Концепція природних прав людини в контексті забезпечення культурних прав громадян

Ю. Л. Бєлкіна
асистент кафедри теорії та історії держави і права Університету економіка і права «Крок», м. Київ

Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм потребує глибокого теоретичного осягнення морально-правового поля, системи цінностей та методів її дослідження. Кризовий період розвитку нашого суспільства, суперечливе, розірване духовне життя, поширення морального та правового нігілізму, руйнування однієї системи цінностей і становлення іншої, нової, що ґрунтується на плюралістичних засадах, відкриває нові можливості формування загальнолюдських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив.

Коли мова заходить про основні засади вчень про державу і право, важливість їх висновків особливо зростає з огляду на те, що право — це найважливіший інструмент управління людьми найрізноманітніших категорій [1]. Саме через механізм держави здійснюється управління величезною масою людей. Іноді теоретичні постулати визначали долю держав та людей на десятиріччя. Так, теза теоретика радянського права А. Я. Вишинського: «Соціалістичне право епохи завершення соціалістичного будівництва і поступового переходу від соціалізму до комунізму є система правил поведінки (норм), які встановлені в законодавчому порядку владою трудящих і виражають їх волю, волю всього радянського народу, керованого робочим класом на чолі з комуністичною партією (більшовиків), з метою захисту, закріплення і розвитку соціалістичних відносин і побудови комуністичного суспільства» [2, с. 4], на десятиріччя позбавила радянських людей реальних прав і свобод, коштувала життя мільйонів громадян, зокрема в Україні. Отже, теоретичні постулати можуть покладатися в основу конкретної юридичної практики, перш за все державотворення. Ключовим чинником державотворення в Україні в контексті побудови правової держави, яка ґрунтується на визнанні прав людини як найвищої цінності, є подолання наслідків радянського режиму з тотальним запереченням самостійного юридичного значення цих прав [1, с. 5]. Як зазначав академік РАН В. С. Нерсесянц [3, с. 370], демонтаж тоталітарних структур минулого по суті справи означає і подолання самого соціалізму.

У СРСР довгий час переважала марксистська концепція прав людини, яка ґрунтувалася на класовій теорії походження держави. Марксистська концепція не визнавала головної «західної» характеристики прав людини: їх невідчужуваного, фундаментального та індивідуального характеру, а також їх природно-правового походження. Тому права людини, що закріплювались у текстах радянських конституцій, залишались номінальними та не мали жодних юридичних гарантій. Право, за умов існування режиму соціалістичної законності, переважно виконувало роль інструменту боротьби з політичними опонентами та служило функцією стримування росту злочинності. Тому замість принципу верховенства права — однієї з фундаментальних засад західної цивілізації — насаджувався принцип верховенства закону («диктатури закону»), що на практиці виявлялось у реалізації принципу верховенства волі суверена (одноосібного правителя) [4, с. 8–9].

Альтернативна точка зору притаманна прихильникам договірної теорії походження держави. Принцип, за яким право має захищати права людини, якими користуються окремі особи, від зловживань з боку урядів, можна простежити, починаючи принаймні з праці одного з основоположників цієї теорії Дж. Локка «Два трактати про державу», яка вийшла друком у 1690 р. Локк вважав, що першими у природному порядку речей виникли права людини, а не держави [5, с. 9]: «Якщо людина в природному стані така вільна, як було сказано, якщо вона — абсолютний господар своєї власної особи і володінь, рівний найбільш великим і нікому не підпорядкований, то навіщо розлучається вона зі своєю свободою, навіщо відмовляється вона від цієї імперії і підпорядковує себе владі і керівництву якоїсь іншої сили?

На це є очевидна відповідь, що хоча у природному стані вона має таке право, все ж користування ним є дуже непевним і постійно відкритим зазіханню з боку інших. Адже, оскільки всі є панами такою самою мірою, як і вона сама, і кожна людина є рівною їй, а більшість людей не суворо дотримується рівності й справедливості, то користування власністю, яку має людина, є дуже небезпечним, дуже ненадійним. Це викликає в ній готовність припинити стан, який хоч і є вільним, та повен страхів і постійних небезпек. Тому не без причини вона шукає можливості і бажає приєднатися до суспільства тих, хто вже об’єднався чи має на думці об’єднатися заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь, які я називаю загальним іменем "власність"».

Отже, від того, який постулат щодо природи прав людини буде прийнятий у системі державотворення в Україні, залежатиме і подальший вектор розвитку правозахисної і правозабезпечувальної функції держави, тобто вирішення питання: держава для людини або людина для держави. Як зазначається в роботі [6, с. 74], держава, особливо якщо вона демократична, зобов’язана з допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, а й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов’язки держави, її соціальна, а в деяких випадках юридична відповідальність, то ці права мали б характер декларацій. Більше того, держава зобов’язана захищати проголошені нею права і обов’язки від порушень, а в разі їх вчинення — сприяти швидшому і по можливості повному відновленню порушеного права. Конституції сучасних демократичних держав при закріпленні переліку та змісту конкретних прав і свобод людини і громадянина виходять з певних принципів, тобто з ряду основних ідей, що покладаються в основу змісту й умов реалізації прав і обов’язків людини і громадянина.

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства у змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей [7, с. 172]. Права людини — це та система умов і благ (матеріальних і духовних), без якої неможливі її нормальна життєдіяльність, розвиток її індивідуальних властивостей, вільний вибір і самовизначення, реалізація громадських інтересів [8, с. 217]. Права і свобода людини і громадянина — центральний інститут права. Його філософською основою є вчення про свободу як про природний стан людини і вищу цінність самого життя. Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які засновані на природному праві, а тому невід’ємні і невідчужувані. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Держава покликана охороняти права і свободи [9, с. 333].

Викладене свідчить про первісність прав людини перед державою, обов’язок останньої полягає в забезпеченні цих прав, що відповідає концепції природних прав. Як зазначається в роботі [10, с. 325], природні права — це передусім права людини, а визнання державою принципу природних прав є ознакою правової держави [11, с. 65–66]. Теоретичні уявлення про природні права людини, пов’язані з ученням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, у яких йшлося про закріплення прав людини [6, с. 72]. Генезу історії втілення в нормативних актах держав Європи і світу цих теоретичних уявлень О. Ф. Скакун [7, с. 167–168] починає з американської Декларації незалежності 1776 р. Разом з тим у роботі [12, с. 184] «першопроходцем» у цій царині вважається Англія з її «Актом про подальше обмеження корони і краще забезпечення прав» (Act of Settlement, 1701). Згідно з цим документом, «закони Англії є природженими правами її народу, і всі Королі і Королеви, які займатимуть престол цього Королівства, повинні управляти Королівством згідно із вказаними законами, і всі їх службовці і посадові особи зобов’язані служити їм відповідно до цих же законів» [13].

У Декларації прав Віргінії, схваленій конвентом Віргінії 12 червня 1776 р., автором якої був Дж. Мейсон, було проголошено, що всі люди за природою своєю рівною мірою є вільними, незалежними і володіють невідчужуваними правами, від яких вони не можуть відмовитися, вступаючи в суспільство, і яких вони не можуть позбавити своє потомство [12, с. 184]. Видатний історичний документ, що розвиває ідеї свободи і невідчужуваних прав людини і народу, — американська Декларація незалежності 1776 р. Вона втілила підвалини свободи особи, її автономії, які покликані захищати від будь-яких посягань держави. Білль про права зафіксував найважливіші основні права людини. Характерно, що деякі з цих прав сформульовані як заборони федеральним властям видавати закони, що обмежують природні права людини. Так, поправка 1 забороняє конгресу видавати закони, що обмежують свободу слова або друку, або права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг. Тобто права людини формулюються не як правила поведінки індивіда, не як право на певні дії, а як обмеження повноважень влади, яка не повинна переступати меж свободи індивіда, окреслених його правами [12, с. 184]. Декларація висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя» [7, с. 167–168]. Саме «хрещеному батькові» США Т. Пейну належить висловлювання: «Природні права — це ті, що належать людині в силу її існування. До них відносять інтелектуальне право, або право вільно мислити, а також усі ті права особи діяти на користь собі і своєму щастю, які не утискають природних прав» [14].

Французька Декларація прав людини і громадянина 1798 р. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону, презумпція невинуватості, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини [7, с. 167–168].

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, Б. Кістяківський та ін. «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (Конституція П. Орлика, 1710 р.) віддзеркалили концепцію захисту народу державою [15, с. 179, 180]. Цей документ був складений з урахуванням вимог запорозького козацтва, відповідно до змісту яких Гетьман мав захищати «рядовий і простий народ» від незаконних податків і повинностей та утисків з боку старшин, всіляко допомагати козацьким вдовам і сиротам. Зауважимо, що козаки навіть обґрунтували вимогу про обмеження поборів і зловживань адміністрації ринків, що не є дріб’язковою, адже в основу демократичного устрою покладена не лише ієрархічна взаємодія між народом і владою [15, с. 180]. В ідеалі конституція є суспільним договором, у якому визначено не тільки основи державної організації, але й обсяг прав і свобод людини і громадянина, форми захисту цих прав, права громадян і політичної нації тощо. Тому в Конституції П. Орлика декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності» [7, с. 167–168]. Як наголошував Б. Кістяківський, «у правовій державі владі поставлено певні межі, які вона не повинна і не може переступити. Відмежування влади у правовій державі створене визнанням за особою невід’ємних, непорушуваних, недоторканних, невідчужуваних прав» [14].

Отже, концепція природних прав людини є провідною в демократичній правовій традиції. Як зазначають О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко [16], природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою, мала вирішальне значення для процесу становлення прав людини. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод [16].

Серед прав людини виділяють культурні права. У літературі існує ціла низка визначень культурних прав, які виокремлюють певні властивості цього феномену і огляд яких здійснений у роботі [17]. Разом з тим для аналізу загальних підходів до природи культурних прав, обмежимося найзагальнішими визначеннями: культурні права і свободи людини і громадянина — це права і свободи людини в культурній сфері діяльності [18, с. 142–143; 19, с. 82].

Права людини у сфері культури (культурні права людини) є однією з найважливіших складових загальних прав людини, що визнане, зокрема, фундаментальними міжнародними документами, які регулюють зобов’язання держав у галузі забезпечення прав людини. Згідно зі ст. 27 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є. Відповідно до ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73 р. № 2148-VIII, Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на: а) участь у культурному житті; b) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування; с) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є. Заходи, яких повинні вживати держави — учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу, безумовно, необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

У статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого зазначеним вище Указом від 19.10.73 р. № 2148-VIII, гарантії свободи творчості розглядаються крізь призму свободи поглядів. Так, згідно з ч. 1 цієї статті, кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів. Відповідно до ч. 2 цієї статті, кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає право поширювати будь-яку інформацію та ідеї усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи в інший спосіб на свій вибір. У подальшому це положення використав Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) для обґрунтування поширення дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на галузь свободи творчості, як про це буде зазначено далі.

В Європейській декларації стосовно завдань у галузі культури, прийнятій Конферен цією європейських міністрів, відповідальних за питання культури (Берлін, 1984 р.), зазначається, що головною метою сучасних європейських суспільств є надання кожному можливості особистої самореалізації в атмосфері свободи та поваги прав людини, а така самореалізація пов’язана з культурою, яка разом з іншими соціальними, технічними та економічними чинниками є суттєвим фактором гармонійного розвитку суспільства.

Зазначений політичний висновок відповідає деяким правовим позиціям. Так, у роботі [12, с. 175, 184] зазначається, що права і свободи людини, будучи певним нормативним виміром його соціокультурної діяльності, сприяють розвитку його соціальних якостей, його історичній творчості. Тому вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. Звідси випливає важливість соціологічної характеристики прав людини як елемента культури. Ідеї прав людини, свободи і рівноправ’я органічно увійшли до загальнолюдської культури. Ці ідеї знайшли втілення в історичних і юридичних актах, що виявилися найважливішими віхами на шляху руху людства до свободи і що мають найважливіше значення не лише у минулому, але і в сучасній світовій культурі.

Таким чином, реалізація загальних прав людини і культурних прав як їх складової частини є взаємопов’язаними явищами.

На законодавчому рівні склад культурних прав громадян України визначений Основами законодавства України про культуру (далі — «Основи…»), згідно зі ст. 5 яких громадяни у галузі культури мають право на: свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

На конституційному рівні культурні права людини і громадянина опосередковуються ст. 54 Конституції України, згідно з якою громадянам гарантуються свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Деякі культурні права, які згадуються в «Основах…», на конституційному рівні захищаються також іншими статтями. Так, згідно зі ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно до ст. 53 Конституції України, кожен має право на освіту. Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об’єднання у… громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Таким чином, культурні права визнані як конституційні права.

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Отже, усі права і свободи громадян України гарантуються державою, оскільки держава бере на себе обов’язок забезпечити ці права [20, с. 382], а оскільки культурні права є складовою частиною її загальних прав і свобод, обов’язок держави забезпечити культурні права громадян є конституційним обов’язком держави.

Первісність конституційних прав громадян перед правами держави, обов’язок держави забезпечити ці права означає, що в Україні на конституційному рівні визнані природно-правові засади забезпечення прав і свобод. Закріплення на конституційному рівні природного права і суспільного договору основою сучасного правоустрою України засвідчило, що ми визнали європейську правову традицію у вченні про державу і право. Відтепер теорія природного права вписана в чинне право України [21, с. 2].

На наявність ознак практичного застосування природного права в сучасній Україні вказує також С. Шевчук [4]. Найважливішою з таких ознак дослідник вважає Рішення Конституційного Суду України (далі — КСУ) від 29.12.1999 р. № 11-рп/99 у справі № 1-33/99 (справа про смертну кару). В мотивувальній частині цього рішення згадується про принцип природного права — цілеспрямованість. Суттєва вимога природного права щодо позитивного законодавства є цільовою спрямованістю останнього, тобто воно має служити інструментом досягнення чітких, легітимних і суспільно визначених цілей. В іншому разі позитивне право втрачає свою чинність. Ставити перед державою такі цілі — це вимога конституційного принципу «правової держави». На цей аспект звернув увагу КСУ у цьому Рішенні, де зазначено, що за час існування інституту смертної кари в українському законодавстві мета призначення смертної кари за вироком суду залишилася юридично не визначеною, а це не узгоджується зі статтями 1 і 3 Конституції України. Дослідження рішення КСУ в контексті принципу природного права та європейської правової традиції здійснено також авторкою даної роботи [22, 23].

У роботі [24, с. 112] ознакою конституційного визнання в Україні концепції природного права є проголошений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права як реального відображення нормальної ситуації випереджувального розвитку природних прав людини порівняно з розвитком системи об’єктивного юридичного права та правової системи.

Слід зазначити, що культурні права саме як природні права досліджені недостатньо. У фундаментальних працях [10, с. 318–338; 25, с. 166–209] докладно розглянуте природне походження таких конституційних прав, як право на життя (ст. 27 Конституції України), право на повагу до гідності (ст. 28 Конституції України), право на особисту свободу (ст. 29 Конституції України), право власності (ст. 41 Конституції України) тощо. Разом з тим культурні права як природні права у цих працях не досліджені.

Природність культурних прав визначається самим походженням культури. Як зазначається в роботі [26, с. 10–15], еволюція природи та людини як особливого виду в природі є вихідним моментом культурної історії людства. Одним з істотних моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні зростати. Збільшення потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства. Одвічно людина і людство не мали інших потреб, крім тих, які започаткувала в нас природа. Це насамперед потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид у природі, людина свої вітальні (vita — життя) потреби може задовольнити лише способами, принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини потрібні особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, тобто «другої природи». Отже, акти людської діяльності служили задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась у постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним. Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою, ніж фізична праця. Важливішим за обробіток землі було створення тотемних стовпів, молитовних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення суто людських дій, які формували душу людини.

Як зазначається в роботі [27, с. 10–11], культура перш за все — природний феномен хоча б тому, що її творець — людина — біологічне створіння. Без природи не було б культури, тому що людина творить на природному ландшафті. Вона користується ресурсами природи, розкриває власний природний потенціал. Але якби людина не переступила меж природи, вона б залишилася без культури. Отже, культура — перш за все акт подолання природи, виходу за межі інстинкту, створення того, що може надбудуватися над природою. Культура виникає тому, що людина долає органічну зумовленість свого виду. Як зазначається в роботі [28, с. 63], культура і людина в певному розумінні — одне ціле: культура живе в людях, у їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в суперечності і ситуації, які вимагають вирішення, а з другого — пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі. Культура розглядається як процес, результат і поле реалізації людських потенцій, як рефлексія творчості, як гуманістичний змістовний аспект суспільних відносин, як напружений пошук людиною самої себе і свого місця у світі, як історично і соціальне зумовлене, об’єктивоване у продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе. Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом неповторних людських почуттів, думок, цінностей.

Деякі дослідники, наприклад [29, с. 8–9], звертають увагу на те, що саме культурні традиції, виражені в обрядах, служили і витоками права. Витоки соціального регулювання культури можна знайти у соціальних нормах первісного суспільства, що виникли спочатку у вигляді ритуалів і обрядів, пізніше — міфів, моральних настанов і звичаїв. Обряди — дії або комплекс вчинків людини, що стають правилами поведінки, а ритуали — це обрядові церемонії, що відбуваються в урочистій обстановці. Завдяки міфам упорядковувався внутрішній зміст поведінки людини: створювалися божества для поклоніння (боги, герої, предки), котрі наділялися ідеалізованими вчинками як зразками для поведінки. А за допомогою обрядів і ритуалів створювалася зовнішня форма поведінки.

Продовження теми ритуалу як феномену культури і як впорядкованого дійства знаходимо в роботі [28, с. 110]. З посиланням на П. Сапронова [30], у ритуальних дійствах первісних людей виділяють певні обов’язкові компоненти: очищення, процесуальну ходу, жертву, трапезу. Отже, саме в зовнішньому боці поведінки індивіда первісного суспільства слід шукати початок правового регулювання [29, с. 9]. Яскрава обрядовість є, зокрема, характерною рисою українського звичаєвого права. Роль звичаєвих обрядів полягала в тому, щоб за допомогою різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті відповідну норму (правила поведінки загального характеру). З часом ці обряди набувають також правового значення, як і ті норми звичаєвого права, що ними супроводжуються, тобто перетворюються у правові символи; порушення чи невиконання обрядів вважається порушенням норм звичаєвого права [29, с. 9]. Отже, ритуал виступав координатором людської поведінки відповідно до настанов суспільного цілого [28, с. 109].

На зародження права з культурних потреб людей звертається увага у праці [12, с. 161], де обґрунтовується позиція, відповідно до якої в основу розуміння культури покладена історично активна творча діяльність людини, а отже, розвиток самої людини як суб’єкта цієї діяльності. Така позиція висуває на перший план особистісний аспект культури. Суспільні зв’язки і відносини як результат соціальної діяльності людей формують людину з її складною системою цінностей, інтересів і потреб. Культура нерозривно пов’язана із самосвідомістю, самовідтворенням людини в конкретних формах її суспільно-перетворюючої (матеріальної і духовної) діяльності. У такому контексті історія, суспільство набувають «особистісного» виміру, всі різноманітні прояви культури стають результатом активної людської творчості, наочної практичної діяльності людей. Оскільки діяльність людини неможлива без нормування, без створення еталонів, масштабів поведінки, що її організують, то ці норми і еталони органічно включені в культуру. Норми є результатом культурної творчості і водночас способом організації культурної діяльності людини [12, с. 161].

Таким чином, викладене доводить те, що в основі реалізації культурних потреб людини є природні потреби людини як біологічної особи і як суб’єкта суспільних відносин. Більше того, саме культурні потреби людини служать витоками права взагалі (спочатку як звичаєвого права) і витоками культурного права зокрема. Отже, це свідчить про природність культурних прав людини.

Розглядаючи проблему прав людини, необхідно також враховувати європейський вектор розвитку України, а відповідно, і європейські стандарти забезпечення прав людини. Як зазначає П. М. Рабінович [31, с. 9], європейські стандарти прав людини — це зафіксовані в юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій певні показники змісту й обсягу цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави. До таких організацій належать передусім Рада Європи та Європейський Союз, а такі стандарти містяться перш за все у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), у Європейській соціальній хартії, у Хартії Європейського Союзу про основні права.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) ратифікована Україною 17 липня 1997 р. Законом № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі — Закон № 475/97-ВР). Цей Закон встановлює, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяв про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Україна повністю визнає на своїй території дію статей 25 і 46 Конвенції щодо протоколів № 4 і № 7 до Конвенції.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України», ратифікація є формою надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору. Отже, ратифікація Україною Конвенції шляхом прийняття Закону № 475/97-ВР означає визнання Україною обов’язковості для неї Конвенції. Згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Отже, застосування Конвенції є пріоритетним над нормами внутрішнього законодавства.

Аналогічні положення містяться і в Основах законодавства України про культуру. Так, згідно зі ст. 2 «Основ…», одним з основних принципів культурної політики в Україні є визнання пріоритету міжнародно-правових актів у галузі культури. Відповідно до ст. 32 «Основ…», якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про культуру, то застосовуються правила міжнародного договору. Отже, в контексті забезпечення культурних прав людини і громадянина «Основи…» беззаперечно визнають пріоритет міжнародних правових норм та міжнародних стандартів.

З іншого боку, згідно зі ст. 32 Конвенції, юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї. Крім того, як зазначалося вище, відповідно до Закону № 475/97-ВР Україна повністю визнає на своїй території юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Отже, рішення ЄСПЛ є офіційними тлумаченнями Конвенції, а значить застосування рішень ЄСПЛ є одночасно застосуванням Конвенції. Зазначених висновків авторка доходила раніше в роботах [32, 33].

За таких умов необхідно враховувати, що, по-перше, конвенційні права людини розглядаються як природні права [4, с. 5–58], по-друге, Конвенція розглядає культурні права людини як складову загальних прав. Перше із вказаних положень доводиться самим принципом побудови Конвенції: спочатку проголошуються права, а потім визначаються можливість, умови та межі обмежень цих прав. Особливо зазначене притаманне статтям 8–11 Конвенції, на що звертається увага в роботі [34] і зазначається [34, с. 59], що ці статті Конвенції побудовані за однією схемою: перший пункт визначає право чи свободу, що належить захищати, а другий — встановлює умови, відповідно до яких держава може законно втручатися у реалізацію цих прав та свобод. Зокрема, згідно зі ст. 10 Конвенції, яка відповідає предмету нашого дослідження — забезпеченню культурних прав: 1) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств; 2) здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким умовам, обмеженням або санкціям, що передбачені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

Питання регулювання Конвенцією культурних прав людини як складової загальних прав досліджувалися авторкою у працях [35–37]. Виходячи з тлумачення ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ зробив висновок, що ця стаття регулює право на свободу вираження поглядів і у сфері мистецької свободи. Так, у рішенні ЄСПЛ у справі Muller and Others v. Switzerland вказується (джерело — [4, с. 458]), що стаття 10 прямо не зазначає, що свобода мистецького вираження належить до сфери її дії; але, з іншого боку, вона не розмежовує різні форми вираження поглядів. Усі, хто постав перед Судом, визнали, що вона включає свободу мистецького вираження — особливо у межах свободи отримувати й поширювати інформацію та ідеї, — що дає можливість брати участь у публічному обміні культурною, політичною та соціальною інформацією та різноманітними ідеями. Підтвердженням того, що це тлумачення є правильним, може бути друге речення ч. 1 ст. 10, яке згадує радіомовлення, телебачення чи кінематографічні підприємства, засоби масової інформації, діяльність яких поширюється і на сферу мистецтва. Підтвердженням того, що концепція свободи вираження поглядів включає мистецьке вираження, може бути також ч. 2 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка прямо відносить до права на свободу вираження поглядів інформацію та ідеї «у формі мистецтва». Відповідно ЄСПЛ зазначив: «Ті, хто створює, представляє, розповсюджує чи виставляє мистецькі витвори, сприяють обміну ідеями та думками, що є важливим для демократичного суспільства. Звідси обов’язком держави є не обмежувати надмірно їхню свободу вираження поглядів». Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у справі Cassado Coca v. Spain, 26.01.1994р. [37]. Однозначним є висновок, що питання мистецької свободи ЄСПЛ визначає таким, що підпадає під його юрисдикцію на підставі ст. 10 Конвенції.

Таким чином, правовим державам та демократичним правовим системам притаманне розуміння прав і свобод людини і громадянина як природних прав. Більше того, саме визнання такого розуміння є ознакою правової держави та демократичної правової системи.

При цьому розуміння прав і свобод людини і громадянина як природних прав у контексті їх гарантування та/або забезпечення, зокрема культурних прав, означає: права невід’ємно належать людині; держава та/або суспільство не «дарують» ці права, а гарантують та/або забезпечують їх; з цією метою держава покладає на свої органи та/або третіх осіб дотримуватися прав людини та утримуватися від дій, що шкодять цим правам; держава має право на обмеження користування правами виключно з метою охорони прав інших осіб та/або суспільства в цілому, встановлювати ці обмеження обережно, виключно на підставі закону, співвимірюючи необхідність таких обмежень міркуваннями пропорційності та необхідності в демократичному суспільстві. Демократичні правові держави добровільно піддають себе контролю щодо дотримання прав людини міжнародним судовим інституціям, зокрема Європейському суду з прав людини.

Культурні права людини як складова загальних прав людини є суттєво природними правами. Це доводиться загальним розумінням прав людини як природні права, а також генезисом культури як соціального явища. Останнє пов’язане з тим, що запорукою виживання та збереження людини як виду є виокремлення її від природи, що досягається саме за рахунок культурної діяльності. Саме тому в історичному контексті культурні права людини не менш важливі, ніж вітальні права. Культурна робота була для розвитку людини важливішою, ніж фізична праця (Мемфорд), а обряди є витоками права (на перших порах — звичаєвого). Отже, забезпечення культурних прав людини у всій їх різноманітності як природних прав є одним із найбільш важливих обов’язків держави. Саме з цього повинні виходити демократичні держави, плануючи свою політику в галузі культури.

Література
1. Жоль К. К. Философия и социология права : учеб. пособие / К. К. Жоль. — Киев : Юринком Интер, 2000. — 480 с. — (Б-ка Studiorum).
2. Азми Д. М. Учение А. Я. Вышинского как доктринально-идеологическая основа советского правопонимания (в контексте первой дискуссии о системе права) / Д. М. Азми // Право третьего тысячелетия : материалы I Междунар. заоч. науч.-практ. конф. студентов и аспирантов (17 апр. 2009 г., г. Ставрополь). — Ставрополь : Изд-во Северо-Кавказ. соц. ин-та, 2009. — Вып. 1. — С. 4–8.
3. Нерсесянц В. С. Философия права : учебник для вузов / В. С. Нерсесянц. — М. : Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 1998. — 652 с.
4. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. — К. : Реферат, 2006. — 848 с.
5. Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування : пер. з англ. / М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі. — К. : АртЕк, 1997. — 624 с.
6. Теорія держави і права : навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін. ; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 368 с.
7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. — Х. : Консум, 2006. — 656 с.
8. Права человека : учебник для вузов / отв. ред. Е. А. Лукашева. — М. : НОРМА, 2000. — 573 с.
9. Баглай М. В. Малая энциклопедия конституционного права / М. В. Баглай, В. А. Туманов. — М. : БЕК, 1998. — 519 с.
10. Вступ до теорії правових систем : монографія / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К. : Юрид. думка, 2006. — 432 с.
11. Біленчук П. Д. Філософія права : навч. посіб. / П. Д. Біленчук, В. Д. Гвоздецький, С. С. Сливка ; за ред. П. Д. Біленчука. — К. : Атіка, 1999. — 208 с.
12. Право и культура : монография / В. С. Нерсесянц, Г. И. Муромцев, Г. И. Мальцев и др. — М. : Изд-во РУДН, 2002. — 423 с.
13. Акт о дальнейшем ограничении короны и лучшем обеспечении прав (Act of Settlement, 1701) [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.bureau.kz/lib/download/5.doc
14. Права людини і громадянина в афоризмах та прислів’ях [Електронний ресурс] // Пр. Львів. лаб. прав люд. і громад. Наук.-дослід. ін-ту держ. буд-ва та місц. самоврядування Акад. прав. наук України / редкол.: П. М. Рабінович та ін. — К. : Атіка, 2001. — Режим доступу: http://www.khpg.org/index. php?id=1007570625
15. Гаращук М. Конституція української гетьманської держави (Конституція Пилипа Орлика 1710 року) / М. Гаращук // Юрид. журнал. — 2009. — № 7–8 (86). — С. 179–180.
16. Зайчук О. В. Теорія держави і права: Академічний курс [Електронний ресурс] : підручник / О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/law/ zaychuk_tdp/part2/404.htm.
17. Соколенко Ю. Поняття культурних прав і свобод людини та громадянина / Ю. Соколенко // Право України. — 2005. — № 2. — С. 27–32.
18. Конституційне право України / за ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К. : Укр. центр правн. студій, 1999. — 376 с.
19. Основи правознавства : навч. посіб. / М. О. Баймуратов, Л. Р. Біла, С. В. Ківалов та ін. ; за ред. С. В. Ківалова, М. П. Орзіха. — 8-е вид., перероб. і доп. — Одеса : Юрид. літ., 2005. — 360 с.
20. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. — К. : Атіка, 2005. — 592 с.
21. Корчевна Л. О. Проблема різноджерельного права: дослід порівняльного правознавства : автореф. дис. … д-ра юрид. наук / Л. О. Корчевна. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. — 36 с.
22. Бєлкін М. Л. Порівняння рішень Європейського суду з прав людини та конституційного Суду України (КСУ) в контексті захисту прав людини в Україні / М. Л. Бєлкін, Ю. Л. Бєлкіна // Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні : матеріали круглого столу, 24 квіт. 2009 р. — Сімферополь : ЦРОНІ, 2009. — С. 30–32.
23. Белкин М. Л. Сопоставление решений Европейского суда по правам человека и Конституционного Суда Украины в контексте проблем современного правопонимания / М. Л. Белкин, Ю. Л. Белкина // Право третьего тысячелетия : материалы I Междунар. заоч. науч.-практ. конф. студентов и аспирантов (17 апр. 2009 г., г. Ставрополь). — Ставрополь : Изд-во Северо-Кавказ. соц. ин-та, 2009. — Вып. 1. — С. 50–54.
24. Львова О. Л. Роль принципу верховенства права в забезпеченні основних прав людини та громадянина / О. Л. Львова // Забезпечення прав і свобод людини та громадянина в контексті конституційної реформи : тези Всеукр. наук.-практ. конф., Київ, 2008 р. — К. : КНУКіМ, 2008. — С. 112–114.
25. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні : навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 336 с.
26. Подольська Є. А. Культурологія : навч. посіб. / Є. А. Подольська, В. Д. Лихвар, К. А. Іванова. — 2-ге вид., перероб. та доп. — К. : Центр навч. літ., 2005. — 392 с.
27. Гуревич П. С. Культурология : учеб. пособие / П. С. Гуревич. — М. : Знание, 1996. — 288 с.
28. Шевнюк О. Л. Культурологія : навч. посіб. / О. Л. Шевнюк. — 3-тє вид., стер. — К. : Знання-Прес, 2007. — 353 с. — (Вища освіта XXI століття).
29. Вострокнутов Л. Д. Генезис і розвиток правових норм в галузі фізичної культури і здорового способу життя українського народу: від звичаєвого права до законодавства початку XX ст. : автореф. дис. … канд. юрид. наук / Л. Д. Вострокнутов. — Х. : Нац. ун-т внутр. справ, 2003. — 20 с.
30. Сапронов П. Культурология : курс лекций по теории и истории культуры / П. Сапронов. — СПб., 1998. — 353 с.
31. Рабінович П. М. Рішення Європейського суду з прав людини як «праволюдинні» стандарти / П. М. Рабінович // Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993–2002 рр.) : Пр. Львів. лаб. прав людини і громадянина Наук.-дослід. ін-ту держ. буд-ва та місц. самоврядування Акад. прав. наук України. Сер. ІІ. Коментарі прав і законодавства / редкол.: П. М. Рабінович та ін. — X. : Консум, 2003. — Вип. 3. — С. 9–30.
32. Бєлкін М. Л. Проблеми застосування рішень Європейського суду з прав людини як джерела права в законодавстві України та в судовій практиці / М. Л. Бєлкін, Ю. Л. Бєлкіна // Вісн. господ. судочинства. — № 4. — С. 111–120.
33. Белкин М. Л. Решения Европейского суда по правам человека как источник права в законодательстве Украины / М. Л. Белкин, Ю. Л. Белкина // Источники права : материалы Междунар. науч.-практ. конф., 15 нояб. 2008 г., г. Абакан / науч. ред. Д. Б. Сергеев. — Абакан : Изд-во Хакас. гос. ун-та им. Н. Ф. Катанова, 2009. — С. 21–25.
34. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : навч. посіб. / за заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна. — К. : Старий світ, 2006. — 576 с.
35. Белкина Ю. Л. Свобода СМИ: диалектика прав и обязанностей в свете европейской правовой традиции / Ю. Л. Белкина, М. Л. Белкин // Татищевские чтения: актуальные проблемы науки и практики : Материалы VI Междунар. науч.-практ. конф. — Тольятти : Волж. ун-т им. В. Н. Татищева, 2009. — С. 423–432.
36. Белкина Ю. Л. Свобода творчества: диалектика прав и обязанностей в свете европейской правовой традиции / Ю. Л. Белкина, М. Л. Белкин // АЛЬЯНС НАУК: ученый ученому : IV Междунар. науч.практ. конф. : сб. науч. тр. — Днепропетровск : ПГАСА, 2009. — Т. 4. — С. 11–13.
37. Бєлкін М. Л. Держава та свобода творчості в світлі рішень Європейського суду з прав людини / М. Л. Бєлкін, О. Р. Копієвська, Ю. Л. Бєлкіна // Акт. питання цив. та госп. права. — 2008. — № 5 (12). — С. 6–15.