Коментар статті 228 ЦК України: «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок»

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, завідувач кафедри господарського та екологічного права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук, керуючий партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел»

Частиною 2 ст. 228 ЦК України передбачено нікчемність правочину, який порушує публічний порядок. Відповідно до ч. 1 цієї норми правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

При визнанні за коментованою нормою вчинюваних правочинів нікчемними необхідно враховувати, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 19 Конституції України). Разом з цим органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Правовий порядок в Україні полягає у проголошенні конституційної гарантії недоторканності людини і заборони застосування до неї примусу, не передбаченого законодавством. Це забезпечує її природне право на свободу і означає проголошення в Україні загально-дозвільного принципу в праві для людини, який сформувався в суспільстві і спрямований на тверде забезпечення юридичної рівності.

Визначити сутність публічного порядку можна тільки описовим способом, відповідно, під ним необхідно розуміти основоположну морально-етичну категорію, що забезпечує функціонування визнаних державою суспільних зв’язків та соціальну спрямованість механізмів їх регулювання. У вузькому розумінні публічний порядок можна розглядати як санкціоновану правом сферу реалізації учасниками правових відносин своїх суб’єктивних прав та виконання покладених на них юридичних обов’язків.

За загальним правилом, правочин вважається вчиненим, якщо учасник цивільних відносин дотримав усіх вимог, які передбачені законом (погодження істотних умов, мовчання тощо), або на безпосереднє виконання якого вчинено відповідні дії. Однак такий правочин не створює юридичних наслідків, якщо він здійснений з метою, що суперечить публічному порядку.

Тому будь-які дії, наприклад, щодо здійснення односторонніх правочинів, укладення договорів або їх зміна, припинення чи виконання, які вчиняються з метою, завідомо спрямованою проти публічного порядку, знаходяться поза правом і ним не регулюються. Закон не регулює вказані відносини і, встановлюючи нікчемність таких дій, законодавець передбачає що вони не впливають на динаміку цивільних відносин і не створюють жодних правових наслідків. Такі дії не є правочинними, оскільки правочин завжди є правомірною дією учасника цивільних відносин.

Дія, що порушує публічний порядок, не створює матеріальних регулятивних цивільно-правових відносин, відповідно, на її основі не можуть виникнути і процесуальні відносини, що за своїм характером є допоміжними до матеріальних. Таким чином, правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

Порушення публічного порядку не допускається також в інших випадках, наприклад, на прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку (п. 2 ст. 415 ЦПК України). Так, підставою для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду є те, що виконання рішення загрожує інтересам України (підп. 7 п. 2 ст. 396 ЦПК України) тощо.

Цивільно-правова норма, що міститься у п. 1 ст. 228 ЦПК України, є імперативною, відповідно перелік підстав нікчемності правочину, що в ній встановлено, є вичерпним і має загальний характер регулювання цивільно-правових відносин. Наведений у цій нормі перелік підстав для нікчемності правочину не підлягає розширеному та довільному тлумаченню. Зміст цієї правової норми полягає в тому, що нікчемним визнається правочин, яким порушено публічний порядок шляхом:

порушення 1) конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) умисного знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Конституційними правами і свободами людини і громадянина є:

1) право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України); невід’ємне право на життя (ст. 27 Конституції України); право на повагу до його гідності (ст. 28 Конституції України); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України);

2) недоторканність житла (ст. 30 Конституції України);

3) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України);

4) право на особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції України);

5) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції України);

6) право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції України);

7) право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України);

8) право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції України);

9) право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України);

10) право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України);

11) право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40 Конституції України);

12) право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції України);

13) право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України);

14) право на працю (ст. 43 Конституції України);

15) ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44 Конституції України);

16) кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України);

17) право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції України);

18) право на житло (ст. 47 Конституції України);

19) право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48 Конституції України);

20) право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України);

21) право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50 Конституції України);

22) право на шлюб, що ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, в якому кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї (ст. 51 Конституції України);

23) право дітей на рівність у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ст. 52 Конституції України);

24) право на освіту (ст. 53 Конституції України);

25) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54 Конституції України);

26) захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст. 55 Конституції України);

27) право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);

28) право знати свої права і обов’язки (ст. 57 Конституції України);

29) право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

30) право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції України);

31) свобода щодо неможливості бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України). При цьому необхідно враховувати, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними (ст. 22 Конституції України).

Крім цього, відповідно до п. 1 ст. 228 ЦК України таким, що порушує публічний порядок, визнається правочин, якщо він був спрямований на умисне знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Спрямованість правочину, що порушує публічний порядок, визначається встановленням мети відповідного волевиявлення на момент його здійснення. Тобто для віднесення правочину до тих, що порушують публічний порядок, достатньо встановлення в особи, яка його здійснила, мети щодо настання неправомірних наслідків вже на стадії укладення договору, а не його виконання. Отже, безпосереднє настання неправомірних наслідків не є обов’язковим, а нікчемність правочину в ст. 228 ЦК України пов’язується лише з вірогідністю їх настання. Таким чином, законодавець вказує на вчинення особою неправомірних дій, що призводять до негативних наслідків у формі знищення майна або його пошкодження і які пов’язані відповідним причинно-наслідковим зв’язком.

У свою чергу незаконне заволодінням майном є способом, у який правопорушник обертає чуже майно на свою користь чи користь третіх осіб. З’ясовуючи спрямованість на незаконне заволодіння майном, слід враховувати, що незаконне заволодіння майном охоплюється наведеним у ст. 387 ЦК України поняттям «заволодіння майном без відповідної правової підстави», що надає його дійсному власнику право на витребування такого майна. Необхідно звернути увагу на те, що при застосуванні вказаної норми слід чітко розрізняти здійснення особою цивільних прав та обов’язків з порушенням меж їх здійснення та вчинення дій, які не мають нічого спільного із здійсненням цивільних прав та обов’язків.

Можливість встановлення нікчемності правочину за ознакою спрямованості на незаконне заволодіння майном виключається у разі якщо представник діяв із перевищенням наданих йому повноважень. Такий висновок вбачається зі змісту ст. 241 ЦК України, якою визначається, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання (ч. 1). Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину (ч. 2). Отже, правовим наслідком вчинення представником правочину з перевищенням повноважень є визнання його таким, що не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (не є вчиненим або не є укладеним) до моменту його схвалення особою, від імені якої діяв представник.

Необхідно звернути увагу на те, що при застосуванні ст. 228 ЦК України потрібно враховувати положення ст. 330, ст. 388 ЦК України, якими встановлено випадки, за яких набуття майна (заволодіння ним) визнається законним (добросовісним), а також умови, за наявності яких майно не може бути витребуване у добросовісного набувача. Водночас зміст ст. 228 ЦК України не дає підстав для розширеного витлумачення її змісту та розширення сфери її застосування при визнанні недійсними правочинів (договорів) як таких, що порушують публічний порядок, у разі коли допускаються порушення вимог норм публічного характеру, якщо законом прямо не передбачено нікчемність таких договорів. Наприклад, порушення норм податкового, антимонопольного та іншого публічного законодавства. Вчинення таких дій не може бути підставою для застосування до сторін правочину (договору) цивільно-правових заходів впливу згідно із ст. 203 ЦК України та ст. 215 ЦК України та визнання їх недійсними (нікчемними), а є лише підставою для застосування заходів впливу, передбачених публічним законодавством.