Судове тлумачення заповіту

О. Є. Кухарєв
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології Харківського національного університету внутрішніх справ

Виконання заповіту в деяких випадках може бути ускладнене неоднаковим використанням у ньому слів, понять, термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’язальних, спадкових відносин. Крім того, можуть мати місце певні неузгодженості між окремими частинами заповіту, суперечності та неточності, які значно ускладнюють з’ясування волі заповідача після відкриття спадщини, і, як наслідок — унеможливлюють виконання заповіту. З метою з’ясування дійсної волі заповідача Цивільний кодекс України (далі за текстом — ЦК України) містить у ст. 1256 положення про тлумачення заповіту, суть якого зводиться до такого: тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями, тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК України. У судовій практиці досить часто зустрічаються справи про тлумачення заповіту, а відтак метою цієї статті є визначення особливостей судового тлумачення заповіту на підставі конкретних цивільних справ.

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 1256 ЦК України, суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких правових умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту.

Враховуючи, що підставою судового тлумачення заповіту є спір між спадкоємцями, така справа має розглядатися в порядку позовного провадження. Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 [1] справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та(або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Відтак спірною уявляється точка зору С. Я. Фурси розглядати справи про тлумачення заповіту в порядку окремого провадження. Автор обґрунтовує свою позицію відсутністю заповідача, а тому особа, яка потребує тлумачення заповіту, буде заявником, а інші спадкоємці — заінтересованими особами [2, с. 78].

У переважній більшості випадків суди правильно розглядають досліджувані категорії справ за правилами позовного провадження. Утім мають місце випадки, коли суди тлумачать заповіт у порядку окремого провадження.

Так, рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 27.08.2008 р. по справі № 2-59/2008 суд витлумачив заповіт у порядку окремого провадження за заявою спадкоємця, незважаючи на ту обставину, що спадкодавець заповідав майно двом спадкоємцям [3]. В іншій справі Козівський районний суд Тернопільської області аналогічно розглянув справу про тлумачення заповіту за заявою спадкоємця за правилами окремого провадження [4]. Причому, ухвалюючи рішення, суд керувався п. 6 ч. 2 ст. 256 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справи належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

У спорі про тлумачення заповіту позивачем виступатиме спадкоємець, який звертається до суду із позовом про тлумачення змісту заповіту, відповідачами — інші спадкоємці, між якими виник спір. Проте інколи суди залучають у досліджуваних спорах як відповідачів (співвідповідачів) державні нотаріальні контори. Наприклад, Старокостянтинівський районний суд Хмельницької області розглянув цивільну справу за позовом двох спадкоємців до Старокостянтинівської державної нотаріальної контори про тлумачення заповіту. Рішенням суду позов задоволено і витлумачено текст заповіту в резолютивній частині [5]. Аналогічно залучив державну нотаріальну контору як відповідача і Ульяновський районний суд Кіровоградської області по справі № 2-283/09 [6]. Крім того, часто по окремих справах державні нотаріальні контори залучаються як треті особи.

Проте слід зазначити, що у справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі. На цьому наголошується і в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 (п. 18). Суд розглядає справу за наявності спору між спадкоємцями щодо тлумачення змісту заповіту, а відтак саме спадкоємці мають виступати сторонами по справі. Нотаріус, посвідчуючи заповіт, вчиняє нотаріальну дію в межах повноважень, встановлених Законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004 р., він не є стороною правочину, а складання заповіту немає жодних правових наслідків для нього. Таким чином, нотаріус не повинен залучатися до участі у справі як заінтересована особа.