Визнання правочинів (договорів) недійсними та дійсними як спосіб захисту: проблеми теорії та практики

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук, керуючий партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел»

Сьогодні спори, пов’язані із визнанням договорів укладеними або неукладеними, дійсними або недійсними, поряд із спорами, які стосуються виконання договірних зобов’язань, є однією із найпоширеніших категорій судових спорів. При їх вирішенні майже не виникає ускладнень, оскільки ЦК України та ГК України містять достатню кількість норм, в яких встановлено як загальні, так і спеціальні умови, за яких договори можуть вважатись укладеними, а укладені договори визнаватися недійсними.

Втім вирішення цієї категорії спорів інколи викликає певні труднощі. Вони передусім зумовлені тим, що поряд із ЦК України та ГК України договірні відносини додатково можуть регулюватись як спеціальними законами, так і підзаконними нормативними актами, в яких встановлюються додаткові вимоги до правочинів (договорів), які іноді є не зовсім узгодженими з положеннями ЦК України та ГК України як за юридичним змістом вживаних у них термінів, так і за закріпленими в них загальними принципами вчинення правочинів та врегулювання договірних зобов’язань. Водночас існує і внутрішня неузгодженість окремих норм і в наведених кодифікованих законодавчих актах, що часто стає причиною конкуренції між ними, та як наслідок – неоднакової практики їх правозастосування.

Тому питання щодо підстав визнання договорів укладеними (неукладеними), дійсними (недійсними) сьогодні є доволі актуальним, а його дослідження становить не тільки теоретичний, а й практичний інтерес. У зв’язку з цим в межах наведеної теми буде розглянуто окремі питання, пов’язані із визнанням договорів недійсними та дійсними, у контексті забезпечення судового захисту законних прав та інтересів сторін договору¹.

Передусім визнання будь-якого правочину та договору, в тому числі й господарського, дійсним чи недійсним пов’язується з додержанням стороною (сторонами) при його вчиненні (укладенні) вимог, встановлених у ЦК України та ГК України, дотримання яких є необхідним для його укладення. Інакше кажучи, питання про дійсність чи недійсність ставиться лише щодо вчинених правочинів (укладених договорів), оскільки визнати недійсним можна тільки вчинений правочин (укладений договір).

Вказаний підхід повною мірою відповідає юридичній природі такого правового інституту, як правочин (договір). Адже, для того щоб дії особи (домовленість осіб) могли спричиняти певні правові наслідки у вигляді набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, необхідним є не тільки її (їх) дійсне волевиявлення, а і відповідність таких дій вимогам актів цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Встановлення факту укладення договору пов’язується з фактичними діями його сторін, спрямованими на укладення договору, з урахуванням таких норм:
1) загальних вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України, якими факт укладення будь-якого договору ставиться у залежність від досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору²;
2) вимог інших норм ЦК України та ГК України, в яких визначено окремі випадки, коли правочин вважається вчиненим, а договір — укладеним, зокрема:
а) вимог абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України, згідно з яким правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку;
б) вимог ч. 1 ст. 181 ГК України, відповідно до якої допускається укладення господарського договору у спрощений спосіб, і відповідно такий договір вважається укладеним, якщо воля сторін до його укладення виражається шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів;