Корпоративні правовідносини: питання рівності, майнової самостійності та вільного волевиявлення

С. В. Батрин
аспірант Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Одна з найбільш тривалих дискусій, яка знаходить висвітлення у публікаціях дослідників корпоративного права, розкривається через пошуки наукового обґрунтування корпоративних правовідносин у порівнянні з цивільними. Значного розголосу набули результати досліджень С. Артеменко, В. Васильєвої, О. Вінник, О. Кібенко, В. Кравчука, С. Кравченко, О. Крупчана, І. Спасибо-Фатєєвої, В. Щербини, в яких викладено ряд пропозицій щодо вирішення дискусійного питання.

Розглядаючи можливість віднесення корпоративних правовідносин до сфери цивільного права, виникає ряд питань, які для української правової доктрини останніми роками стали своєрідним «каменем спотикання». Прихильники цивілістичної природи корпоративних правовідносин виходять у своїй аргументації з міркувань про юридичну рівність, у якій начебто перебувають учасники корпоративних правовідносин (це стосується і їх російських колег). Хоча цей аргумент і подається як ключовий, проте він неодноразово заперечувався. Зі свого боку відзначимо, що прихильники думки про юридичну рівність у корпоративному правовідношенні (та віднесення корпоративного права до цивільного), як правило, уникають розкриття іншого пов’язаного з цим питання. Якщо ж рівність притаманна корпоративним правовідносинам, відповідно у такому правовому стані повинні перебувати стосовно один одного усі їх учасники, як це характерно для цивільного права. Але ж до учасників корпоративного правовідношення цивілісти подекуди відносять не тільки учасника та корпорацію, а й Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна. Тому достеменно не зрозуміло, як може йтися про цивільну рівність у відносинах, якщо однією із сторін розглядається державний орган, що реалізує спеціальну функцію з регулювання, наділений конкретними важелями впливу господарського характеру.

Вважаємо, що рівні (цивільні) відносини можуть виникати у взаєминах між самими засновниками і на стадії, що передує моменту виникнення корпоративного правовідношення, — їм притаманна юридична рівність. Відносини, що складаються між засновниками та третіми сторонами у процесі створення корпорації (включаючи відносини участі в установчих зборах), є організаційними та підпадають під регулюючий вплив норм господарського права. Відносини, про які йдеться, не є корпоративними, оскільки останні виникають з моменту створення корпорації. Отже, юридична рівність, може бути присутня у відносинах, які знаходяться поза межами корпоративного зв’язку.

На наш погляд, суб’єктний склад корпоративного правовідношення вичерпується корпорацією та її учасниками. Чи перебувають вказані суб’єкти у стані юридичної рівності стосовно один одного? Схиляємося до зворотного. Першим вагомим аргументом на користь зазначеного є те, що корпорація тільки презюмується законом як самостійний суб’єкт права. Саме завдяки фіктивній правосуб’єктності юридична особа стає учасником правовідносин. У свою чергу, цивілістами відстоюється думка про те, що якщо вже ця юридична особа (навіть з точки зору закону) визнана суб’єктом права, то в такому разі її потрібно сприймати як повноправну сторону цивільних відносин, оскільки йдеться саме про правову площину, а не про соціальну. З цього приводу варто наголосити, що дослідниками корпоративних правовідносин з числа господарників не заперечуються важливість та ефективність такого інструментарію, як юридична особа, з точки зору цивільного правовідношення останню, вважаємо, потрібно розглядати як повноцінного учасника цивільних правовідносин. Утім є одне «але»: це такі відносини, де корпорація та інша сторона є контрагентами, кредитором та боржником (на противагу, А. Данельян доходить висновку про побудову корпоративного правовідношення не за моделлю кредитор — боржник, а за моделлю, заснованою на членстві (участі) в корпоративній організації). І при аналізі цих зовнішніх відносин дійсно слід припускати корпорацію як реальну сторону зобов’язання. Проте, що стосується корпоративних правовідносин, є характерним, що їх суб’єкти (учасник — корпорація) у модельному цивільному зобов’язанні не перебувають. Про яке класичне зобов’язання може йтися у так званій корпорації однієї особи (а ми не можемо ігнорувати того факту, що корпоративні правовідносини ґрунтуються на тій самій платформі як у корпораціях однієї особи, так і тих, учасниками яких є дві і більше особи, — це той принцип, який визнається на світовому рівні)? Тут спочатку засновник створює товариство, надалі як учасник здійснює монопольний контроль за своєю ж власністю, що формально належить товариству, в кінцевому результаті — вирішує юридичну долю як товариства, так і майна. Практичною ілюстрацією цьому служить ч. 2 ст. 49 Закону України «Про акціонерні товариства», де стосовно описаної ситуації зазначається: «Повноваження загальних зборів товариства, передбачені статтею 33 цього Закону, а також внутрішніми документами товариства, здійснюються акціонером одноосібно. Рішення акціонера з питань, що належать до компетенції загальних зборів, оформляється ним письмово (у формі наказу) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально». Таким чином, цілком погоджуємося з висновком В. Щербини, який зазначає, що „не викликає сумнівів наявність владного підпорядкування (отже, відсутність юридичної рівності. — С. Б.) у відносинах між суб’єктами корпоративних правовідносин. Така думка кореспондує з положеннями Цивільного кодексу (далі — ЦК) про те, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство не застосовується (ч. 2 ст. 1 ЦК). Вбачається, що саме «інше владне підпорядкування» і характеризує галузь господарського права, до предмета регулювання якого правомірно відносити корпоративні відносини.