Актуальні питання судової реформи

М. М. Бородін
голова Апеляційного суду Харківської області, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Судова реформа, розпочата згідно з Концепцією, затвердженою Постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р., передбачала основні принципи формування незалежної судової влади, перебудову судової системи, створення нового законодавства та удосконалення форм судочинства. Перші кроки на шляху утвердження в Україні справедливого, неупередженого та безстороннього суду вже зроблено. Проте деякі питання судової реформи продовжують бути актуальними. Ця тема зараз жваво обговорюється не тільки суддівською спільнотою, а й науковцями, юристами-практиками, громадянами та в засобах масової інформації. На сьогодні є зрозумілим: судова реформа в Україні опинилася в глибокій кризі, робота судів справедливо критикується, тому немає й нестачі у пропозиціях щодо реформування судової системи. І, мабуть, логічним було б прислухатися перш за все до думок самих суддів, які, знаючи зсередини стан справ у цій сфері, виступають за кардинальну зміну ситуації в сфері правосуддя. Однак конкретні пропозиції щодо поліпшення ситуації є малоцікавими для тих, хто реально впливає на підготовку й ухвалення відповідних законів.

Разом із тим судова влада є гарантом і безпосередньо відповідальна за вирішення конфліктів, які неминуче виникають у суспільстві. Вона не повинна поступатися своїм авторитетом ні законодавчій, ні виконавчій владі. Світовий досвід підтверджує, що стан судової влади, її роль у житті держави й усього суспільства — це лакмусовий папірець демократії й законності. Панування політики в судах не сприяє утвердженню престижу суду, не створює умови для належного захисту прав, свобод та законних інтересів громадян.

Ще в грудні 2006 р. на розгляд Верховної Ради України внесено законопроекти «Про судоустрій України» і «Про статус суддів». А у квітні наступного року парламент за рекомендацією Венеціанської комісії Ради Європи об’єднав їх в єдиний законопроект. Прихильники цього законопроекту вважають його рішучим кроком у реформуванні судоустрою. Насправді ж такі концептуальні положення не узгоджуються з Конституцією України, міжнародними стандартами, рішеннями Конституційного Суду України, Концепцією вдосконалення судівництва, рекомендаціями Венеціанської комісії.

Не випадково на парламентських слуханнях, що відбулися 18 березня 2009 р. з питань стану здійснення правосуддя, Голова Верховного Суду України заявив, що запропоновані у проекті зміни можна розцінити як чергову спробу взяти суди під контроль. На його переконання, багато з тих, від кого реально залежить здійснення судової реформи, розглядають її як засіб для посилення свого впливу на суди. Спекулюючи на наявних у правосудді проблемах під гаслом проведення судової реформи, вони лобіюють зміни, що їм особисто вигідні, і водночас усіляко протидіють змінам, які є нагальними для держави і суспільства. На жаль, до цієї думки парламентарі так і не дослухались. У законотворців і суддів досі немає згоди у виборі нового маршруту для правосуддя.

Нині справедливо підвищилися вимоги до ефективності діяльності судової системи. Це питання є також предметом наукових дискусій. Воно в умовах побудови правової держави, трансформації інституту судової влади через деякі обставини цієї проблеми набуло першочергового як практичного, так і теоретичного значення. По-перше, у діяльності всіх складових влади не завжди враховуються соціальні наслідки. По-друге, функціонування судової системи та її зміст в умовах нових суспільних відносин набули нової якості, а це потребує і нового підходу до оцінки ефективності їхньої діяльності. По-третє, на жаль, в Україні й досі не проведено системного, ґрунтовного дослідження ефективності судової системи.

Однак за умов хронічного недофінансування, коли на утримання судової влади виділяється значно менше коштів від потреб (так, у 2009 р. з держбюджету для судової влади виділено менше 2 млрд грн, що становить 22 % від реальних потреб), чи можливо говорити про її ефективність? Через катастрофічний брак коштів процес здійснення правосуддя взагалі може зупинитися.

Незалежність є важливою ознакою ефективності судової влади і має два рівні — зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень містить політичну і соціально-економічну незалежність. Політична незалежність — це відсутність будь-якого впливу політичних партій та громадських рухів (ст. 126 Конституції України). Усі державні органи, установи, організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї (ст. 11 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів»). Соціально-економічна незалежність судової влади гарантується особливим порядком фінансування суддів, їх матеріальним та побутовим забезпеченням, соціальним захистом. Внутрішній рівень незалежності — це процес діяльності суду та статутні гарантії судів (ст. 14 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»).