Спірні питання застосування законодавства щодо припинення права користування земельною ділянкою

О. С. Євстигнєєв
суддя Дніпропетровського апеляційного господарського суду

Земельний кодекс України встановлює право користування землею у вигляді права постійного користування земельною ділянкою, тобто права володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ст. 92) і права оренди земельної ділянки, заснованого на договорі строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (ст. 93).

Підстави і порядок припинення права користування земельною ділянкою встановлені гл. 22 Земельного кодексу України (далі — ЗК України). Відповідно до ст. 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

У той же час ст. 31 Закону України «Про оренду землі» містить таке поняття, як «припинення договору оренди землі», що, на наш погляд, можна вважати додатковою підставою припинення права користування земельною ділянкою, якщо таке право виникло із договору оренди, оскільки з припиненням договору оренди землі втрачається і право користування землею. Зазначена норма містить дещо інші підстави припинення договору оренди землі: закінчення строку, на який було укладено договір; викуп земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем.

Крім того, у ст. 143 ЗК України передбачені підстави примусового припинення прав на земельну ділянку. Однак із назви і змісту цієї статті не можна однозначно зробити висновок — про примусове припинення якого саме права на землю йдеться, що значно ускладнює застосування цієї норми. Виходячи із суті і змісту наведених вище норм, бачиться, що положення ст. 31 Закону України «Про оренду землі» і ст. 141 ЗК України є загальними підставами припинення права землекористування. Втім норми ст. 143 ЗК України є спеціальними підставами і застосовуються при примусовому припиненні як права власності, так і права землекористування. Разом з тим з метою вдосконалення законодавчої техніки доцільно чітко визначити в ЗК України добровільні та примусові підстави припинення прав на землю (як права землекористування, так і права власності).

Аналіз підстав припинення прав на землю, передбачених ст. 141 ЗК України, виявляє суттєві вади в механізмі реалізації окремих з них, а також необхідність доповнення їх додатковими підставами. Так, чинний ЗК України створює ряд проблем, які можуть не вирішуватися роками. Зокрема, у випадку коли юридична особа мала в користуванні земельну ділянку (а до 2002 р. у постійне користування надавалися землі юридичним особам всіх форм власності) та за певних обставин припинила свою діяльність (була ліквідована, реорганізована), земельна ділянка в державному земельному кадастрі буде і далі закріплена за цією вже не існуючою особою. Фактично ані органи місцевого самоврядування, ані відповідні державні адміністрації не можуть прийняти рішення про припинення права користування, оскільки ст. 141 ЗК України обмежує їх у такій можливості. Її приписи допускають припинення права користування землею тільки у разі припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, але не юридичних осіб інших форм власності та організаційно-правових форм.