Заочний розгляд справи від А до Я

А. О. Замченко
кандидат юридичних наук, помічник заступника голови суду, голови судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області, викладач Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ

Інститут заочного розгляду справи відомий історії ще з 294 року, коли імператор Риму Діоклетіан видав наказ, згідно з яким правителям провінцій було доручено самим вирішувати цивільні справи, а формулярний процес було замінено екстраординарним. Екстраординарний процес починався поданням позивачем скарги, яка заносилася до протоколу судової установи і потім офіційно повідомлялася відповідачеві. Виклик до суду здійснювався офіційно за участю представника державної влади. Якщо позивач не з’являвся до суду, то справа припинялася. У разі неявки відповідача справа розглядалася заочно [1, 107]. Норми про заочний розгляд справи містилися також у Статуті цивільного судочинства Російської імперії 1864 року.

У сучасному судочинстві положення про заочний розгляд справи з’явилися лише з прийняттям Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі — ЦПК України), який набрав чинності 1 вересня 2005 року, що було пов’язано зі змінами, які відбулися в економічних, політичних та соціальних сферах життя нашої держави. На сучасному етапі до окремих питань правового регулювання заочного рішення звертались Д. Луспеник, І. Уткіна, О. Штефан, М. Ясинок та ін. Проте ряд актуальних і практично значущих проблем у цій сфері потребують подальшої розробки, що і є метою цієї статті.

Чітке визначення умов проведення заочного розгляду справи, можливості оскарження ухвал про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаною та повернення її відповідачу, строків розгляду заяв про перегляд заочного рішення повинно стати запорукою додержання норм права. Усе це і обумовлює актуальність обраної теми.

Розгляд справи в порядку заочного провадження є спрощеною, більш оперативною та ефективною формою здійснення правосуддя, додатковою гарантією позивачу, що відповідач не матиме можливості зловживати своїми процесуальними правами, підвищує рівень відповідальності відповідача за свої дії, а також гарантує, що судом будуть дотримані строки розгляду цивільної справи. У той же час розгляд справи в порядку заочного провадження, з одного боку, унеможливлює затягування розгляду справи відповідачем шляхом неявки його в судові засідання, а з другого — надає відповідачу таку можливість, оскільки він має право звернутися до суду із заявою про скасування заочного рішення, після задоволення якої справа розглядається в загальному порядку.

За даними Верховного Суду України, у 2006 році суди першої інстанції відповідно до ст. 224 ЦПК України ухвалили 133,1 тис. заочних рішень, що становить 16,3 % від загальної кількості справ позовного провадження, розглянутих з ухваленням рішення (817,7 тис.). У 2007 році кількість таких рішень збільшилася до 218,7 тис. та склала 22,3 % від загальної кількості справ позовного провадження, розглянутих з ухваленням рішення (982,5 тис.), у 2008 році їх кількість становила вже 241,3 тис., а в першому півріччі 2009 року — 109,3 тис. [2].

Які ж умови проведення заочного розгляду справи? Відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У порядку заочного провадження справи можуть розглядати лише місцеві суди та виключно у справах позовного провадження, а не окремого чи наказного, та лише за наявності всіх умов, передбачених ст. 224 ЦПК України, а саме: 1) неявка в судове засідання відповідача; 2) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання; 3) відсутність повідомлення про причини неявки або поважних причин неявки відповідача; 4) відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи.