Система повноважень органів виконавчої влади в контексті забезпечення культурних прав громадян

Ю. Л. Бєлкіна
асистент кафедри теорії та історії держави і права Університету економіки і права «Крок», м. Київ

Культурні права визнані в Україні складовою частиною конституційних прав людини і громадянина [1]. Зокрема, згідно зі ст. 5 Основ законодавства України про культуру [5], громадяни у сфері культури мають право на: свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти. Згідно з п. 1 ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина. Отже, реалізація цих прав і свобод означає виконання відповідних законів.

Термін «виконавча влада» найбільше походить від функцій цієї гілки державної влади — виконувати закони держави, реалізовувати державну політику, здійснювати виконавчо-розпорядчі функції держави і влади. «Виконавчою владою» називають систему державних органів влади і посадових осіб, які здійснюють повноваження і функції з управління державою і суспільством. Кількісно в цій системі існують різні органи влади та управління, посадові особи і державний апарат, які функціонують у сфері конкретно визначеного державного управління [2, с. 513].

Як зазначає В. К. Колпаков [3, с. 91–92], органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб’єктів адміністративного права. По-перше, вони є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі, а статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку. По-друге, органи виконавчої влади є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому. По-третє, вони об’єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано. По-четверте, кожен з органів цієї системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління і реалізації державної виконавчої влади. По-п’яте, система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного і суспільного життя. По-шосте, в межах своєї компетенції органи виконавчої влади є самостійні в організаційному та функціональному відношеннях. По-сьоме, ними здійснюється специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою. На підставі зазначеного можна сформулювати визначення органу державної виконавчої влади як носія державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридичний (нормативно зафіксований) статус органу державної виконавчої влади [3, с. 91].

Чітку вказівку на види органів виконавчої влади містить Конституція України. За статтею 113 Конституції вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України; ст. 116 (пп. 9–1) та ст. 117 Конституції вказують на існування центральних органів виконавчої влади (міністерств та інших органів); ст. 118 Конституції визначає місцеві державні адміністрації як місцеві органи виконавчої влади. Крім зазначених у Конституції України, чинне законодавство наділяє статусом органів виконавчої влади без подальшого його уточнення Раду міністрів АРК (п. 1 ст. 35 Конституції АРК, затвердженої Законом [6]) і міліцію (ст. 1 Закону [7]). Таким чином, органи виконавчої влади України поділяються на: а) вищий; 6) центральні; в) місцеві; г) спеціальні (Рада Міністрів АРК і міліція) [3, с. 92]. Кожний із зазначених органів має своє повноваження (права та обов’язки) в галузі забезпечення культурних прав громадян.