Особливості забезпечення виконання заповідального покладення

О. Є. Кухарєв
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології Харківського національного університету внутрішніх справ

Відповідно до ч. 2 ст. 1240 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Такий вид заповідального розпорядження в теорії цивільного права має назву «заповідальне покладення».

Слід зазначити, що заповідальне покладення регулюється лише однією статтею ЦК України, де загалом вказується на право заповідача встановити такий вид розпорядження. Відтак поза увагою законодавця залишилося, серед іншого, питання забезпечення виконання заповідального покладення, хоча такий механізм гарантує здійснення волі заповідача належним чином. Оминають це питання і Закон України «Про нотаріат» та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Особливість заповідального покладення полягає в тому, що його виконання спрямоване на досягнення суспільно корисної мети, а відтак, не персоніфікується особа, яка наділена правом вимагати виконання цього розпорядження. Через це спадкоємець може фактично ігнорувати покладений на нього заповідачем обов’язок. Отже, метою даної статті є з’ясування спо собів забезпечення виконання заповідального покладення.

Дослідники в галузі цивільного права приділяли достатньо уваги характеристиці заповідального покладення. Зокрема, цьому присвятили свої роботи В. І. Серебровський, Б. С. Антімонов, К. А. Граве, Ю. О. Заіка, Є. О. Рябоконь, В. В. Васильченко, В. М. Ігнатенко. У дослідженнях цих учених традиційно характеризується юридична природа відносин, що виникають при встановленні заповідального покладення та співвідношення цього розпорядження із заповідальним відказом. Втім проблематика, що піднімається в цій статті, не була предметом спеціальних наукових досліджень.

На наше переконання, правову категорію «заповідальне покладення» можна розглядати в широкому та вузькому значенні.

У широкому значенні заповідальне покладення являє собою цивільне правовідношення, в силу якого на спадкоємця змістом заповіту покладається обов’язок вчинити певні дії майнового або немайнового характеру, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети.

У вузькому значенні заповідальним покладенням є сам юридичний обов’язок, яким обтяжується право спадкоємця на отримання спадщини. Проте, на відміну від заповіту з умовою (ст. 1242 ЦК України), зазначений вище обов’язок не обумовлює у спадкоємця виникнення права на спадкування, а лише певним чином обтяжує таке право.

Як зазначалося вище, заповідальне покладення характеризується невизначеністю суб’єктного складу, що, безумовно, впливає на його виконання. Покладення обов’язку на спадкоємця вчинити певні дії обумовлює визначення лише одного учасника правовідносин. Навпаки, особи, наділені правом вимагати виконання зазначеного обов’язку, заповітом або законом не встановлюються, що характеризує таке правовідношення, як абсолютне.

У цьому аспекті варто вказати на незвичність конструкції суб’єктного складу правовідношення, що виникає внаслідок встановлення заповідального покладення. Так, загальноприйнятим є розуміння абсолютного правовідношення як такого, в якому управомоченій особі протистоїть необмежена кількість пасивно зобов’язаних суб’єктів [1, с. 74]. Як приклад наводять правовідносини власності, де праву власника відповідає обов’язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень [2, с. 58]. При встановленні ж заповідального покладення на визначеній особі — спадкоємцеві лежить обов’язок, а правом вимоги щодо виконання цього обов’язку наділена необмежена кількість суб’єктів.