Актуальні питання забезпечення культурних прав громадян у законах України

Ю. Л. Бєлкіна

асистент кафедри теорії та історії держави і права Університету економіки і права «Крок», м. Київ, лауреат Премії академіка П. П. Михайленка

Права громадян у галузі культури (культурні права) є однією з найважливіших складових загальних прав людини. Поняття культурних прав виникло як продовження і поглиблення загальної концепції прав людини [1, с. 38]. Культурні права зафіксовані в документах ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, у Конституції і законах України. Так, згідно зі ст. 27 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

Як вказується в роботах [1, с. 38; 2, с. 28], культурні права та свободи віднесені до найменш систематизованих, хоча і надзвичайно багатогранних за суттю, змістом, формами і гарантами. Так, у доповіді Всесвітньої комісії культурного розвитку при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність» (1996 р.) поставлено завдання — створити перелік (invеntorу) культурних прав. Але дотепер воно не реалізовано. Задовільної класифікації культурних прав, а тим більше — їх належної кодифікації, поки що не існує [3, с. 20].

За цих умов у іншій роботі [4, с. 42—43] нами вже було запропоновано структуру культурних прав громадян, що наведена в табл. 1. Зазначена структура ґрунтується на переліку культурних прав, наведених у ст. 5 Основ законодавства України про культуру (далі — «Основи…», рядки «а» — «g», «і», «j») і доповнених авторкою, виходячи з інших правових актів України та/або міжнародної практики: рядок «h» — ст. 54 Конституції України; рядок «k» — ст. 5 Закону України «Про захист суспільної моралі» (право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення); рядок «l» — статті 41, 54 Конституції України, аналог — Основи законодавства Російської Федерації (РФ) про культуру; рядок «m» — Рішення Колегії Міністерства освіти i науки України від 01.02.2008 р. «Про впорядкування діяльності відокремлених структурних підрозділів вищих навчальних закладів», аналог — Федеральний Закон РФ від 22.08.1996 р. № 125-ФЗ «Про вищу і післявузівську професійну освіту» (див. також [5; 6, с. 273]); рядок «n» — ст. 8 Загальної декларації прав людини, ч. 3 ст. 2 Пакту про громадянські і політичні права, ст. 13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція). З урахуванням наведеного нами вже було зроблено спробу максимально систематизувати культурні права з метою наступного дослідження механізмів їх реалізації. Так, як зазначається у роботі [7, с. 4], систематизація прав та свобод людини і громадянина є базою для визначення адміністративно-правових способів її захисту. Вказане означає, що, з одного боку, маємо систему прав, а з другого — способів їх захисту. При цьому системний підхід у застосуванні до системи прав та способів їх захисту слід використовувати в такому ж сенсі, як, наприклад, у роботах [8, с. 5; 9, с. 6]. Це — цілісна множинність взаємопов’язаних елементів, основною ознакою якої є наявність зв’язків між елементами і виникнення в цілісній системі нових якостей, не притаманних елементам, коли вони відокремлені. Вказана цілісність обґрунтовується тим, що культурне право являє собою цілісну систему, оскільки віддзеркалює потреби громадян у користуванні благами культури як єдиного цілого.

На необхідності розуміння культури як цілісного феномену наголошується, зокрема, у роботах [10, 11, 12]. Так, Б. Малиновський [12, с. 683—684], визначаючи культуру як систему об’єктів, видів діяльності і установок, кожна частина якої є засобом досягнення мети, наголошує, що це є інтегральне ціле, усі елементи якого знаходяться у взаємодії. П. Герчанівська [11, с. 107] зазначає, що основними властивостями первісного мистецтва є синкретизм і поліфункціональність. Синкретичність мистецтва виражалася перш за все у відсутності чіткої жанрово-видової структури. На ранній стадії розвитку суспільства музика, танці, пантоміма, живопис, скульптура, прикладне мистецтво були нерозривні і становили єдине ціле. Тільки в подальшому відбулося виділення певних напрямів культури і мистецтва, хоча і зараз художня культура розуміється як складне, багатошарове явище, яке об’єднує усі види мистецтва [11, с. 214]. Отже, мистецтво — це художня творчість у цілому — література, архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративне мистецтво, музика, танець, театр, кіно та ін., складові частини якої відрізняються образно-символічними засобами, які при цьому застосовуються [11, с. 279].

Так, О. Шевнюк синтез різних мистецтв вважає невід’ємною складовою культурологічного процесу [13]. Як зазначається в роботі [14, с. 153], мистецтво як ціле теоретично відроджується на початку XІX ст. Загальний зміст естетичної діяльності співвідноситься у цей час із мистецтвом, що представляється як ідеальний синтез всіх його видів [15]. У XX ст. у мистецтві спостерігаються особливо інтенсивні інтеграційні процеси. Великого значення набули галузі, між якими існують органічні взаємозв’язки (наприклад, музика та театр, театр та цирк) [14, с. 153]. У роботі [16] кіно розглядається як синтез портретного живопису, натюрморту, пейзажного живопису, театру, музики, графіки, фотографії («кіно — це фотографія, що рухається»). Згідно зі ст. 17 «Основ…», діяльністю у сфері культури визнана творча діяльність у галузі літератури, театрального, музичного, хореографічного, циркового, образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтв, архітектури, кінематографії, журналістики, дизайнерської, науково-дослідної, а також інша діяльність, спрямована на розвиток культури.