Підстави порушення справи про банкрутство

Н. М. Камша

суддя, заступник голови Господарського суду Дніпропетровської області

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон) у редакції від 30 червня 1999 року набрав чинності з 01 січня 2000 року. Десятирічний досвід його застосування свідчить про наявність великої кількості проблемних питань, які до цього часу так і не вирішено. Недосконалість окремих положень цього Закону сьогодні негативно впливає на хід провадження у справах про банкрутство, створює можливість для недобросовісних учасників процесу зловживати своїми правами та використовувати прийоми так званих «процесуальних диверсій», що значно ускладнює розгляд судом справ цієї категорії. Незважаючи на те, що до Закону неодноразово вносилися зміни і доповнення, на жаль, вони не усунули багатьох проблемних питань щодо правозастосування його норм, які досить часто виникають у судовій практиці, а в деяких випадках навіть поглибили їх.

У колі фахівців із питань банкрутства, суддів, що розглядають цю категорію справ, постійно наголошується на необхідності й нагальності розробки єдиного процесуального та матеріального закону про банкрутство — Кодексу про неплатоспроможність. Кодекс мав би нарешті поставити крапку у спірних питаннях, чітко та однозначно визначити рух справи про банкрутство в господарському суді з тим, щоб забезпечити дотримання процесуальних прав та обов’язків сторін, учасників провадження та сприяв запобіганню зловживань процесуальними правами як з боку кредиторів, так і з боку боржника. Чинний Закон про банкрутство являє собою певний «конгломерат» матеріальних і процесуальних норм, статті якого інколи суперечать одна одній, що значною мірою ускладнює його застосування, а в окремих випадках є однією із головних причин різної судової практики у справах цієї категорії.

Позитивну роль у застосуванні норм законодавства про банкрутство свого часу відіграли Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 04 червня 2004 року № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"» (далі — Рекомендації). Однак після 2004 року підходи до застосування законодавства про банкрутство істотно змінились, але вони не отримали закріплення ані законодавчо, ані на рівні роз’яснень вищестоящих судових інстанцій. На жаль, не на всі проблемні питання щодо застосування законодавства про банкрутство було дано відповіді і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 15 «Про судову практику у справах про банкрутство».

У зв’язку з цим у межах, окреслених темою даної статті, з урахуванням напрацьованого впродовж останніх років досвіду розглянемо деякі проблемні питання, які досить часто виникають при здійсненні господарськими судами провадження у справах про банкрутство, зокрема на стадії порушення провадження у справі.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону, провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. При надходженні заяви про порушення провадження у справі про банкрутство суддя у п’ятиденний строк має визначитись і прийняти одне із таких рішень: прийняти заяву і порушити провадження у справі про банкрутство (ст. 11 Закону); відмовити у прийнятті заяви про порушення провадження у справі про банкрутство (ст. 8 Закону); заяву і додані до неї документи повернути без розгляду (ст. 9 Закону).

Порушення провадження у справі про банкрутство на відміну від порушення справи у позовному провадженні зумовлює настання певних правових наслідків для невизначеного кола осіб, оскільки одночасно з порушенням провадження вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, у силу якого боржник зупиняє виконання своїх зобов’язань перед конкурсними кредиторами, а в період дії мораторію не нараховуються штрафні санкції за невиконання чи несвоєчасне виконання грошових зобов’язань перед кредиторами. З огляду на це до питання про порушення провадження у справі про банкрутство слід підходити дуже виважено, виносити ухвалу про порушення провадження лише за наявності беззаперечних доказів безспірності вимог кредитора та неплатоспроможності боржника.

З цього приводу суддями неодноразово під час проведення семінарів висловлювалася думка про необхідність прийняття законодавчих змін, які б дозволяли чітко розме-жувати у часі стадії прийому до розгляду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство (без введення мораторію на задоволення вимог кредиторів) і порушення провадження у справі (за наслідками підготовчого засідання, проведеного за участю сторін), однак ці пропозиції залишилися поза увагою.

На негативній ролі одночасного прийому заяви та порушення провадження у справі про банкрутство наголошував і Б. М. Поляков у Коментарі судової практики Верховного Суду України у справах про банкрутство. Зокрема, у російському законодавстві про банкрутство — ст. 42, ст. 48 Федерального закону «О несостоятельности (банкротстве)» передбачено, що спочатку суддя арбітражного суду приймає заяву про визнання боржника банкрутом, про що виносить відповідну ухвалу, а в судовому засіданні за участю сторін перевіряє обґрунтованість поданої заяви і вирішує питання щодо можливості продовження провадження у справі чи його припинення. Така позиція виглядає виваженою та прийнятною і в межах вітчизняного законодавства.