Особливості використання договорів купівліпродажу в підприємницькій діяльності: класифікація та правозастосування

Л. М. Бєлкін
голова правління ЗАТ «Біт», кандидат технічних наук

1. Договір купівлі-продажу як провідний інститут договірних відносин. Договір купівлі-продажу належить до найпоширеніших видів договорів, що використовуються в підприємницькій діяльності. В умовах ринкової економіки він є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу й перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі. Цим договором опосередковуються відносини учасників цивільного обороту з обміну товарів на гроші. Законодавче визначення договору купівлі-продажу закріплює ст. 655 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), згідно з якою за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже, у договорі купівлі-продажу діють дві сторони (продавець і покупець). При цьому важливо зауважити, що відповідним правам однієї із сторін за договором купівлі-продажу кореспондують відповідні обов’язки другої сторони, що робить даний договір взаємним. Отже, договір купівлі-продажу є відплатним та двостороннім (взаємним). При цьому він має чітко виражену мету, зміст якої полягає у відчуженні майна (товару) від однієї сторони та передачі його у власність іншій стороні. А це означає характерну ознаку даного договору: він опосередковує процес переходу майна (товару) від однієї сторони до другої [1]. Продавцем за договором купівлі-продажу може бути будь-який учасник цивільних відносин, який відчужує майно, що знаходиться в його власності (повному господарському віданні чи оперативному управлінні). Покупцем за договором купівлі-продажу може бути будь-який учасник цивільних відносин.

Теоретичні положення про взаємність договору купівлі-продажу мають важливе практичне значення. Так, ст. 538 ЦКУ вводить поняття «зустрічне виконання зобов’язання», а саме: виконання свого обов’язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку, є зустрічним виконанням зобов’язання. При зустрічному виконанні зобов’язання сторони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов’язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону. У разі невиконання однією із сторін у зобов’язанні свого обов’язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов’язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов’язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Отже, якщо одна сторона договору купівлі-продажу не виконує свого обов’язку (наприклад, не робить попередню оплату, не поставляє товар), то і друга сторона має право не виконувати зустрічний обов’язок (поставляти товар без попередньої оплати, здійснювати оплату без поставки тощо) [2].

2. Предмет та інші істотні умови договору купівлі-продажу в Цивільному та Господарському кодексах: проблеми узгодження. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦКУ істотною умовою будь-якого договору є умова про предмет договору. Відповідно до частин 1–3 ст. 656 ЦКУ, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права; право вимоги (за винятком вимог, які мають особистий характер, наприклад, вимог щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю). Отже, продавець може укласти договір на продаж не тільки того майна (товару), на який має право власності на момент укладання договору, але й того майна (товару), що буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; останнє не буде вважатися порушенням закону.

Поняття «майно», «товар», «майнові права» як об’єкти цивільного та/або господарського обороту містяться в ЦКУ та суміжному законодавстві. Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 190 ЦКУ, майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Відповідно до ст. 177 ЦКУ, об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери. Отже, гроші та цінні папери як речі є майном.

Поняття «майнові права» конкретизується в ст. 3 Закону України (далі — ЗУ) «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», відповідно до якої майновими правами визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Отже, право вимоги розглядається як різновид майнових прав.

Слід зазначити, що в ч. 1 ст. 656 ЦКУ згадується тільки поняття «товар». Разом з тим у ст. 655 ЦКУ використовується формулювання «майно (товар)», що дає підстави авторам [1, т. 1, с. 189] ототожнювати поняття майно та товар як об’єкти договорів купівлі-продажу. Варто звернути увагу на те, що Господарський кодекс України (далі — ГКУ) дещо по-іншому визначає вказані поняття. Згідно зі ст. 139 ГКУ, майном у ГКУ визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Отже, щодо визначення поняття «майно» принципових розбіжностей немає. Далі ГКУ визначає, що залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів. Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства. Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги. Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери. Таким чином, визнаючи гроші та цінні папери майном, ГКУ не включає їх до категорії товарів.

Зазначене не відповідає іншим законам. Так, згідно з п. 1.6 ст. 1 ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств», товари — матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення. Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про захист економічної конкуренції», товар — будь-який предмет господарського обороту, в тому числі продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов’язання та права (зокрема цінні папери). Таким чином, цінні папери визнаються товаром.

Крім того, якщо валютні цінності не визнати товаром, то неможливо укладання договорів купівлі-продажу валютних цінностей, що буде суперечити Декрету Кабінету Міністрів України (далі — КМУ) «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ЗУ «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування». Так, згідно з останнім Законом, платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є, зокрема, юридичні та фізичні особи, що здійснюють операції з купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти за гривню.

Слід зазначити, що обговорення даного питання не є суто теоретичним, воно також має практичне значення. Так, відповідно до ст. 4 ЗУ «Про обіг векселів в Україні», видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Виникає питання щодо можливості видавати векселі за поставлені цінні папери.

Позитивну відповідь на це питання надає Вищий господарський суд України (далі — ВГСУ). Так, у Постанові ВГСУ від 01.06.2004 р. у справі № 2-22/13143-2003 зазначається, що при визначенні цінних паперів як товарів слід керуватися ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств» та ЗУ «Про захист економічної конкуренції», тобто цінні папери, зокрема векселі, є товаром, і в погашення боргу за ці цінні папери можуть видаватися векселі. Аналогічного висновку дійшов ВГСУ пізніше у Постанові від 21.03.2006 р. у справі № 5/198.

Разом з тим згідно з ч. 5 ст. 656 ЦКУ, особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом. Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГКУ, при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Згідно з ч. 7 ст. 180 ГКУ, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Загальний порядок погодження ціни встановлюється ч. 1 ст. 632 ЦКУ. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Згідно зі статтями 6–9 ЗУ «Про ціни і ціноутворення», у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, за якими здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. Урядом України можуть вводитись інші методи державного регулювання цін і тарифів. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України.

Отже, якщо підприємець здійснює операції з товарами, які можуть мати соціальне значення, зокрема продукти харчування, такий підприємець повинен пересвідчитися, що на певні товари не існують обмеження на встановлення вільних цін.

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 632 ЦКУ, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Слід зазначити, що згідно з ч. 4 ст. 632 ЦКУ, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Ця норма суперечить обов’язковому встановленню ціни, визначеному ч. 3 ст. 180 ГКУ. Разом з тим слід все ж таки визначати ціну заздалегідь або хоча б порядок обрахування такої ціни.

3. Підходи до класифікації договорів купівлі-продажу. Відносини купівлі-продажу регулюються главою 54 ЦКУ, яка виділяє такі типи договорів купівлі-продажу: § 2 — роздрібна купівля-продаж; § 3 — поставка; § 4 — контрактація сільськогосподарської продукції; § 5 — постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; § 6 — міна. Найбільш поширеними і загальними для підприємців є договори поставки і договори роздрібної купівлі-продажу. Суттєво спільним у цих договорах є те, що продавцями у вказаних договорах обов’язково є суб’єкти підприємницької діяльності. Суттєво різним є те, що покупцями у договорах поставки обов’язково є також суб’єкти підприємницької діяльності, а в договорах роздрібної купівлі-продажу — не суб’єкти підприємницької діяльності, а особи, які придбають товар для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю [2, 3].

Зазначимо, що якщо продавцями в договорах купівлі-продажу виступають фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, такі договори не належать до вказаних типів договорів і регулюються загальними правилами щодо договорів купівлі-продажу.

Разом з тим класифікація договорів відповідно до глави 30 ГКУ здійснюється дещо по-іншому. Згідно з ч. 1 ст. 263 ГКУ, господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ГКУ, господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами. Згідно з ч. 1, ч. 3 ст. 265 ГКУ, за договором поставки одна сторона — постачальник зобов’язується передати (поставити) в обумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Сторонами договору поставки можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГКУ. Згідно з ч. 6 ст. 265 ГКУ, реалізація суб’єктами господарювання товарів не-господарюючим суб’єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. Отже, у контексті ЦКУ щодо договорів поставки як договорів між суб’єктами господарювання, а також договорів контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, міни розбіжності з ЦКУ відсутні. Але ці договори не об’єднуються єдиним поняттям «купівля-продаж». Разом з тим зіставлення ч. 4 ст. 263 та ч. 6 ст. 265 ГКУ дає підстави вважати, що «купівля-продаж» у розумінні ГКУ означає роздрібна купівля-продаж [2, 4].

Що стосується договорів оренди та лізингу, то в контексті ГКУ їх слід розглядати як договори, якими опосередковується допоміжна діяльність, яка забезпечує реалізацію товарів шляхом надання відповідних послуг, а не як різновид договорів купівлі-продажу. Тобто ст. 263 ГКУ не повинна визнаватись такою, що в будь-який спосіб впливає на вибір правових норм, які підлягають застосуванню до відповідних зобов’язань. Оренда і лізинг не є різновидом купівлі-продажу і на них не може бути поширена дія загальних положень про купівлю-продаж (статті 655–697 ЦКУ). Ці положення підлягають застосуванню лише до відносин щодо роздрібної торгівлі, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міни. До оренди та лізингу вони не застосовуються [4, с. 240].

4. Особливості укладання договорів поставки. Найбільш поширеною правовою формою регулювання підприємницьких відносин з постійного та ритмічного постачання продукції і товарів вважається договір поставки. Завдяки цьому договору, з одного боку, забезпечуються потреби товаровиробників у матеріальних ресурсах (сировині, матеріалах, устаткуванні тощо), а з другого — гарантований збут товарів і задоволення потреб оптових та роздрібних торговельних організацій, посередницьких структур у товарах для насичення ними ринку. У відносинах поставки не обмежується участь посередників, які забезпечують поставку необхідної сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо [1, 5].

Згідно з ч. 1 ст. 712 ЦКУ, договір поставки — це правочин, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до ч. 2 ст. 712 ЦКУ, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

На підставі договору поставки здійснюється передання товарів. Такими товарами можуть бути речі, визначені родовими ознаками — продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих документах. За договором поставки можуть передаватись і продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками (наприклад, один екземпляр приладу за індивідуальним замовленням і кресленнями покупця). Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом (ч. 1 ст. 266 ГКУ). Договори поставки не можуть укладатись стосовно передання цінних паперів, хоча в господарській практиці і стали вживати словосполучення «поставка цінних паперів» у розумінні «передання цінних паперів» (ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»).

Сторонами договору поставки є постачальник і покупець. Постачальниками і покупцями виступають, як правило, суб’єкти підприємницької діяльності, які спеціалізуються на виробництві або купівлі-продажу певних товарів. Це і знайшло відображення в ч. 1 ст. 712 ЦКУ, відповідно до якої постачальник має бути суб’єктом підприємницької діяльності. Але звідси неправильно було б робити висновок про те, що суб’єкти господарювання, які не є суб’єктами підприємництва, не можуть укладати як постачальники договори поставки. Частина 3 ст. 265 ГКУ надає право укладати договори поставки всім суб’єктам господарювання, зазначеним у ч. 1, ч. 2 ст. 55 ГКУ, тобто не тільки комерційним, а й некомерційним підприємствам.

Покупцем за договором поставки відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦКУ може бути будь-яка особа, за якою закон визнає цивільну правосуб’єктність. Проте зазначається, що за договором поставки товар може придбаватись для використання лише в цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Це формулювання виключає застосування правових норм поставки до правовідносин, у межах яких фізичні особи, що не є підприємцями, придбають товари як споживачі для задоволення власних побутових потреб. Зокрема, до правовідносин поставки не застосовуються норми ЗУ «Про захист прав споживачів».

З другого боку, формулювання ч. 1 ст. 712 ЦКУ «використання… в інших цілях» не виключає повністю укладення договорів поставки як покупцями фізичними особами, що не є підприємцями. Але це можливо тільки у вкрай обмежених випадках, наприклад, коли фізична особа, що має значні грошові кошти, може укласти договір поставки з метою закупівлі оптової партії товарів для подальшого їх використання в благодійних цілях [1, 5]. Товар, що становить предмет договору поставки, на момент укладення договору між виготівником і споживачем, як правило, в натурі ще не існує. Він буде виготовлятися і рівномірно поставлятися певними партіями після укладання договору. Звичайно, не виключено, що за договором поставки будуть реалізовуватись і товари, які на момент укладення договору вже виготовлені і готові до передачі (відправлення) покупцеві. Моменти укладення і виконання договору поставки зазвичай не збігаються, бо виконання договору відкладається на майбутнє або здійснюється у вигляді одноразової поставки (у строк), або окремих партій протягом більш-менш тривалого періоду (в окремі строки).

Стаття 271 ГКУ в порядку встановлення особливостей регулювання укладення та виконання договорів поставки надає КМУ відповідно до вимог ГКУ та інших законів повноваження затверджувати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів. Звідси слід зробити висновок про те, що в Україні в частині, що не суперечить актам цивільного законодавства України, зберігають чинність Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання, що були затверджені постановою Ради Міністрів (далі — РМ) СРСР від 25.07.1988 р. № 888 [4]. Оскільки ці Положення зберігають чинність, то чинними є Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затверджена Постановою Державного арбітражу при РМ СРСР від 15.06.1996 р. № П-6, та Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затверджена Постановою Державного арбітражу при РМ СРСР від 25.06.1966 р. № П-7. Чинність останньої Інструкції підтверджує ч. 1 ст. 269 ГКУ, відповідно до якої строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, визначаються законодавством відповідно до цього Кодексу. Про чинність обох названих Інструкцій свідчить посилання у ч. 1 ст. 687 ЦКУ на те, що «перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки товару та інших умов здійснюється у випадках та в порядку, встановлених договором або актами цивільного законодавства» [4].

Відносини поставки, крім зазначених вище, врегульовані також ЗУ «Про поставки продукції для державних потреб», а також Порядком формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, затвердженим постановою КМУ від 29.02.1996 р. № 266 (у редакції Постанови від 13.12.2001 р. № 1650). Питання кооперованих поставок врегульовано Тимчасовим положенням з питань кооперованих поставок продукції виробничо-технічного призначення, затвердженим Постановою КМУ від 10.08.1993 р. № 622, а також Положенням про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав — учасниць СНД, затвердженим Постановою КМУ від 18.05.1994 р. № 323. Визначення договорів поставки складних технічних виробів міститься в Порядку віднесення операцій резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, затвердженому Постановою КМУ від 30.12.2002 р. № 445. Особливості поставки нафти та нафтопродуктів визначені Інструкцією про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затвердженою спільним Наказом від 20.05.2008 р. № 281/171/578/155 Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв’язку України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 2.09.2008 р. за № 805/15496.

Підходи щодо вирішення спорів, пов’язаних з виконанням договорів поставки, розглянуті в Роз’ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України від 12.10.1993 р. № 01- 6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов’язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю», від 12.11.1993 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних» та від 30.03.1995 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором поставки», а також у листі Вищого арбітражного суду України від 12.03.1996 р. № 01-8/110 «Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб"» [5].

З урахуванням ст. 628 і ст. 638 ЦКУ проблематика змісту договору поставки включає в себе такі питання: 1) істотні умови договору, які мають бути погоджені сторонами; 2) інші умови договору, погоджені сторонами; 3) права та обов’язки сторін, яких набувають постачальник і покупець у результаті укладення договору поставки. Із статті 712 ЦК випливає, що істотними умовами договору поставки є умови про предмет договору (товар, що має бути поставлений) та про ціну. Стаття 265 ГКУ доповнює істотні умови договору умовою про строк передання (поставки) товарів. Більш конкретно у зазначених вище Положеннях від 25.07.1988 р. вказується на те, що договором поставки мають встановлюватись умови про номенклатуру (розгорнений асортимент), кількість, якість продукції (товарів), про строки поставки і ціну. Сторони не позбавлені права погодити в договорі будь-які інші умови.

Якщо інше не передбачено законом, загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією, яка погоджується сторонами і є додатком до договору. У довгостроковому договорі поставки кількість товарів, що підлягають поставці, визначається на рік або на менший строк. У таких договорах має визначатись порядок погодження кількості товарів на наступні періоди до закінчення строку дії договору. За відсутності в договорі умови про порядок визначення кількості товарів на наступні періоди договір поставки вважається укладеним на один рік (ч. 3 ст. 267 ГКУ).

Частина 2 ст. 268 ГКУ приписує зазначати в договорі поставки номери і індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів. Якщо така документація не була опублікована у загальнодоступних виданнях, на постачальника покладається обов’язок на вимогу покупця додавати копії відповідних документів до договору. Але невиконання викладених вимог ч. 2 ст. 268 ГКУ не спричиняє визнання договору неукладеним. За відсутності посилань у договорі на технічну документацію товари за якістю повинні відповідати меті договору або звичайному рівню якості предмета договору, або загальним критеріям якості (ч. 3 ст. 268 ГКУ). Це відповідає загальному правилу ч. 6 ст. 673 ЦКУ, яка також допускає, щоб якість товарів у договорі купівлі-продажу не була визначена.

Частина 1 ст. 267 ГКУ передбачає можливість укладення договорів поставки на строк більше одного року (такий договір визнається довгостроковим), на один рік або на інший строк, визначений договором. Це правило конкретизує щодо поставки ст. 631 ЦКУ, відповідно до якої сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки впродовж строку договору, та ст. 180 ГКУ, відповідно до якої у договорі в будь-якому випадку має бути погоджений строк дії договору. Проте у подальшому в ч. 1 ст. 267 ГКУ вимога щодо строку дії договору поставки лібералізується. Як виняток із загального правила ч. 8 ст. 181 ГКУ (у разі недосягнення домовленості з усіх істотних умов господарського договору він вважається неукладеним) ч. 1 ст. 267 ГКУ допускає, щоб строк дії договору поставки не було встановлено. У таких випадках договір вважається укладеним на один рік.

У межах строку дії договору поставки визначаються строки поставки товарів, тобто строки (періоди) передання товарів постачальником покупцеві. Відповідно до загального правила ч. 2 ст. 267 ГКУ строки поставки мають встановлюватись у договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством. Проте уже в ч. 4 тієї ж статті передбачається, що строком поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, — місяць, тобто ритмічність постачання лише декларується.

Від строків поставки ч. 4 ст. 267 ГКУ відрізняє графіки поставки, які можуть встановлюватись строком на місяць, декаду, добу тощо. Але вказівка на можливість визначення графіків поставки із зазначенням місяця, декади не дає можливості відрізнити графіки поставки від строків поставки. У зв’язку з цим треба виходити із того, що графіки поставки, якщо вони встановлені, завжди конкретизують строки поставки, а пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), поставка яких прострочена (абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГКУ), підлягає стягненню у випадках, передбачених цією статтею, за порушення строків, а не графіків поставки. За порушення графіків поставки відповідальність може визначатися договором.

Виконання договору поставки полягає в переданні товарів постачальником покупцеві. Договором поставки може встановлюватись будь-який спосіб передання товарів. Згідно з ч. 4 ст. 265 ГКУ, умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Iнкотермс». Постачальник може здійснювати поставку товарів на склад покупця власним автомобільним транспортом або автомобільним транспортом загального користування. У таких випадках договором поставки має передбачатись графік поставки товарів — дні, а в разі необхідності — і години (хвилини) поставки. На постачальника може бути покладено обов’язок здійснювати відвантаження товарів залізничним, повітряним, морським, внутрішнім водним транспортом або через трубопроводи. Може передбачатись вибірка товарів покупцем (ч. 5 ст. 267 ГКУ), за якої покупець отримує товар на складі постачальника та вивозить його власним автомобільним транспортом чи транспортом загального користування. Частина 6 ст. 267 ГКУ передбачає можливість встановлення договором умови про відвантаження товарів вантажовідправником (зазвичай ним є виробник), що не є постачальником, та про відвантаження товарів постачальником чи вантажовідправником (виробником) безпосередньо одержувачеві, що не є покупцем. При цьому покупець відповідно до умов договору може не брати участі в розрахунках (товари можуть оплачуватись одержувачем товарів безпосередньо на рахунок постачальника чи вантажовідправника).

Зазначені застереження дозволять за певних умов обґрунтувати право покупця на податковий кредит. Так, згідно з п. 5.6 Примірного порядку взаємодії органів Державної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов’язань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів, затвердженого Наказом ДПА України від 18.04.2008 р. № 266 «Про організацію взаємодії органів державної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов’язань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів», при проведенні перевірки для збору доказової бази щодо нікчемності вчинених правочинів (договорів, що суперечать інтересам держави і суспільства) доцільно досліджувати таку інформацію: можливість чи неможливість фактичного здійснення платником ПДВ господарських операцій з урахуванням часу, оперативності проведення операцій, місцезнаходження майна, віддаленості контрагентів один від одного або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або надання послуг; виявлення ведення обліку для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням податкової вигоди, якщо для даного виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником ПДВ у документах обліку; наявність чи відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної господарської, економічної діяльності в разі відсутності управлінського або технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; іншу інформацію, яка доводить, що відомості документів обліку (податкових накладних) не відповідають дійсності.

Отже, при оформленні відповідних документів необхідно враховувати можливість регулювання маршрутів, місць та обсягів поставки. Зокрема, згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 334 ЦКУ, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Таким чином, у більшості випадків сторони самі визначають момент переходу права власності, а значить і момент виникнення права на податковий кредит. Зокрема, сторони можуть визначити момент переходу права власності на товар безпосередньо на складі постачальника або, навпаки, на складі покупця, або передбачити, що постачальник самостійно доставляє товар в певне місце, наприклад на митний склад, та ін. Щоб виправдати територіальний фактор, можна оформити оренду складу в потрібному місці, тощо.

У разі будь-якого порушення постачальником умов договору щодо якості товарів покупець має право відмовитися від прийняття товарів, що не відповідають зазначеним умовам, і від їх оплати. У разі якщо покупець уже здійснив оплату, він має право вимагати повернення сплаченої суми. Якщо недоліки товарів можуть бути усунені на місці знаходження товарів, покупець має право замість відмови від прийняття та оплати товарів вимагати усунення недоліків постачальником. Він може також усунути недоліки своїми силами за рахунок постачальника. У разі виявлення недоліків у період гарантійного строку покупець за договором поставки не отримує прав, передбачених ст. 678 ЦКУ, але має право вимагати від постачальника (виробника) усунення дефектів виробів за його рахунок. У всіх випадках, коли виявляється неналежна якість або некомплектність товарів, поставлених на підставі договору поставки (незалежно від наявності умов, передбачених ч. 2 ст. 231 ГКУ), у тому числі і при виявленні дефектів виробів у період гарантійного строку, з постачальника стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів. Договором може бути передбачений більш високий розмір штрафу. Встановлення нижчого розміру штрафу не допускається.

Положення ч. 8 ст. 267 ГКУ, що передбачає позовну давність тривалістю шість місяців з дня встановлення в належному порядку недоліків поставлених товарів, слід кваліфікувати як спеціальне правило, що конкретизує загальне правило п. 4 ч. 2 ст. 258 ЦКУ. Тому ч. 8 ст. 267 ГКУ підлягає переважному застосуванню перед п. 4 ч. 2 ст. 258 ЦКУ.

5. Роздрібна купівля-продаж. Роздрібна купівля-продаж є найпоширенішим видом договору купівлі-продажу, оскільки має на меті задоволення споживчих потреб населення [6].

Згідно з ч. 1 ст. 698 ЦКУ, за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність із продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його. Відповідно до ч. 3 ст. 698 ЦКУ, до відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих ЦКУ, застосовується законодавство про захист прав споживачів. Отже, предметом договору роздрібної купівлі-продажу є товар, призначений для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю.

Сторонами договору роздрібної купівлі-продажу є продавець (юридична особа або фізична особа-підприємець, які здійснюють торговельну діяльність) та покупець, як правило, фізична особа, оскільки «особисте, домашнє» використання притаманне тільки фізичним особам. Разом з тим формулювання «іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю» дає підстави вважати, що покупцем за договором роздрібної купівлі-продажу може бути і юридична особа, перш за все непідприємницькі товариства, неприбуткові організації тощо [5, 6]. Про можливість юридичної особи бути покупцем за договором роздрібної купівлі-продажу прямо згадується в ч. 2 ст. 702 ЦКУ та ч. 1 ст. 704 ЦКУ. Разом з тим на юридичних осіб — покупців за договором роздрібної купівлі-продажу не поширюється дія ЗУ «Про захист прав споживачів», далі — ЗУ № 1023-XII, в силу п. 22 ст. 1 цього Закону.

Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним (ч. 2 ст. 698 ЦКУ), тому продавець може висловити пропозицію укласти договір у вигляді так званої публічної оферти, яка буває двох видів (ст. 699 ЦК): пропозиція товару в рекламі, каталогах, а також інших описах товару, якщо вона містить усі істотні умови договору (ч. 1 ст. 699 ЦКУ); виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу незалежно від того, чи вказано ціну та інші істотні умови договору, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу (ч. 2 ст. 699 ЦКУ).

Договір роздрібної купівлі-продажу є тією типовою категорією договорів, які вчиняються, як правило, в усній формі. Згідно з ч. 1 ст. 206 ЦКУ, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Разом з тим згідно з ч. 2 ст. 206 ЦКУ, юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

До специфічних обов’язків продавця за цим договором законодавець відносить обов’язок:

а) надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар (ч. 1, ч. 2 ст. 700 ЦКУ, п. 4 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 6 ЗУ № 1023-XII), надати йому документи, які підтверджують належну якість продукції (ч. 2 ст. 6 ЗУ № 1023-XII); невиконання цього обов’язку розглядається як ухилення від укладення договору, що надає право покупцю вимагати відшкодування збитків, завданих таким ухиленням, а якщо договір укладено, а інформація не надана, — у розумний строк відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди (ч. 3 ст. 700 ЦК); продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після передання його покупцеві, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв’язку з відсутністю у нього такої інформації (ч. 4 ст. 700 ЦК);

б) передати товар покупцеві належної якості. Виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару надає покупцю певні права, а саме:
– за своїм вибором вимагати від продавця або виготовлювача: безоплатного усунення недоліків товару протягом чотирнадцяти днів з дати його пред’явлення або за згодою сторін в інший розумний строк, або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення (п. 1 ч. 1 ст. 708 ЦКУ, ч. 1, ч. 9 ст. 8 ЗУ № 1023-XII);
– заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні (п. 2 ч. 1 ст. 708 ЦКУ, ч. 1 ст. 8 ЗУ № 1023-XII);
– вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни (п. 3 ч. 1 ст. 708 ЦКУ, ч. 1 ЗУ ст. 8 № 1023-XII);
– відмовитися від договору та вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми (п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦКУ, ч. 1 ЗУ ст. 8 № 1023-XII).

Слід зазначити, що ст. 8 ЗУ № 1023-XII пов’язує право покупця на розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми або на заміну товару тільки при істотних недоліках, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару.

У цьому сенсі ЦКУ надає покупцю більш широке поле розсуду, а з огляду на ч. 3 ст. 698 ЦКУ пріоритет мають норми ЦКУ.

Згідно з ч. 2 ст. 8 ЗУ № 1023-XII, стосовно непродовольчих товарів, що перебували у використанні та були реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, зазначені вище вимоги споживача задовольняються за згодою продавця. Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 708 ЦКУ, така згода продавця не вимагається, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем. Отже, ЦКУ більш жорстко підходить до продавця щодо забезпечення якості товару.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. Якщо необхідного товару немає, вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у встановлені строки неможливо, покупець на свій вибір має право пред’явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідно до ст. 708 ЦКУ. При цьому, згідно з ч. 5 ст. 709 ЦКУ, за кожний день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару. У статті 710 ЦКУ закріплено правила щодо відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни та повернення товару неналежної якості. У разі завдання шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару неналежної якості, її відшкодовує продавець або виготовлювач товару відповідно до положень глави 82 ЦКУ [6]. Підставами звільнення продавця (виготовлювача) від обов’язку задовольнити вимоги покупців є: порушення покупцем правил користування товаром або його зберігання; дії третіх осіб; непереборна сила.

Відповідно до ст. 707 ЦКУ, ст. 9 ЗУ № 1023-XII, покупець має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням. Покупець має право на обмін товару належної якості протягом чотирнадцяти днів, не рахуючи дня купівлі. Обмін товару належної якості провадиться, якщо він не використовувався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом із проданим товаром. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить необхідний перерахунок з продавцем. Перелік товарів, що не підлягають обміну (поверненню) з підстав, зазначених у ст. 707 ЦКУ, ст. 9 ЗУ № 1023-XII, затверджується КМУ.

Згідно зі ст. 701 ЦКУ, договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладено з умовою про прийняття покупцем товару у строк, встановлений договором, і протягом цього строку товар не може бути продано продавцем іншому покупцеві. Тобто на продавця покладається додатковий обов’язок щодо вилучення певного товару із торгового обігу на обумовлений договором строк. При цьому додаткові витрати продавця на забезпечення передання товару покупцеві у встановлений строк входять до ціни товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Крім того, якщо покупець не з’явився або не вчинив інших необхідних дій для прийняття товару у встановлений строк, вважається, що покупець відмовився від договору, якщо інше не встановлено договором.

Особливі правила встановлено у ст. 702 ЦКУ щодо договору роздрібної купівлі-продажу, що укладається на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо), який пропонує продавець. У цьому разі договір є виконаним із моменту доставки товару у місце, встановлене договором, а якщо місце передання товару не встановлено договором, — з моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця, якщо інше не встановлено договором або законом. Зокрема, передбачено, що покупець до передання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов’язаних із вчиненням дій щодо виконання договору. До договорів про продаж товару за зразками також належить продаж товарів поштою. Правове регулювання відносин щодо договору про продаж товарів поштою здійснюють Правила продажу товарів поштою, затверджені Наказом Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв’язку України від 11.06.2008 р. № 206/699, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12.08.2008 р. за № 741/15432. У пункті 7 даних Правил прямо вказується, що покупець (споживач) для придбання товарів, які зазначені в каталозі, проспекті, спеціальному переліку товарів тощо, повинен заповнити та подати об’єкту поштового зв’язку заяву-замовлення.

На законодавчому рівні також врегульовано відносини, що складаються між продавцем і покупцем у разі продажу товарів із використанням автоматів (ст. 703 ЦК). У цих випадках певний обов’язок покладається і на володільців відповідних автоматів, які зобов’язані довести до покупців інформацію про продавця товару, дані про найменування продавця, його місцезнаходження, режим роботи, а також про дії, які необхідно вчинити покупцеві для одержання товару (ч. 1 ст. 703). Така інформація доводиться до покупця шляхом розміщення відповідних відомостей на автоматі або надання покупцям її іншим чином. Договір роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів є укладеним із моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару (ч. 2 ст. 703). Якщо, незважаючи на здійснення зазначених дій, покупцеві не надано оплачений товар, продавець повинен на вимогу покупця негайно надати покупцеві товар або повернути сплачену ним грошову суму (ч. 3 ст. 703). Якщо автомат використовують для розміну грошей, придбання платіжних засобів або обміну валюти, застосовуються загальні положення про роздрібну купівлю-продаж, якщо інше не випливає із суті зобов’язання (ч. 4 ст. 703). Зазначимо, що згадування в даному контексті обміну валюти підтверджує зазначений вище висновок, що валютні цінності можуть бути предметом купівлі-продажу і є в цьому контексті товаром.

Договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладено і з умовою про доставку товару покупцеві (ст. 704 ЦКУ). За таких обставин продавець зобов’язаний у встановлений договором строк доставити товар за місцем, указаним покупцем, а якщо місце передання товару покупець не вказав, — за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця. Такий договір є виконаним із моменту вручення товару покупцеві, а в разі його відсутності — особі, яка пред’явила квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору або оформлення доставки товару, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання.

У статті 705 ЦКУ передбачається можливість укладення договору з умовою про те, що до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару (договір найму-продажу). Тобто право власності на товар переходить до покупця не з моменту передачі йому товару, а з моменту його оплати, якщо інше не встановлено договором. Відповідно покупець набуває товар у кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. На покупця-невласника поширюються положення ст. 694 ЦКУ щодо правил продажу товару в кредит. Тому покупець не має права до переходу до нього права власності відчужувати товар або розпоряджатися ним іншим чином, якщо інше не передбачено договором. Якщо у строк, встановлений договором, переданий товар не буде оплачено або не настануть інші обставини, за яких право власності переходить до покупця, продавець має право вимагати від покупця повернути йому товар, якщо інше не передбачено договором. Правове регулювання договору найму-продажу до переходу права власності на товар до покупця також здійснюється нормами ЦКУ про найм (оренду) (глава 58). У цьому сенсі дані норми кореспондують із зазначеним у ст. 263 ГКУ положенням про те, що договори оренди та лізингу є такими, якими опосередковується допоміжна діяльність, яка забезпечує реалізацію товарів шляхом надання відповідних послуг.

Слід вказати, що розрізнення договорів роздрібної купівлі-продажу та поставки (оптової купівлі-продажу) може мати важливе практичне значення. Так, ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами чи роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами є різними ліцензіями, мають різну вартість і потрібно мати чіткі критерії, які дозволяють відрізняти ці види діяльності. З іншого боку, якщо торгівля є роздрібною, вона може за певних умов підпадати під додаткове законодавче регулювання такими актами, як, наприклад: Правила роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затверджені Постановою КМУ від 30.07.1996 р. № 854; Правила роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних, затверджені Постановою КМУ від 4.11.1997 р. № 1209; Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, затверджені Постановою КМУ 20.12.1997 р. № 1442; Правила роздрібної торгівлі ювелірними та іншими виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, затверджені Постановою КМУ 25.03.1999 р. № 460; Правила торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджені Постановою КМУ від 17.11.2004 р. № 1570 тощо. Врахування викладених особливостей і судової практики дозволять уникнути конфліктних ситуацій і судових суперечок у майбутньому.

Література
1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. — К. : Юрінком Інтер, 2005.
2. Бєлкін Л. Купівля-продаж у підприємницькій діяльності. — Зразкові договори: найкраще з практики аудиторів та юристів / Л. Бєлкін, М. Бєлкін // Бібліотека Головбуха. — 2009. — № 9 (107). — С. 85–91.
3. Бєлкін Л. Договір поставки. — Зразкові договори: найкраще з практики аудиторів та юристів / Л. Бєлкін, М. Бєлкін // Бібліотека Головбуха. — 2009. — № 9 (107). — С. 108–117.
4. Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред. А. Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К. : Реферат, 2005. — 336 с.
5. Підприємницьке право [Електронний ресурс]: підручник. — Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/ PP
6. http://www.bushelp.pl.ua/info/index.php?v=40&id=103