягнення на частку в статутному капіталі. Тому одне не заперечує інше. Таким чином, загальне правило про недопустимість звернення стягнення на частку учасника за його власними зобов’язаннями не відповідає реальному стану речей. Частка як певний майновий актив повинна бути джерелом для відшкодування збитків, завданих учасником. У цьому випадку зацікавлені особи мають право звернути стягнення на цю частку шляхом пред’явлення товариству вимоги про її виділ і одержання відшкодування за рахунок вартості виділеного майна.

Закон визначає підстави, коли це можливо:
при недостатності майна учасника для покриття його боргів (статті 57, 73 Закону України «Про господарські товариства», ст. 149 ЦК України);
у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів (ст. 131 ЦК України).

Таким чином, загальними правовими підставами для звернення стягнення на частку є вимога кредитора і недостатність майна.

Право вимагати виділення частки для звернення стягнення мають лише кредитори. Кредитором є особа, яка має майнові вимоги до боржника. Ці вимоги повинні підтверджуватися відповідними документами (рішення суду, виконавчі написи нотаріусів, вимоги, визнані боржником). В іншому випадку статус кредитора буде не доведеним.

Кредитором учасника може бути й саме товариство. За англійським законодавством, у статуті компанії може передбачатися, що компанія має першочергове право на звернення стягнення на акції учасника в межах суми, не сплаченої за акції. Ця конструкція, відома як «lien on shares», є своєрідною заставою, якою забезпечується зобов’язання учасника сплатити свої акції⁽¹⁾. В українському законодавстві товариство, як потенційний кредитор учасника, спеціальних прав щодо частки не має.

Другою підставою є недостатність іншого майна учасника для задоволення вимог його кредиторів. Однак у такому разі постає питання, яким чином кредитор повинен довести таку недостатність його майна? Адже товариство вправі відмовити кредитору у виділенні частки учасника-боржника, посилаючись лише на те, що в нього є інше майно, на яке може бути звернуто стягнення. Кредитору треба довести зворотне.

Автори науково-практичного коментарю ЦК України відзначають, що при прийнятті рішення про стягнення з боржника грошової суми суд зазвичай не вирішує питання про те, за рахунок якого майна боржника буде виконуватися судове рішення. Суд не виявляє, чи є у боржника майно, достатнє для виконання рішення суду. Тому вимога про звернення стягнення на частку можлива лише тоді, коли на забезпечення позову буде накладено арешт на майно боржника, проведено його опис, в результаті чого стане ясно, що майна учасника товариства недостатньо для погашення боргу і необхідно звернути стягнення на частку боржника, який є учасником товариства. Така ж вимога може бути пред’явлена і після прийняття судом рішення, якщо в ході виконавчого провадження буде встановлено факт недостатності майна боржника⁽²⁾.

На моє переконання, навіть арешт та опис майна не можуть бути допустимим доказом недостатності майна боржника, адже його вартість під час опису не визначається. Окрім того, майновий стан боржника може змінитися під час виконання рішення, а відтак недостатність майна, як умова звернення стягнення на частку, буде відсутня. Тому факт недостатності майна боржника може бути з’ясовано лише в межах виконавчого провадження. Можна припустити й іншу ситуацію, коли товариство, яке бажає позбавитися учасника, виділяє його частку на вимогу кредиторів поза виконавчим провадженням. У цьому випадку можуть бути порушені права учасника, який вважає, що має інше майно, на яке може бути звернене стягнення.

З метою дотримання прав усіх суб’єктів корпоративних правовідносин і кредиторів, вважаю, що звернення стягнення на частку в статутному капіталі слід проводити виключно в порядку виконавчого провадження. Однак тут теж виникає багато питань.

Порядок звернення стягнення на частку. У тих поодиноких публікаціях, які стосуються розглядуваного питання, зустрічаються різні підходи до порядку звернення стягнення на частку. Так, О. І. Угриновська вважає, що звернення стягнення на корпоративні права може відбуватися на підставі рішення господарського суду чи ухвали про зміну способу виконання рішення, якщо виявиться, що у боржника відсутні кошти чи інше майно, на яке можна звернути стягнення⁽³⁾. Аналогічне бачення висловлювала О. А. Воловик⁽⁴⁾.

На думку О. Бєлікова, стягнення відбувається в такому порядку: підприємство-кредитор звертається з позовною заявою до підприємства, учасником якого є боржник, про виплату вартості частини майна товариства, пропорційно частці учасника в статутному капіталі, або про виділ відповідної частки майна для звернення на нього стягнення. Оскільки останнє допускається лише у разі відсутності в боржника іншого майна для задоволення вимог кредиторів, то обставинами, що обґрунтовують вимоги стягувача до іншого товариства, є наявність рішення суду про стягнення грошових коштів та наявність акта державного виконавця про відсутність у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення⁽⁵⁾.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва України пропонує звертати стягнення на частку за судовим рішенням, тобто шляхом подання позову до товариства⁽⁶⁾. Аналогічну позицію можна зустріти в коментарях до ст. 149 ЦК України: підставою звернення стягнення на частку учасника-боржника є рішення суду, а виконання рішення відбувається відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Разом з тим відзначається, що судовий порядок не виключає проведення розрахунків із кредиторами добровільно⁽⁷⁾.

Однак такий висновок не випливає з чинного законодавства, яке не зобов’язує кредитора заявляти вимогу про виділ частки в судовому порядку (як це, наприклад, передбачено у ст. 25 Федерального Закону Російської Федерації «Про товариства з обмеженою відповідальністю») і не зазначає, кому саме він таку вимогу повинен заявити.

На думку авторів Науково-практичного коментаря до ЦК України, кредитори вправі реалізувати своє право лише шляхом пред’явлення такої вимоги до товариства. Державний виконавець не вправі у процесі виконавчого провадження, що здійснюється стосовно боржника, який є учасником товариства, звернути стягнення на частину майна товариства, що відповідає частці цього учасника в статутному капіталі товариства. Ця думка обґрунтовується також тим, що визначення частини майна товариства, що підлягає виділу, пов’язується тільки з датою пред’явлення кредиторами вимог і не передбачає такого визначення із днем здійснення будь-яких дій іншими особами. Кредитори такого учасника вправі звернутися із позовними вимогами до товариства з того моменту, коли буде встановлена недостатність іншого майна учасника для погашення боргів. Це може бути встановлено у разі прийняття заходів забезпечення позову до учасника-боржника⁽⁸⁾.

Таким чином, фактично пропонується такий загальний порядок звернення стягнення на частку учасника-боржника:

1) кредитор пред’являє позов до суду, суд постановляє рішення і видає виконавчий документ про стягнення боргу з учасника-відповідача;
2) стягувач (кредитор) звертається до державної виконавчої служби за примусовим виконанням;
3) державний виконавець встановлює недостатність майна боржника;
4) кредитор звертається до суду із позовом до товариства про виділення частки учасника-боржника і одержує виконавчий документ;
5) стягувач (кредитор учасника-боржника) звертається до державної виконавчої служби за примусовим виконанням рішення про стягнення з товариства частки учасника-боржника.

Як виняток автори коментаря допускають звернення стягнення безпосередньо на частку, якщо недостатність майна учасника-відповідача буде встановлена під час розгляду справи в суді у зв’язку із виконанням ухвали суду про арешт та опис його майна. Такий механізм є занадто складним і його практична реалізація викликає багато неузгодженостей із законодавством про виконавче провадження. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»⁽⁹⁾ заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника. Якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачу (п. 2 ч. 1 ст. 40 Закону «Про виконавче провадження»). Таким чином, постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу є доказом відсутності, а отже, й недостатності майна боржника.

Припустимо, що кредитор негайно після одержання такої постанови звертається до суду із позовом до товариства, суд постановляє рішення про звернення стягнення на частку учасника-боржника, а після набрання рішенням законної сили видає виконавчий документ. З цього часу у кредитора є два виконавчих документи: за першим боржником є учасник, а за другим — саме товариство. Обидва документа можуть бути пред’явлені до виконання, причому необов’язково до однієї виконавчої служби. Це створює потенційну небезпеку стягнення того самого боргу двічі: окремо з учасника-боржника і з товариства.

Кредитор вправі знову звертатися до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження та стягнення боргу з учасника-боржника. У свою чергу, державний виконавець мав би здійснювати виконання в загальному порядку, тобто надавати строк для добровільного виконання, розшукувати майно та кошти та звертати на них стягнення в порядку черговості. Це було б нелогічно, оскільки такі дії державним виконавцем вже проводилися і не дали результату, що й стало підставою для повернення виконавчого документа.

Незрозуміло, як діяти, коли під час виконання рішення в учасника виявиться майно, достатнє для погашення боргу, наприклад, з’ясується, що він придбав нерухоме майно. З одного боку, відпадуть підстави для звернення стягнення на частку, з другого — підстав для скасування рішення про звернення стягнення на частку та стягнення її вартості з товариства немає, оскільки придбання учасником майна після ухвалення цього рішення не може вважатися нововиявленою обставиною.

Наведене дозволяє дійти висновку, що звернення стягнення на частку в статутному капіталі товариства повинно бути одним із засобів виконання рішення про стягнення боргу з учасника-боржника та відбуватися в межах того самого виконавчого провадження. Виникає також проблема з черговістю звернення стягнення на частку. Відповідно до ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем (ст. 50 Закону).

Вважаю, що боржник не вправі самостійно запропонувати звернути стягнення на частку в статутному капіталі товариства, оскільки за законом це допускається у разі недостатності іншого майна учасника. Таким чином, звернення стягнення на частку повинно відбуватися після того, як усі можливості для виконання рішення шляхом звернення стягнення на інше майно використані. Лише тоді можна виявити недостатність майна.

Слід звернути увагу на певну складність у визначенні черговості звернення стягнення: звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру (ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження»). Отож незрозуміло, на що звертати стягнення першим: на будинок чи на частку в статутному капіталі, яка є рухомим майно. На мою думку, з огляду на значущість тих чи інших прав для людини, право на житло потребує більшої правової охорони, ніж право на частку в статутному капіталі господарського товариства. Тому спочатку треба звертати стягнення на частку в статутному капіталі.

У разі звернення стягнення на майно юридичних осіб ст. 64 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає таку черговість:

1) кошти;
2) майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно, готова продукція (товари);
3) інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;
4) об’єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

Як у цьому переліку визначити черговість звернення стягнення на частку в статутному капіталі? Якщо виходити з аналогії, то найбільш подібним до частки об’єктом, який згадується в цій статті, є цінні папери — акції. Вони належать до майна, яке безпосередньо не використовується у виробництві, а отже, звернення стягнення на них проводиться в першу чергу, якщо коштів юридичної особи-боржника недостатньо. Але такий висновок суперечить нормам ст. 57, ст. 73 Закону України «Про господарські товариства», які допускають звернення стягнення на частку лише у разі недостатності іншого майна.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання та стягнення виконавчого збору. А чи може бути звернене стягнення на частину частки в статутному капіталі?

Непряму відповідь на це питання можна знайти у ч. 2 ст. 149 ЦК України, яка передбачає, що звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві. З контексту цієї норми можна зробити висновок, що участь у товаристві не припиняється у разі звернення стягнення не на всю частку. Однак законом не передбачено, як визначити частину частки, достатню для повного виконання рішення. На мою думку, для цього товариству слід визначати дійсну вартість частки і звертати стягнення на частину частки, достатню для повного погашення зобов’язань учасника-боржника.

Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає спеціального порядку звернення стягнення на частку в статутному капіталі. Воно могло б відбуватися за аналогією закону в порядку, передбаченому для звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб (ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження»). Але у виконавчому провадженні застосовується владний примус, тому з урахуванням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України аналогія тут застосовуватися не може.

Слід мати на увазі, що у випадку ліквідації юридичної особи усі виконавчі документи передаються ліквідаційній комісії (арбітражному керуючому) (ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження»). Під час ліквідаційної процедури кредитори теж вправі вимагати звернення стягнення на частку боржника в статутному капіталі іншої юридичної особи. Проте сам боржник з такою вимогою звернутися не має права, адже таке право надано лише кредиторам.

На практиці це положення не враховується. Вищий господарський суд України в Оглядовому листі № 01-8/339 від 25. 03. 2002 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»⁽¹⁰⁾ навів як зразок справу, суть якої полягає в наступному. Ліквідатором було здійснено інвентаризацію майна банкрута та виявлено факт передачі новоствореному товариству майна банкрута, вартість якого складає дев’яносто відсотків від загальної суми статутного фонду товариства.

Виявивши частку, яка належить банкруту в статутному фонді, з метою задоволення вимог кредиторів ліквідатор в установленому порядку на підставі ч. 5 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушив питання про виділення цієї частки.

З огляду на виявлення у ліквідаційній процедурі частки майна банкрута, яка перебуває у спільній власності останнього і товариства з обмеженою відповідальністю, за клопотанням ліквідатора ухвалою господарського суду товариству заборонено вчиняти щодо виявленого майна дії, пов’язані з його відчуженням чи будь-яким іншим розпорядженням. Вищий господарський суд України ухвалу залишив у силі.

Ця правова позиція є цікавою з огляду на те, що ч. 5 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачає звернення стягнення на частку в статутному капіталі або виділення цієї частки. Відповідно до цієї статті «ліквідатор, виявивши частку, яка належить банкруту в спільному майні, з метою задоволення вимог кредиторів в установленому порядку порушує питання про виділення цієї частки».

Вищий господарський суд України застосував норму, яка не регулює спірних правовідносин і безпідставно ототожнив частку у спільній власності та частку в статутному капіталі товариства. За законом, учасник не має права вимагати виділу частки в статутному капіталі. Не виникає у нього таке право і під час банкрутства. Тому ліквідатор, який діє від імені банкрута, не вправі заявляти такої вимоги. Він вправі або продати частку, або вийти з товариства і вимагати виплати її дійсної вартості.

На відміну від російського законодавства, яке передбачає звернення стягнення на частку шляхом її продажу з прилюдних торгів⁽¹¹⁾, ч. 2 ст. 57 Закону України «Про господарські товариства» визначає необхідність попереднього виділення частки. Вважаю, що такий підхід є цілком виправданим, оскільки він найбільше відповідає інтересам учасників товариства, яке виділяє частку учасника-боржника: вони не ризикують втратити корпоративний контроль над товариством.

Законом не встановлений строк, протягом якого товариство має здійснити виділення частки. Проте можливе застосування за аналогією ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», яка передбачає 12-місячний термін. Такий тривалий строк не узгоджується із строками виконавчого провадження та порушує інтереси кредиторів. Думається, що в цьому випадку закон мав передбачати більш короткий строк, не більше 3 місяців. Для прикладу, за російським законодавством саме такий строк надається товариству для викупу частки. Виділення частки можливе як у грошовій, так і в натуральній формі. За змістом ст. 149 ЦК України кредитори мають право вимагати виділення відповідної частини майна товариства, тобто в натуральній формі. Якщо взяти до уваги, що вартість майна під час звернення стягнення на частку визначається за балансовою вартістю, кредитору може бути вигідніше вимагати виділення частки в натурі з наступним її продажем за ринковою, а не балансовою вартістю.

Якщо частка виділяється в грошовій формі, то гроші повинні вноситися на рахунок державної виконавчої служби і вже потім сплачуватися кредитору, а якщо в натуральній формі, то реалізація частки здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Товариство не має підстав для сплати вартості виділеної частки безпосередньо кредитору, який заявив таку вимогу, оскільки можуть бути порушені права учасника або інших його кредиторів.

Частка в статутному капіталі може бути предметом застави. Заставні правовідносини, що виникають на підставі договору застави корпоративних прав, розглядалися в іншій публікації⁽¹²⁾. Однак для цього дослідження важливо відзначити особливості звернення стягнення на корпоративні права, які є предметом застави.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про виконавче провадження» перш за все задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна. Тому якщо частка є предметом застави, в першу чергу стягнення звертається на цю частку. Ця норма суперечить загальному правилу про допустимість звернення стягнення на частку лише у разі недостатності іншого майна учасника-боржника. Однак у разі застави часток (корпоративних прав) перевага повинна надаватися нормам заставного права. Механізму звернення стягнення на корпоративні права закон не передбачає, тому в цій частині договір застави повинен бути особливо інформативним.

Усі ці неузгодженості Закону України «Про виконавче провадження» і корпоративного законодавства дозволяють обґрунтовувати протилежні висновки, істотно ускладнюють процес звернення стягнення на частку в статутному капіталі і роблять його практично неможливим. Вважаю, що необхідне спеціальне правове врегулювання відносин, пов’язаних із зверненням стягнення на частку в статутному капіталі.

Визначення вартості частки. Законом передбачені спеціальні правила визначення вартості частини майна товариства, яка виділяється у зв’язку із зверненням стягнення на частку учасника в статутному капіталі товариства.

Відповідно до ст. 149 ЦК України частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред’явлення вимог кредиторами. Зазначена норма має імперативний характер і не може бути змінена статутом. Натомість, у разі припинення корпоративних правовідносин з інших підстав, дійсна вартість частки може визначатися в порядку, встановленому статутом. Наведене, зокрема, означає, що при визначенні вартості частини майна до уваги повинна братися його залишкова балансова вартість. Датою пред’явлення вимог кредиторів слід вважати день надходження письмового звернення кредитора про виділ частки учасника-боржника або відповідне звернення державного виконавця чи ліквідатора. У свою чергу, таке звернення може мати місце після виявлення майна боржника та встановлення його недостатності для погашення вимог кредиторів.

Логічних підстав для встановлення саме балансової вартості майна при визначенні вартості частки немає. Так, І. М. Кучеренко справедливо відзначила, що порядок визначення вартості частини майна, що підлягає виділу у випадку звернення стягнення, має бути таким самим, як і у разі виходу учасника з товариства⁽¹³⁾. Інакше кажучи, слід визначати дійсну вартість частки.

Визначення дійсної вартості частки в повних (командитних) товариствах має деяку особ ливість. Відповідно до ч. 2 ст. 131 ЦК України частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства. Отже, якщо в товариствах з обмеженою відповідальністю вартість частки визначається за балансом на день пред’явлення вимог кредиторів, то в повних товариствах — на момент вибуття учасника з товариства.

На мою думку, таке формулювання є нелогічним. Так, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 129 ЦК України повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, зокрема, у разі звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства. Таке формулювання розумію так, що звернення стягнення є підставою для прийняття рішення про визнання учасника таким, що вибув з його складу. Отже, звернення стягнення на частку передує в часі припиненню участі в товаристві. Тому визначення вартості частки не може відбуватися на момент вибуття учасника з товариства, а повинно здійснюватися на момент пред’явлення вимоги кредитора, тобто так само, як це встановлено для товариства з обмеженою відповідальністю у ст. 149 ЦК України.

Переважні права. Виникає також питання про переважні права інших учасників на придбання частки в статутному капіталі, на яку кредитори звертають стягнення. В українському законодавстві це питання не врегульоване. Зарубіжне законодавство, в основному, визнає ці права учасників. Для прикладу, в пар. 173 Закону Угорщини IV про господарські товариства 1988 р. зазначено, що у випадку реалізації паю в порядку виконання судового рішення решта учасників, само товариство або особа, призначена загальними зборами членів, користується правом на першочергове придбання паю.

Верховний Суд України вважає, що при зверненні стягнення на акції акціонера в порядку примусового виконання судового рішення реалізація акцій здійснюється з дотриманням конкурентних засад, а не за принципом здійснення переважного права акціонерів чи самого товариства на придбання акцій товариства⁽¹⁴⁾. Ці ж висновки можна поширити на частку в статутному капіталі, адже правова природа переважних прав в акціонерному товаристві та товаристві з обмеженою відповідальністю є тотожною.

У Законі України «Про акціонерні товариства» закріплено інший підхід до переважних прав у процесі стягнення: у разі виникнення права звернення стягнення на акції у зв’язку з їх заставою відчуження таких акцій здійснюється з дотриманням переважного права акціонерів на такі акції (ч. 8 ст. 7).

На мою думку, надання учасникам товариства переважного права на придбання частки відповідає інтересам учасників, які залишаються в товаристві, самого товариства та не суперечить інтересам кредиторів. Вони лише одержують додаткові способи задоволення своїх майнових інтересів за рахунок учасників.

Реєстрація змін до установчих документів. Унаслідок звернення стягнення на частку учасника-боржника його участь у товаристві припиняється, а це означає, що відбувається зміна складу учасників. Такі зміни потребують державної реєстрації. Однак порядок реєстрації саме таких змін законом не врегульований.

У разі внесення змін до установчих документів товариства, пов’язаних із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи у зв’язку із припиненням участі в товаристві особи у випадку стягнення частки учасника відповідно до положень ч. 2 ст. 149 ЦК України, Держкомпідприємництва рекомендує подавати державному реєстратору, окрім документів, перелік яких визначений ч. 1 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», копію відповідного рішення суду⁽¹⁵⁾. Зазначена рекомендація не може покладати на учасників обов’язку подавати копію судового рішення, оскільки ч. 7 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» прямо забороняє вимагати від заявника подання документів, які не передбачені законом. Таким чином, державний реєстратор повинен реєструвати зміни і без судового рішення. У цьому випадку підстава припинення участі в товаристві повинна бути викладена в протоколі загальних зборів учасників, на яких затверджено зміни до установчих документів.

Наведений аналіз свідчить, що існуюче правове регулювання звернення стягнення на частку (частину майна товариства) за зобов’язаннями учасника потребує змін. О. А. Воловик запропонувала встановити наступний механізм. Звернення відбувається тільки за рішенням суду. На вимогу кредиторів товариство зобов’язане, а учасники мають право сплатити кредиторам дійсну вартість частки або задовільнити вимоги кредиторів в інший спосіб протягом одного місяця. Учасники користуються переважним правом викупу частки. У випадку сплати частки товариством статутний капітал зменшується, а частка анулюється. У разі якщо товариство або учасники не виплатять вартості частки, на майно товариства в межах дійсної вартості частки учасника накладається стягнення в порядку виконання судових рішень⁽¹⁶⁾.

На мою думку, ці правовідносини доцільно регулювати з допомогою інституту обов’язкового викупу частки. Так, у разі постановлення судового рішення про звернення стягнення на частку, кредитори звертаються до товариства з вимогою задовільнити їх вимоги до учасника за рахунок дійсної вартості частки. З моменту надходження такої вимоги частка підлягає обов’язковому викупу та переходить у власність товариства за її дійсною вартістю. Натомість, товариство повинно виконати вимоги кредиторів в межах дійсної вартості частки учасника-боржника. Корпоративні правовідносини за участю боржника припиняються. У подальшому частка може бути відчужена третім особам або ж на її вартість може бути зменшено статутний капітал.