Архів » 2010 » №2 » Спірні питання звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про відновлення його платоспроможності або визнання банкрутом: проблеми теорії та практики - © Кухар В.І., Афанасьєв В.В., Томчишен С.В.

Спірні питання звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про відновлення його платоспроможності або визнання банкрутом: проблеми теорії та практики

В. І. Кухар
голова Харківського апеляційного господарського суду, кандидат юридичних наук

В. В. Афанасьєв
заступник голови Харківського апеляційного господарського суду, голова судової палати, кандидат юридичних наук

С. В. Томчишен
головний редактор науково-практичного журналу «Актуальні питання цивільного та господарського права», кандидат юридичних наук

Право застави об’єктів нерухомого майна (іпотека) як спосіб забезпечення виконання зобов’язання і водночас механізм здійснення захисту прав та інтересів іпотекодержателя у забезпеченому іпотекою зобов’язанні, способи звернення стягнення на предмет іпотеки і особливості задоволення за рахунок його вартості майнових вимог іпотекодержателя детально були розглянуті у попередній публікації на цю тематику ¹. Втім поряд із розглянутими, сьогодні вкрай актуальним є питання про порядок та особливість здійснення задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про відновлення його платоспроможності (визнання банкрутом), а також у випадку його ліквідації.

Неабиякий не лише загальнотеоретичний, а й практичний інтерес до цього питання зумовлений передусім тим, що у законодавстві про відновлення платоспроможності боржника, зокрема у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ із подальшими змінами та доповненнями (надалі — Закон про банкрутство), встановлено не тільки умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування до нього ліквідаційної процедури, а й урегульовано особливості повного та часткового задоволення вимог кредиторів, у тому числі й тих, виконання яких забезпечено заставою (іпотекою).

Однак слід зазначити, що Закон про банкрутство було прийнято набагато раніше, ніж набули чинності Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року № 898-IV (надалі — Закон про іпотеку) та новий ЦК України, а подальші зміни та доповнення до Закону про банкрутство вносилися без узгодження із цими законодавчими актами, які з часом також зазнавали змін. Непослідовність та неналежне узгодження положень Закону про іпотеку і Закону про банкрутство при прийнятті та в подальшому при внесенні змін і доповнень до них зумовили певну невизначеність та низку проблемних питань, які досить часто постають у правозастосуванні їх норм при здійсненні іпотекодержателем звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство, а також у випадку його ліквідації. Разом із цим актуальність питання щодо співвідношення норм цих законодавчих актів зумовлена також тим, що практика застосування положень Закону про банкрутство переважно була сформована до прийняття Закону про іпотеку. Із набранням останнім чинності практика застосування його норм при здійсненні звернення стягнення на предмет іпотеки формувалася під впливом існуючої раніше практики застосування Закону про банкрутство. Наразі із внесенням змін та доповнень до Закону про банкрутство та розширенням у Законі про іпотеку прав іпотекодержателя і можливих форм та способів звернення стягнення на предмет іпотеки сформовані до цього часу підходи до правозастосування норм цих Законів частково перестали відповідати їх дійсному змісту.

Багато проблемних питань, що сьогодні мають місце при застосуванні деяких положень цих законодавчих актів, не було вирішено і у прийнятій 18 грудня 2009 року постанові Пленуму Верховного Суду України № 15 «Про судову практику в справах про банкрутство» (далі — постанова Пленуму) ². Водночас наведені в ній окремі положення та рекомендації додали ще більше невизначеності та ускладнили вирішення деяких питань, які часто виникають при розгляді судами спорів, пов’язаних із зверненням стягнення на предмет іпотеки у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство. Тому сьогодні є вкрай гострим та потребує невідкладного вирішення питання про переосмислення існуючих підходів у застосуванні норм Законів про банкрутство та про іпотеку при задоволенні вимог кредиторів, які забезпечено заставою (іпотекою), у випадку порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство, а також формування з урахуванням внесених змін і доповнень до них і відповідної правозастосовної практики.

Розпочинаючи розгляд окреслених темою питань щодо особливостей звернення стягнення на предмет іпотеки, коли стосовно боржника (іпотекодавця) порушується справа про банкрутство, перш за все слід звернути увагу на співвідношення та розмежування сфер дії норм Закону про іпотеку та Закону про банкрутство щодо врегулювання задоволення вимог кредиторів, виконання яких забезпечено заставою (іпотекою).

1. Співвідношення та розмежування сфер дії Закону про іпотеку та Закону про банкрутство.

Так, ст. 2 Закону про іпотеку встановлено, що законодавство про іпотеку базується на Конституції України і складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, цього Закону та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України. Отже, відповідно до цієї норми відносини іпотеки врегульовуються не тільки Законом про іпотеку, а також іншими законами. Тому застосування до іпотечних правовідносин Закону про банкрутство не виключається. Разом з цим слід звернути увагу, що положення Закону про іпотеку мають пріоритет над нормами інших актів цивільного законодавства, які регулюють правовідносини іпотеки. Зокрема, це прямо закріплено в п. 2 розд. VI (Прикінцеві положення) Закону про іпотеку, де зазначено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить. Водночас на пріоритеті саме норм Закону про іпотеку щодо врегулювання задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок вартості предмета іпотеки наголошується також в абз. 3 ч. 1 ст. 1 цього Закону, де наводиться визначення поняття іпотеки як виду забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому саме цим Законом.

Отже, на підставі наведеного можна зробити висновок, що положення Закону про іпотеку мають перевагу над положеннями інших законодавчих актів. Інші законодавчі акти можуть застосовуватися до відносин, що виникають у зв’язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, за умови, якщо вони не суперечать Закону про іпотеку, а лише, встановлюючи певні особливості, доповнюють передбачений ним порядок задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Розглядаючи в цьому контексті особливості застосування та співвідношення норм Закону про іпотеку та Закону про банкрутство при здійсненні звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок його вартості, можна стверджувати, що порушення справи про банкрутство боржника (іпотекодавця) не є перешкодою для здійснення іпотекодержателем звернення стягнення на предмет іпотеки. Цей висновок підтверджується також і тим, що відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону про іпотеку у разі порушення провадження у справі про банкрутство іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов’язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.

Втім наведеною нормою прямо не передбачено виникнення такого права у іпотекодержателя, коли іпотекодавець не є боржником в основному зобов’язанні, а справа про банкрутство порушується не стосовно іпотекодавця, а стосовно боржника в основному зобов’язанні. Однак і у цьому разі не виключається можливість встановлення безпосередньо в договорі іпотеки права іпотекодержателя розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку із порушенням справи про банкрутство щодо боржника в основному зобов’язанні ³.

Таким чином, порушення провадження у справі про банкрутство щодо іпотекодавця, який є боржником в основному зобов’язанні, або щодо іпотекодавця, який не є боржником в основному зобов’язанні — майнового поручителя, є достатньою підставою, яка обумовлює право іпотекодержателя розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання забезпеченого іпотекою основного зобов’язання. Тому, оскільки порушення справи про банкрутство є підставою для початку звернення стягнення на предмет іпотеки, є очевидним, що встановлений Законом про банкрутство порядок задоволення вимог кредиторів, у тому числі і тих, виконання яких забезпечено заставою (іпотекою), не може обмежувати іпотекодержателя у здійсненні цього права.

З цього можна зробити висновок, що незважаючи на те, що Закон про банкрутство містить спеціальні норми, які при розгляді справ про банкрутство мають пріоритет у застосуванні щодо інших законодавчих актів, його норми не виключають здійснення іпотекодержателем звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону про іпотеку. Положення Закону про банкрутство не можуть обмежувати права іпотекодержателя, які передбачено Законом про іпотеку та договором іпотеки, якщо інше не випливає з положень цих законодавчих актів. Задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя повинно здійснюватися виключно в порядку, передбаченому Законом про банкрутство, якщо про це прямо зазначається в цих законодавчих актах.

Дещо схожий висновок міститься і в п. 1 постанови Пленуму, в якому зазначається, що норми ряду законів містять положення, що не суперечать Закону про банкрутство, а доповнюють його. Зокрема, з цього приводу вказується, що згідно із ч. 3 ст. 23 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а також ч. 2 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІV «Про іпотеку» у разі порушення провадження у справі про банкрутство заставодержатель має право звернути стягнення на предмет застави, який є майном боржника, незалежно від настання строку виконання забезпеченого заставою зобов’язання ⁴.

2. Право застави і правові наслідки, що настають у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство.

Вищенаведені висновки необхідно враховувати і при розгляді питання щодо співвідношення прав іпотекодержателя з правовими наслідками, які настають із уведенням мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. Так, згідно із ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство мораторій на задоволення вимог кредиторів уводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Відповідно до наведеного в абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство поняття «мораторію на задоволення вимог кредиторів» його введення тягне настання таких наслідків: 1) зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію; 2) припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію ⁵.

2.1. Зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію. Відповідно до змісту коментованого положення, із уведенням мораторію зупиняється виконання боржником зобов’язань, термін виконання яких вже настав до дня його введення. Отже, зі змісту вказаної норми вбачається, що вона не обмежує іпотекодержателя у праві вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо підставою для здійснення ним цього права є саме порушення провадження у справі про банкрутство боржника (іпотекодавця). Адже, як вказувалося раніше, порушення такої справи, навпаки, надає іпотекодержателю право достроково вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення його вимог у забезпеченому іпотекою зобов’язанні, строк виконання яких ще не настав.

Уведення мораторію також не може обмежувати право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки і вимагати задоволення за рахунок його вартості вимог до боржника, строк виконання яких настав навіть до дня введення мораторію, якщо іпотекодавцем за договором іпотеки є майновий поручитель, а не боржник в основному зобов’язанні. Зокрема, такий висновок випливає з того, що зазначене обмеження стосується передусім зупинення виконання грошових зобов’язань тільки боржником. Згідно із визначенням поняття «мораторій на задоволення вимог кредиторів», передбачені його введенням наслідки не можуть стосуватись осіб, які не є боржником у забезпеченому іпотекою зобов’язанні. Очевидно, що оскільки майновий поручитель не є зобов’язаною стороною у забезпеченому іпотекою зобов’язанні, а виконує за боржника його зобов’язання як третя особа, іпотекодержатель вправі здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить іпотекодавцю — майновому поручителю, а також може вимагати задоволення за рахунок його вартості майнових вимог до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, незалежно від настання строку їх виконання до чи після дати введення мораторію ⁶.

Разом з цим за змістом наведених норм також можна дійти висновку про те, що введення мораторію не зупиняє виконання боржником особисто забезпеченого іпотекою зобов’язання, термін виконання якого настає після дати введення мораторію. Якщо іпотекодержатель вправі звертати стягнення та вимагати задоволення за рахунок вартості предмета іпотеки майнових вимог до боржника, термін виконання яких настає після дати введення мораторію, то очевидно, що і боржник (іпотекодавець) не позбавляється права виконати вимогу іпотекодержателя (наприклад, про передання йому предмета іпотеки у власність), право на висунення якої він отримує у зв’язку із порушенням справи про банкрутство.

Цей висновок повністю узгоджується із визначеними в абз. 6 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство видами кредиторів, які можуть брати участь у справі про банкрутство боржника. Так, згідно із наведеною нормою до них належать конкурсні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточними вважаються кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Отже, поточним кредитором боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, є, зокрема, іпотекодержатель, який набуває право вимагати дострокового виконання боржником (іпотекодавцем) забезпеченого іпотекою зобов’язання на підставі ч. 2 ст. 33 Закону про іпотеку у зв’язку з порушенням справи про банкрутство іпотекодавця та здійснює щодо нього своє право вимоги після введення мораторію. Крім цього, слід зазначити, що до поточних кредиторів належить не тільки іпотекодержатель, строк виконання боржником вимог якого настає після дати введення мораторію, а також іпотекодержатель, строк виконання вимог якого настав до дати введення мораторію, бо такий іпотекодержатель не може належати до конкурсних кредиторів у частині вимог, виконання яких забезпечено іпотекою. Про необхідність віднесення іпотекодержателя саме до поточних кредиторів незалежно від строку настання виконання забезпечених іпотекою вимог вказується також у постанові Пленуму ⁷.

Таким чином, наведені обставини переконують у тому, що у розглянутих вище випадках уведення мораторію не обмежує іпотекодержателя у праві здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення за рахунок його вартості вимог до боржника (іпотекодавця), оскільки він не належить до конкурсних кредиторів, на виконання вимог яких поширюється мораторій.

З цього приводу слід звернути увагу на зміст п. 13 постанови Пленуму, де зазначається, що вимоги кредиторів, які забезпечено заставою майна боржника, хоча і можуть задовольнятися в межах порушеної справи про банкрутство, проте не можуть бути підставою для її порушення за заявою таких кредиторів. Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону про банкрутство господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою. У частині відсутності у заставодержателя права на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржника наведене положення не викликає жодного сумніву, оскільки наявність заставного майна завжди дозволяє йому звернути на нього стягнення та задовольнити за рахунок його вартості забезпечені заставою вимоги, що відповідно виключає неможливість задоволення його вимог як одну із головних ознак неплатоспроможності, яка є підставою для порушення справи про банкрутство.

Втім виникає запитання щодо положення п. 13 постанови Пленуму в частині того, що «вимоги кредиторів, які забезпечено заставою майна боржника, задовольняються в межах порушеної справи про банкрутство». Наведене положення навряд чи можна розуміти як таке, що вказує на обов’язкове здійснення задоволення забезпечених іпотекою вимог виключно в межах справи про банкрутство, оскільки, як вже зазначалося вище, саме її порушення є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки, порядок якого визначено Законом про іпотеку.

Вирішуючи це питання, необхідно враховувати, що поняття «здійснення іпотекодержателем звернення стягнення на предмет іпотеки» і «задоволення за рахунок вартості предмета іпотеки майнових вимог іпотекодержателя у забезпеченому зобов’язанні» хоча і взаємопов’язані, однак, за юридичним змістом вони дещо відрізняються. Так, звернення стягнення на предмет іпотеки спрямоване на задоволення забезпечених нею вимог. Проте здійснення іпотекодержателем права на звернення стягнення ставиться у залежність від його волі та вчинення ним відповідних заходів, передбачених Законом про іпотеку та договором іпотеки, де встановлюються підстави для виникнення у іпотекодержателя права розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки, способи та форми, в яких він може реалізовувати це право, в тому числі і шляхом звернення до суду. Задоволення ж вимог іпотекодержателя в межах процедур, передбачених Законом про банкрутство, здійснюється незалежно від того, скористався іпотекодержатель правом на звернення стягнення на предмет іпотеки чи ні. Положення цього Закону врегульовують лише порядок продажу майна боржника в межах процедури санації чи в ліквідаційній процедурі та задоволення за рахунок коштів, отриманих від продажу заставного майна, у першу чергу вимоги кредиторів, які забезпечено заставою, про що детальніше йтиметься далі. Тому навряд чи можливість задоволення забезпечених заставою вимог кредиторів може виключати здійснення іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство. Таке розуміння коментованого положення п. 13 постанови Пленуму можна обґрунтувати також тим, що Закон про банкрутство крім можливості задоволення забезпечених іпотекою вимог до боржника за рахунок коштів, отриманих від продажу його майна в процедурі санації чи ліквідаційній процедурі, не містить прямих обмежень, які б виключали можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в межах окремого позовного провадження в порядку, передбаченому Законом про іпотеку, що детальніше буде розглянуто далі.

Разом з цим варто зазначити, що згідно із коментованим положенням уведення мораторію та встановлювані у зв’язку з його введенням наслідки стосуються саме виконання боржником грошових зобов’язань, поняття якого наведено в абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство. У розумінні зазначеної норми грошовим зобов’язанням вважається зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України ⁸. А отже, мораторій не може застосовуватися щодо виконання боржником майнових вимог кредитора, які хоча і можуть визначатися в грошовому виразі, проте не є грошовими, наприклад, передати певне майно, виконати роботу, надати послугу тощо. Цей висновок є цілком очевидним з огляду на те, що до дати визнання банкрутом боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, не зупиняється його господарська діяльність. Тому навряд чи порушення щодо боржника справи про банкрутство може звільняти його від виконання обов’язків надавати послуги або виконувати роботу за раніше укладеними договорами з їх замовником. На практиці іноді трапляються випадки, коли коментоване положення витлумачується розширено, і до зобов’язань, щодо яких встановлюється мораторій, відносять й інші зобов’язання майнового характеру, розмір яких може визначатися у грошовому виразі. Однак, введення мораторію зупиняє тільки виконання особисто боржником грошового зобов’язання та встановлює лише обов’язкове задоволення грошових вимог його кредиторів у межах справи про банкрутство, якщо такі вимоги не забезпечені заставою.

Тому введення мораторію на задоволення боржником (іпотекодавцем) грошових вимог його кредиторів взагалі не може обмежувати іпотекодержателя у праві здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його власність, якщо такий спосіб звернення стягнення передбачено застереженням у договорі іпотеки. Адже вимога іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки у такий спосіб не може розглядатись як грошова вимога в розумінні наведеного у Законі про банкрутство поняття «грошові вимоги».

Зокрема, з цього приводу слід звернути увагу на зміст п. 15 постанови Пленуму, в якому зазначається, що у заявах кредиторів про порушення справи про банкрутство за вимогами, що випливають із цивільних зобов’язань, розмір цих вимог має бути визначено виключно у грошовій формі. Кредитори, вимоги яких випливають з інших, крім грошових, цивільних зобов’язань, можуть подавати ці заяви лише у випадках, коли їх вимоги визначені у грошовому зобов’язанні на підставі отриманих кредиторами виконавчих документів чи внаслідок зміни способу виконання за цими документами на підставі ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження», а також ст. 121 ГПК чи ст. 373 ЦПК України.

Таким чином, з огляду на вищенаведене, можна констатувати, що введення мораторію виключає тільки можливість добровільного задоволення боржником грошових вимог іпотекодержателя, строк виконання яких на дату його введення настав. Закон про банкрутство, хоча і містить норми, які частково встановлюють особливості задоволення за рахунок заставного майна вимог заставодержателя, однак, його положення необхідно застосувати разом із положеннями інших законів, зокрема, як Закону про іпотеку, так і Закону «Про виконавче провадження», на чому саме і наголошується в п. 1 постанови Пленуму. Отже, розглядаючи випадки, коли здійснення задоволення забезпечених іпотекою вимог до боржника є обов’язковим саме в межах справи про банкрутство, крім положень Закону про банкрутство, необхідно враховувати також положення Закону про виконавче провадження. Так, згідно із п. 8 ст. 34 цього Закону виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, введеного господарським судом, крім випадків знаходження виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих із боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника). Поряд з цим відповідно до п. 7 ст. 37 вказаного Закону виконавче провадження підлягає закінченню у випадку передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника-юридичної особи або арбітражному керуючому — у разі визнання боржника банкрутом.

Таким чином, Закон про виконавче провадження виключає можливість примусового виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або виконавчого напису нотаріуса лише у разі визнання боржника (іпотекодавця) банкрутом. У такому випадку не викликає сумніву те, що задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок вартості предмета іпотеки повинно відбуватися виключно в порядку передбачених Законом про банкрутство процедур, які застосовуються щодо боржника. Однак наведені положення Закону про виконавче провадження не виключають можливість здійснення примусового виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки або виконавчого напису нотаріуса, якщо щодо боржника (іпотекодавця) лише порушено справу про банкрутство, але банкрутом його не визнано. Виконавче провадження не може бути зупиненим, якщо на вимогу стягувача не поширюється дія мораторію, який уводиться у зв’язку із порушенням щодо боржника справи про банкрутство. Зокрема, такими стягувачами є кредитори боржника, які не належать до конкурсних кредиторів. Серед них і кредитори із забезпеченими іпотекою вимогами.

Водночас слід враховувати, що виконавче провадження здійснюється, якщо звернення стягнення на предмет іпотеки передбачає продаж предмета іпотеки з публічних торгів. Тому слід чітко розрізняти здійснення продажу предмета іпотеки з публічних торгів, що проводиться в порядку виконавчого провадження внаслідок вже застосованого судом звернення стягнення на предмет іпотеки, від реалізації іпотекодержателем свого права шляхом подання позову до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

Крім закінчення та зупинення виконавчого провадження у вказаних вище випадках, Закон про банкрутство разом із Законами про іпотеку та виконавче провадження не містять прямих обмежень щодо здійснення іпотекодержателем звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому, наприклад, у разі вибору іпотекодержателем способу звернення стягнення шляхом набуття предмета іпотеки у власність встановлені Законом про банкрутство обмеження не можуть застосовуватись, навіть якщо іпотекою забезпечується грошове зобов’язання. Внаслідок застосування іпотекодержателем способу звернення стягнення шляхом набуття предмета іпотеки у власність змінюється спосіб виконання забезпеченого іпотекою грошового зобов’язання. Його виконання здійснюється в іншому, а саме — іпотечному зобов’язанні, а тому вимога іпотекодержателя не може розглядатись як грошова, незважаючи на можливість її грошової оцінки.

Отже, з урахуванням наведеного, можна констатувати, що не виключається можливість набуття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність на підставі застереження в іпотечному договорі шляхом його передання як відступного або шляхом звернення на нього стягнення в такий спосіб за рішенням суду ⁹. Введення мораторію не може зупиняти здійснення іпотекодержателем свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки. У цьому разі зупиненню або закінченню підлягає тільки виконавче провадження, порушене на виконання рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке вже відбулось, зокрема, у тих випадках, якщо на вимоги іпотекодержателя поширюється мораторій.

2.2. Припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань боржника (забезпечених іпотекою), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Слід звернути увагу, що встановлення у зв’язку із уведенням мораторію поряд із зупиненням виконання боржником вимог кредиторів такого наслідку, як припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань боржника, свідчить, що законодавець чітко розрізняє відносини за основним зобов’язанням (у межах яких зупиняється виконання боржником зазначених вище вимог кредиторів) та похідні від нього правовідносини, які виникають у зв’язку із забезпеченням його виконання, зокрема, у випадку, що розглядається, такі відносини полягають у здійсненні іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки.

Поряд з цим питання про те, наскільки введення мораторію на задоволення боржником вимог його кредиторів в основному зобов’язанні впливає на здійснення іпотекодержателем права звернути стягнення на предмет іпотеки, необхідно вирішувати з урахуванням наступних обставин. Так, коментований наслідок тісно пов’язаний із наслідком, який було проаналізовано вище в п. 2.1 цієї публікації. Як частково вже зазначалося, такий наслідок уведення мораторію, як припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань боржника, поставлений у залежність від наявності підстав для зупинення виконання боржником вимог його кредиторів у основному зобов’язанні.

Зокрема, в абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство міститься пряма вказівка на зобов’язання боржника, щодо якого припиняються і заходи, спрямовані на забезпечення його виконання. Як вбачається зі змісту наведеної норми, внаслідок уведення мораторію на задоволення боржником вимог кредиторів відбувається припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань боржника, виконання яких також зупиняється. Тобто припиняються лише ті заходи, які пов’язані із забезпеченням виконання основного зобов’язання, виконання якого боржником зупиняється у зв’язку з уведенням мораторію. Відповідно до цієї норми термін виконання зобов’язання, щодо якого відбувається і припинення заходів, спрямованих на забезпечення його виконання, повинен настати до дати введення мораторію. Тому, якщо відсутні підстави для зупинення виконання боржником у забезпеченому іпотекою основному зобов’язанні вимог кредитора — іпотекодержателя (наприклад, такі підстави відсутні у разі, якщо термін їх виконання настає після дати введення мораторію), то відповідно відсутні і підстави для припинення заходів, спрямованих на забезпечення їх виконання.

Якщо справу про банкрутство порушено не щодо боржника в основному зобов’язанні, а щодо іпотекодавця, який виступає майновим поручителем, уведення мораторію на задоволення вимог його кредиторів взагалі не може обмежувати право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення за рахунок його вартості вимог у забезпеченому іпотекою зобов’язанні. Адже, згідно із тією ж ч. 2 ст. 33 Закону про іпотеку, в цьому разі іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання боржником основного зобов’язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше. Тобто порушення справи про банкрутство іпотекодавця не є підставою для припинення права іпотекодержателя на звернення стягнення, а, навпаки, є підставою для виникнення в нього цього права незалежно від настання строку виконання основного зобов’язання.

Цей висновок підтверджується також і тим, що згідно із коментованим положенням припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань, відбувається тільки за наявності підстав для зупинення виконання боржником основного зобов’язання, забезпеченого іпотекою. Тому очевидно, що у разі, коли щодо боржника в основному зобов’язанні не порушено справу про банкрутство та не зупинено виконання ним грошових зобов’язань, не можуть припинятись і заходи, спрямовані на забезпечення його виконання, які пов’язані із зверненням стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Зокрема, більш детально про це йтиметься далі.

Таким чином, відповідно до змісту абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника (іпотекодавця) в основному зобов’язанні або майнового поручителя (іпотекодавця) у разі порушення справи про банкрутство щодо одного із них або щодо обох одночасно, не може розглядатись як достатня підстава для припинення здійснення іпотекодержателем свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення за рахунок його вартості своїх вимог у забезпеченому іпотекою зобов’язанні.

При вирішенні цього питання необхідно враховувати наступне. Так, якщо справу про банкрутство порушено щодо боржника в основному зобов’язанні, який є іпотекодавцем, або одночасно як щодо боржника в основному зобов’язанні, так і щодо іпотекодавця (майнового поручителя), або лише стосовно такого майнового поручителя, здійснення заходів, спрямованих на забезпечення виконання основного зобов’язання не припиняється, якщо строк його виконання настає після дати введення мораторію або якщо у зв’язку із порушенням справи про банкрутство щодо таких осіб іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки до настання строку виконання основного зобов’язання та розпочинає здійснення цього права після дати введення мораторію. Такий висновок є очевидним, адже в усіх цих випадках згідно із ч. 2 ст. 33 Закону про іпотеку іпотекодержатель набуває вправо здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку із банкрутством іпотекодавця.

Таким чином, залишається невирішеним останнє пов’язане із вказаними наслідками питання щодо права іпотекодержателя здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо строк виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання настає до дати введення мораторію і іпотекодержатель до цієї дати розпочав звернення стягнення на предмет іпотеки або розпочинає звертати стягнення після цієї дати.

2.3. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо строк виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання настає до дати введення мораторію. Так, згідно із абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство зупиненню підлягають тільки заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання, які вже було застосовано до дати введення мораторію. Отже, зважаючи на це, можна відразу зробити висновок, що якщо строк виконання забезпеченого іпотекою основного зобов’язання настав до дати введення мораторію (щодо боржника-іпотекодавця чи майнового поручителя, або одночасно щодо обох), а іпотекодержатель при цьому не здійснював заходів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, то відповідно їх здійснення після дати введення мораторію не виключається приписом абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство. Такий висновок випливає з того, що вказана норма не містить прямого застереження про припинення встановленого договором забезпечення виконання зобов’язання, що виключало б можливість здійснення іпотекодержателем права іпотеки. У розумінні змісту абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство у зв’язку з уведенням мораторію передбачається тільки «припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, які вже було застосовано до дати введення мораторію».

Не викликає сумніву те, що в цій нормі не йдеться про припинення права іпотеки, а саме договору іпотеки та зобов’язань іпотекодавця, які з нього випливають. Водночас в абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство чітко і не вказується, які саме «конкретні заходи», спрямовані на виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, припиняються в результаті введення мораторію ¹⁰. У наведеній нормі лише загальним чином зазначається, що припиняються тільки заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань, які «було застосовано до прийняття рішення про введення мораторію». Тобто припиняються тільки заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань, які було вже застосовано, та відповідно не можуть припинятися заходи, які ще не застосовувались.

Тому вирішення питання, які наслідки щодо права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки тягне введення мораторію, необхідно пов’язувати передусім із визначенням дати, з якої заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання, вважаються застосованими. Вирішення цього питання є непростим як через нечіткість коментованої норми, так і через її загальну спрямованість щодо всіх видів забезпечення виконання зобов’язань. Вирішувати це питання необхідно передусім з урахуванням особливостей здійснення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань, у межах конкретного виду забезпечення, зокрема, в нашому випадку — у межах заходів, які вчиняються при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

Розглядаючи заходи, що здійснюються при зверненні стягнення на предмет іпотеки та можуть припинятися на підставі абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство, необхідно звернути увагу на зміст ст. 591 ЦК України. Зокрема, наведеною нормою врегульовано порядок реалізації предмета застави, на який було звернуто стягнення, шляхом його продажу з публічних торгів. Відповідно до цієї норми порядок здійснення реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Як вбачається з неї, продаж предмета застави відбувається вже після того, як на нього було звернено стягнення, якщо інше не передбачено законом або договором. Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону про іпотеку, реалізація предмета іпотеки, на який звернене стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог статей 41–42 та інших положень Закону про іпотеку ¹¹. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини та беручи до уваги, що згідно із ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, можна зробити висновок, що винесення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки чи вчинення нотаріусом виконавчого напису і є саме тим моментом, з якого слід вважати застосованими заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань.

З огляду на це очевидно, що відповідно до абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство після введення мораторію відбувається припинення саме заходів, які вже було застосовано, тобто тих, які вчиняються у зв’язку із виконанням рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. На підставі цього можна дійти висновку, що після введення мораторію іпотекодержатель не позбавлений права здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за межами справи про банкрутство за окремим позовом до іпотекодавця. У цьому разі підлягають припиненню лише заходи, які вчиняються в межах виконавчого провадження з виконання рішення суду, на підставі якого було звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, у цьому певною мірою переконують і положення Закону про виконавче провадження. Адже згідно із п. 8 ч. 1 ст. 34 цього Закону виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у зв’язку із порушенням господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника у випадку, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, введеного господарським судом, крім випадків знаходження виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих із боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника). При цьому відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 37 вказаного Закону виконавче провадження підлягає закінченню тільки у випадку передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника-юридичної особи або арбітражному керуючому — у разі визнання боржника банкрутом.

Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що у разі введення мораторію щодо боржника (іпотекодавця) та/або майнового поручителя абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство не виключає право іпотекодержателя здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за межами справи про банкрутство. Іпотекодержатель не позбавлений передбаченого Законом про іпотеку права здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку позовного провадження, а порушення щодо боржника (іпотекодавця) та/або майнового поручителя справи про банкрутство не може виключати право суду на розгляд по суті справи про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після введення мораторію припиняються тільки заходи, що спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання, які вчиняються після реалізації іпотекодержателем свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто в цьому разі припиняються заходи, які є наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки, що відбулося до або після дати введення мораторію. Зокрема, припиняються тільки заходи, що здійснюються в межах виконавчого провадження. Такі заходи можуть припинятися лише за умови, якщо на забезпечені іпотекою вимоги іпотекодержателя поширюється мораторій або боржника-іпотекодавця визнано банкрутом.

Зроблені висновки частково знаходять підтвердження і у рекомендаціях, викладених у згадуваній вище постанові Пленуму. Так, з цього приводу в п. 43 зазначається, що: «дія мораторію поширюється виключно на вимоги виконавчих документів, що одержані кредиторами за їх позовами або безспірними вимогами зобов’язально-правового характеру на всі види забезпечення виконання зобов’язань неплатоспроможного боржника, зокрема, зупиняє заходи звернення стягнення на заставлене майно та майно, яке знаходиться у податковій заставі, тощо». Отже, з наведеного положення постанови Пленуму вбачається, що дія мораторію поширюється виключно на вимоги, які підтверджені виконавчим документом, який було видано на виконання рішення суду, ухваленого за наслідками розгляду позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки, або на його безспірні вимоги, які підтверджені вчиненим нотаріусом виконавчим написом. Однак з урахуванням вищенаведеного слід мати на увазі, що з підстав, передбачених Законом про виконавче провадження та Законом про банкрутство зупиняються тільки заходи щодо звернення стягнення на заставлене майно, вчинення яких зумовлене змістом виконавчих документів.

3. Право іпотеки на різних стадіях провадження у справі про банкрутство боржника (іпотекодавця).

Наведені вище висновки можна зробити і на підставі інших норм Закону про банкрутство, якими врегульовано порядок провадження у справі про банкрутство та застосування до боржника ліквідаційної процедури. Розглядаючи в контексті окресленої проблеми здійснення передбачених Законом про банкрутство процедур та заходів щодо повного або часткового задоволення вимог кредиторів, які застосовуються на різних стадіях провадження у справі про банкрутство, необхідно у системному зв’язку враховувати як визначений цим Законом порядок їх здійснення, так і особливості застосування передбачених Законом про іпотеку форм та способів звернення стягнення на предмет іпотеки.

3.1. Порушення провадження у справі. Порушення справи про банкрутство здійснюється за заявою кредитора. Вимоги до заяви про порушення справи про банкрутство визначено у ст. 7 Закону про банкрутство. Згідно із ч. 8 ст. 7 цього Закону до такої заяви поряд з іншими визначеними у ст. 7 документами обов’язково додаються докази того, що вартість предмета застави є недостатньою для повного задоволення вимоги, забезпеченої заставою, у разі, якщо єдина підтверджена вимога кредитора, який подає заяву, забезпечена активами боржника. Необхідність подання таких документів перш за все зумовлена тим, що відповідно до загального правила, яке закріплене у ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство, справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника не можуть бути задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

На підставі цього можна зробити висновок, що Закон про банкрутство встановлює процедури та заходи часткового чи повного задоволення передусім вимог кредиторів, які не можуть бути задоволені боржником через його неплатоспроможність, а наявність у кредитора права іпотеки дозволяє йому звернути стягнення на предмет іпотеки, використовуючи передбачені Законом про іпотеку заходи.

Цей висновок частково підтверджується і змістом ст. 8 Закону про банкрутство, якою встановлено підстави для прийняття або відмови у прийнятті судом заяви про порушення справи про банкрутство. Зокрема, згідно із абз. 6 ч. 2 цієї норми суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою. Отже, відповідно до змісту цих норм іпотекодержатель може звертатися до суду із заявою про порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство тільки в частині вимог, що не підлягають задоволенню за рахунок вартості предмета іпотеки. З цього є очевидним, що іпотекодержатель не тільки може, а й повинен здійснювати задоволення забезпечених іпотекою майнових вимог саме шляхом звернення судом стягнення на предмет іпотеки в межах позовного провадження, а не шляхом подання заяви про порушення щодо боржника (іпотекодавця) справи про банкрутство. Зокрема, з цього приводу в п. 47 постанови Пленуму звертається увага на те, що за змістом абз. 2 ч. 6 ст. 14 Закону про банкрутство кредитори, вимоги яких забезпечено заставою майна боржника, тільки мають право подавати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника вже після порушення провадження у справі про банкрутство. Однак вимоги цієї категорії кредиторів незалежно від їх звернення із заявою встановлюються розпорядником майна згідно з даними обліку боржника, а також за даними державного реєстру застав. Таким чином, подання іпотекодержателем такої заяви після порушення справи про банкрутство є його правом, а не обов’язком. Його вимоги, забезпечені іпотекою, підлягають обов’язковому врахуванню при здійсненні процедур, пов’язаних із задоволенням вимог інших кредиторів боржника, перед якими право іпотеки надає іпотекодержателю переважне право на задоволення своїх майнових вимог до боржника за рахунок коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки в порядку здійснення передбачених Законом про банкрутство процедур, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, або у разі визнання його банкрутом — за рахунок коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки у ліквідаційній процедурі.

Проте у будь-якому разі коментоване положення не містить обмеження, яке б прямо виключало право іпотекодержателя подати позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки. Адже, як зазначалося вище, у разі його задоволення судом до боржника (іпотекодавця) шляхом продажу предмета іпотеки в межах виконавчого провадження. У цьому разі відповідно до розглянутих вище вимог Закону про виконавче провадження та Закону про банкрутство продаж предмета іпотеки здійснюється в межах справи про банкрутство. Зокрема, більш детально про це йтиметься далі.

Наведене стосується передусім випадків, коли боржником в основному зобов’язанні є іпотекодавець. Якщо іпотекодавцем виступає інша особа ніж боржник за основним зобов’язанням, зокрема майновий поручитель, іпотекодержатель не може вважатися його кредитором, а майновий поручитель не є його боржником у розумінні змісту забезпеченого іпотекою основного зобов’язання, щодо якого згідно із абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство може відбуватися зупинення його виконання боржником і припинення заходів, спрямованих на забезпечення його виконання.

Такий висновок випливає з того, що передбачені абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство наслідки, що настають у зв’язку з уведенням мораторію ¹², є взаємопов’язаними і застосовуються лише стосовно особи, щодо якої порушено справу про банкрутство в межах такої справи. Тобто зупинення виконання боржником в основному зобов’язанні (боржником у справі про банкрутство) його грошових зобов’язань тягне і припинення застосування саме до нього заходів, спрямованих на забезпечення виконання ним тільки тих грошових зобов’язань, виконання яких зупиняється із уведенням мораторію. Ці наслідки не можуть встановлюватись окремо по одному в різних справах про банкрутство і таким чином доповнювати один одного, якщо боржник в основному зобов’язанні та особа, щодо якої застосовуються заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань боржника, є різними особами. Тому очевидно, що коли справа про банкрутство порушується лише щодо боржника у забезпеченому іпотекою зобов’язанні, наслідки, які настають із уведенням мораторію, не можуть застосовуватися щодо майнового поручителя та припиняти застосування до нього заходів, спрямованих на виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання, оскільки він не є боржником в основному зобов’язанні, а відповідно і стороною у справі про банкрутство ¹³.

Право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки не може обмежуватися введенням мораторію також у разі, якщо справу про банкрутство порушено тільки стосовно майнового поручителя. Зокрема, в цьому випадку мораторій не може поширюватися на вимоги іпотекодержателя, оскільки майновий поручитель не є боржником в основному зобов’язанні, а припиненню можуть підлягати тільки заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання, які вчиняються щодо боржника в основному зобов’язанні. Водночас із цих міркувань не може обмежуватися право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки і у разі порушення справи про банкрутство як щодо боржника, так і щодо майнового поручителя. Майновий поручитель не є боржником в основному зобов’язанні, а тому заходи, спрямовані на забезпечення виконання основного зобов’язання, не можуть припинятися, бо порушення щодо нього справи про банкрутство, навпаки, є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зроблені висновки повністю узгоджуються із юридичною природою договору майнової поруки, а також змістом прав та обов’язків майнового поручителя. Так, майновий поручитель є зобов’язаною стороною лише за договором іпотеки. Укладений майновим поручителем договір іпотеки є договором на користь третьої особи — боржника в основному зобов’язанні в розумінні ст. 636 ЦК України. Одним із обов’язків майнового поручителя за договором іпотеки є задоволення в інтересах боржника та кредитора в основному зобов’язанні забезпечених іпотекою майнових вимог іпотекодержателя. Не будучи стороною в основному зобов’язанні, майновий поручитель зобов’язується перед кредитором (іпотекодержателем) відповідати за невиконання боржником в основному зобов’язанні майнових обов’язків у повному обсязі або частково в межах вартості переданого в іпотеку майна ¹⁴.

При цьому слід зазначити, що як укладений договір, з якого виникає основне зобов’язання, так і договір іпотеки, самі по собі не надають іпотекодержателю право вимагати в будь-який час від майнового поручителя задоволення вимог у забезпеченому іпотекою зобов’язанні. Таке право вимоги виникає у іпотекодержателя у разі наявності передбачених законом або договором обставин, із настанням яких він може розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, іпотекодержатель набуває право здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення забезпеченого іпотекою зобов’язання або із настанням інших обставин, з якими законом або договором пов’язується виникнення такого права. Такою підставою є і порушення щодо іпотекодавця справи про банкрутство або його ліквідація.

Утім настання вказаних обставин не робить майнового поручителя автоматично боржником іпотекодержателя в розумінні абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство як особи, строк виконання зобов’язання якої настав. Іпотекодержатель на свій вибір може висувати вимогу як до боржника про виконання ним особисто порушуваного основного зобов’язання згідно із договором, з якого воно виникло, так і до майнового поручителя, від якого вправі вимагати отримання повного або часткового задоволення своїх вимог в основному зобов’язанні за рахунок вартості предмета іпотеки. Такі вимоги іпотекодержатель може висувати одночасно як до боржника в основному зобов’язанні, так і до майнового поручителя. Без висунення іпотекодержателем вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки майновий поручитель має лише право виконати забезпечене іпотекою основне зобов’язання. У такому разі відповідно до ст. 511 ЦК України майновий поручитель щодо забезпеченого іпотекою зобов’язання є третьою особою, яка на підставі укладеного договору іпотеки набуває права щодо боржника в основному зобов’язанні. Майновий поручитель відповідно до ст. 528 ЦК України вправі задовольнити майнові вимоги іпотекодержателя в основному зобов’язанні без згоди на це боржника. Іпотекодержатель може не реалізовувати своє право іпотеки та не висувати вимоги до майнового поручителя, тобто не звертати стягнення на предмет іпотеки. У цьому разі майновий поручитель хоча і має право виконати за боржника основне зобов’язання, однак, до вчинення іпотекодержателем дій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки навряд чи майнового поручителя можна вважати таким, строк виконання обов’язків якого настав у розумінні Закону про банкрутство.

У разі звернення стягнення на предмет іпотеки договір іпотеки припиняється на підставі ст. 17 Закону про іпотеку та ст. 593 ЦК України у зв’язку із реалізацією предмета іпотеки або внаслідок набуття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність. У результаті задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок вартості предмета іпотеки майновий поручитель на підставі ст. 11 Закону про іпотеку набуває права кредитора у забезпеченому іпотекою основному зобов’язанні. У цьому випадку можна говорити, що реалізація іпотекодержателем права іпотеки та задоволення за рахунок вартості предмета іпотеки забезпечених нею майнових вимог тягне припинення іпотечного зобов’язання та заміну кредитора у забезпеченому іпотекою основному зобов’язанні.

Беручи до уваги те, що згідно із ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а згідно із ч. 3 ст. 35 цього Закону іпотекодержатель вправі звернутися до суду із позовом до іпотекодавця в будь-який час, незважаючи на наявне у іпотекодавця право добровільно у позасудовому порядку виконати забезпечені іпотекою вимоги, можна дійти висновку, що наслідки, які настають у разі введення мораторію на задоволення вимог кредиторів майнового поручителя, щодо якого порушено справу про банкрутство, не можуть обмежувати передбачене цими нормами право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки. Адже, оскільки мораторій встановлюється лише щодо зобов’язань боржника, строк виконання яких настав на дату його введення, іпотекодержатель, не здійснивши щодо майнового поручителя свого права звернути стягнення на предмет іпотеки, не може вважатися кредитором майнового поручителя, на вимоги якого поширюється мораторій. Тому, очевидно, що іпотекодержатель не може бути позбавленим і права розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку після дати введення мораторію ¹⁵. У цьому додатково переконує і те, що порушення справи про банкрутство іпотекодавця поряд з іншими є окремою підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, з урахуванням зроблених вище висновків не викликає сумніву наявність у іпотекодержателя права на подання окремого позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, щодо якого порушено справу про банкрутство. У цьому разі за наявності розглянутих вище підстав можуть припинятися тільки заходи, спрямовані на виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання, що здійснюються в порядку виконавчого провадження, порушеного на виконання рішення суду, на підставі якого на предмет іпотеки було звернуто стягнення.

3.2. Уведення процедури розпорядження майном боржника. Підготовче засідання. Згідно із ч. 1 ст. 11 Закону про банкрутство, суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на п’ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не передбачено цим Законом, а також про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

У підготовчому засіданні суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін, розглядає обґрунтованість заперечень боржника (ч. 4 ст. 11 цього Закону). З метою виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу, якою зобов’язує заявника подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство. Газетне оголошення має містити повне найменування боржника, його поштову адресу, банківські реквізити, найменування та адресу господарського суду, номер справи, відомості про розпорядника майна тощо (ч. 5 ст. 11 цього Закону). При цьому згідно із ч. 8 ст. 11 Закону про банкрутство кредитор, за заявою якого порушено провадження у справі про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах строку, встановленого у ст. 14 цього Закону.

Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі інші кредитори боржника незалежно від настання строку виконання зобов’язань мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника згідно із порядком та у строки, що встановлені у ст. 14 цього Закону (ч. 15 ст. 11 Закону). Вимоги, які в межах строку, встановленого ст. 14 Закону про банкрутство, можуть заявляти кредитори, визначено у ч. 9 ст. 11 Закону про банкрутство. Згідно із цією нормою кредитор, вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити вимоги до боржника тільки в частині, не забезпеченій заставою, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави є недостатньою для повного задоволення його вимог.

Отже, за змістом цих норм іпотекодержатель може заявляти свої вимоги до боржника в порядку, передбаченому Законом про банкрутство, тільки в незабезпеченій заставою (іпотекою) частині. Зокрема, в частині різниці між розміром вимог та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимог. Отже, вказані норми не виключають можливість здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки в частині вимог іпотекодержателя, що забезпечені іпотекою, в порядку, передбаченому Законом про іпотеку. З цього також випливає, що іпотекодержатель не обмежений у праві здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки в частині вимог, виконання яких забезпечено іпотекою, саме шляхом подання окремого позову до боржника (іпотекодавця), стосовно якого порушено справу про банкрутство.

3.3. Право іпотеки і виявлення кредиторів, які мають право взяти участь у справі про банкрутство. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону про банкрутство конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Копії зазначених заяв та доданих до них документів кредитори надсилають боржнику та розпоряднику майном ¹⁶.

Наслідки незаявлення конкурсними кредиторами своїх вимог або подання їх із пропущенням зазначеного строку встановлено у ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство. Цією нормою передбачається, що вимоги конкурсних кредиторів, які заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. У цьому разі зобов’язання між кредитором та боржником припиняється на підставі цієї норми та ч. 1 ст. 598 ЦК України.

Згідно із ч. 6 ст. 14 Закону про банкрутство вимоги кредиторів, визнані боржником або господарським судом, включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. Також цією нормою передбачено, що розпорядник майна зобов’язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їх заявами, а за їх відсутності — згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.

Зазначена вимога передусім спрямована на захист прав та інтересів заставодержателя (іпотекодержателя), який має переважне право перед іншими кредиторами боржника (іпотекодавця) на задоволення своїх вимог за рахунок вартості предмета іпотеки. Втім обов’язкове внесення до реєстру окремо вимог кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, прямо не вказує на те, що іпотекодержатель повинен здійснювати задоволення забезпечених іпотекою вимог виключно в порядку, передбаченому Законом про банкрутство. Водночас слід зауважити, що право вимоги іпотекодержателя до боржника (іпотекодавця) не може припинятися на підставі ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство. Адже, беручи участь у справі про банкрутство, іпотекодержатель виключно у порядку, передбаченому Законом про банкрутство, повинен здійснювати задоволення лише тих вимог, які не забезпечені іпотекою або не покриваються вартістю предмета іпотеки. При цьому згідно з наведеним у абз. 6 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство визначенням поняття «конкурсного кредитора», вимоги якого можуть припинятися на підставі ч. 2 ст. 14 цього Закону, таким кредитором не може бути іпотекодержатель за вимогами до боржника, які забезпечені іпотекою. З цього очевидно, що в частині вимог, які забезпечені іпотекою, іпотекодержатель не може розглядатися як конкурсний кредитор у розумінні ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство, а його вимоги до боржника не можуть припинятися на підставі цієї норми. Зроблений висновок підтверджується також тим, що відповідно до прокоментованих вище норм іпотекодержатель у справі про банкрутство не зобов’язаний, а лише має право повідомити про забезпечені іпотекою свої вимоги до боржника, а забезпечені іпотекою його вимоги підлягають обов’язковому внесенню до реєстру вимог кредиторів окремо, навіть за відсутності відповідної заяви.

Таким чином, наведене додатково підтверджує, що іпотекодержатель не обмежений у праві здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки в частині забезпечених нею вимог шляхом подання окремого позову до іпотекодавця. Порушення щодо іпотекодавця справи про банкрутство не може бути підставою для відмови у прийнятті такого позову та розгляду судом по суті вимог іпотекодержателя, які забезпечено іпотекою.

Зокрема, про це частково йдеться і в п. 54 зазначеної вище постанови Пленуму. Так, у ній зазначається, що Закон про банкрутство і ГПК не містять приписів стосовно заборони прийняття судом позовної заяви до боржника, щодо якого вже порушено справу про банкрутство, а також стосовно вирішення спору за цим позовом по суті. Порушення справи про банкрутство не віднесено ст. 62 ГПК до підстав для відмови судом у прийнятті позовної заяви. Тому суди мають у встановленому ГПК порядку приймати позовні заяви до особи, щодо якої порушено справу про банкрутство і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство. Після публікації оголошення господарський суд на підставі ч. 1 ст. 79 ГПК ухвалою зупиняє позовне провадження і роз’яснює позивачу зміст і наслідки ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство. Якщо позивач не звернувся у місячний строк з дня публікації із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство, господарський суд поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову на підставі ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство.

Утім, застосовуючи наведені рекомендації та висновки постанови Пленуму, необхідно враховувати, що відповідно до зазначених норм суд відмовляє в позові лише у зв’язку з тим, що зобов’язання вважається припиненим, якщо позивач не звернеться у місячний строк з дня публікації із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство. Однак ця підстава для відмови у задоволенні позову не стосується іпотекодержателя, вимоги до боржника якого забезпечені іпотекою, оскільки він не є конкурсним кредитором і на нього не поширюється обов’язок звернутись у місячний термін із заявою про визнання його вимог до іпотекодавця, щодо якого порушено справу про банкрутство. Такий обов’язок поширюється на нього лише в частині вимог, які не забезпечено іпотекою. Вимоги іпотекодержателя до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, якщо вони забезпечені іпотекою, не можуть припинятися на підставі ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство у зв’язку із пропущенням встановленого в ній строку для звернення до суду із заявою з вимогами до боржника.

Таким чином, якщо справу про банкрутство порушено як щодо боржника, так і стосовно майнового поручителя, іпотекодержатель не позбавлений права звернутися до суду з окремим позовом до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки. Забезпечені іпотекою вимоги до боржника (іпотекодавця) не можуть вважатися погашеними із закінченням встановленого місячного терміну для звернення із заявою про визнання таких вимог. Порушення справи про банкрутство боржника (іпотекодавця) не є перешкодою для подальшого розгляду судом такої справи по суті та підставою для відмови у задоволенні позову іпотекодержателя.

3.4. Право на звернення стягнення на предмет іпотеки і підстави для припинення позовного провадження у разі порушення щодо іпотекодавця справи про банкрутство. Так, з цього приводу в п. 55 постанову Пленуму вказується, що у разі звернення позивача із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство після винесення ухвали суду про порушення справи про банкрутство за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК. Однак, вирішуючи це питання, слід враховувати, що визначена наведеною нормою підстава для припинення провадження у справі стосується передусім випадків, коли є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Разом з цим необхідно мати на увазі, що згідно із ст. 12 ГПК господарський суд розглядає справи, що виникають у спорах, які згідно із цією статтею підвідомчі господарському суду (пп. 1, 3-5 ч. 1 ст. 12), а також справи про банкрутство (п. 2 ч. 1 ст. 12), які є особливою категорією справ, що розглядаються господарським судом. Відповідно до преамбули Закону про банкрутство особливість справ цієї категорії полягає в тому, що при їх розгляді вирішується не спір між сторонами справи про банкрутство, а відбувається відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури. Незважаючи на те, що в межах справи про банкрутство відбувається повне або часткове задоволення вимог кредиторів до боржника, вона порушується не у зв’язку із наявністю спору. Адже згідно із ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство господарський суд порушує таку справу за наявності саме безспірних вимог кредитора (кредиторів) до боржника, які сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, якщо вони не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

Висунення кредиторами вимог, щодо яких у межах справи про банкрутство може виникати спір, може відбуватися в межах передбаченої ст. 14 Закону про банкрутство процедури виявлення кредиторів та осіб, які бажають взяти участь у справі. Так, згідно із ч. 3 цієї норми боржник разом із розпорядником майна за наслідками розгляду зазначених вимог повністю або частково визнає їх або відхиляє, з обґрунтуванням підстав відхилення, про що розпорядник майна повідомляє письмово заявників і господарський суд. Рішення боржника про невизнання вимог кредитора може бути оскаржене до господарського суду, що порушив провадження у справі про банкрутство. Крім боржника рішення щодо вимог кредиторів приймає також і суд. Зокрема, згідно із ч. 2 ст. 14 цього Закону господарський суд, затверджуючи реєстр вимог кредиторів, у своїй ухвалі зазначає вимоги кредиторів, які вважаються погашеними з наведених у ній підстав.

Однак за змістом частин 1-3 ст. 14 Закону про банкрутство наведене стосується передусім вимог конкурсних кредиторів, до яких не належать кредитори, вимоги яких забезпечені заставою. Відповідно до ч. 6 ст. 14 цього Закону вимоги таких кредиторів розпорядник майна зобов’язаний окремо внести до реєстру вимог кредиторів. Щодо таких вимог суд, затверджуючи реєстр вимог кредиторів, позбавлений права вирішувати питання про їх погашення на підставі ч. 2 ст. 14 цього Закону про банкрутство, оскільки, як вже зазначалося раніше, згідно із цією нормою не можуть вважатися погашеними вимоги кредиторів, які забезпечені заставою.

Ухвала суду про затвердження вимог кредиторів хоча і може розглядатись як рішення суду щодо вимог, які кредитори мають стосовно боржника, то рішення боржника щодо визнання або відхилення вимог кредиторів у розумінні п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК не є рішенням «іншого органу», який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір. Таке рішення боржника у разі визнання вимог кредитора може вказувати на їх безспірність, а у випадку відхилення вимог кредитора, навпаки, свідчити про наявність лише спору. У разі оскарження кредитором відповідного рішення питання про обґрунтованість чи безпідставність його вимог до боржника вирішується судом, який порушив провадження у справі про банкрутство, про що суд на підставі ст. 15 Закону про банкрутство за наслідками проведення підготовчого засідання виносить ухвалу, в якій зазначає визнані судом вимоги до боржника, які підлягають включенню до реєстру вимог кредиторів. Отже, тільки ухвала суду про затвердження реєстру вимог кредиторів повною мірою може розглядатись як рішення суду, який у межах своєї компетенції вирішує спір про вимоги кредитора до боржника.

Втім, навряд чи таке рішення може бути належною підставою для припинення згідно із п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК провадження у справі за позовом іпотекодержателя до іпотекодавця, щодо якого порушено справу про банкрутство. Такий висновок випливає з того, що в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК припиненню підлягає тільки справа за наявності рішення суду чи іншого органу, якими було вирішено спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. Однак, затверджуючи реєстр вимог кредиторів, суд визнає тільки вимоги кредитора до боржника, які випливають з основного зобов’язання. При цьому, якщо вони забезпечені заставою, такі вимоги вносяться до реєстру окремо. Закон про банкрутство не передбачає в межах розгляду справи про банкрутство ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке згідно із ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, суд при затвердженні вимог кредиторів не розглядає питання, в який спосіб здійснюватиметься задоволення вимог іпотекодержателя та чи взагалі відбуватиметься їх задоволення в межах справи про банкрутство.

Наприклад, відновлення платоспроможності боржника в процедурі санації може здійснюватися без продажу майна, що перебуває в іпотеці, шляхом обміну корпоративних прав засновників боржника на вимоги кредиторів, переведення боргу на інвестора, який приймає зобов’язання їх погасити, тощо. Водночас слід зауважити, що здійснення таких заходів, хоча і ставиться у залежність від подальшого затвердження судом плану санації, схваленого більшістю голосів кредиторів, однак, їх здійснення не може обмежувати передбачене Законом про іпотеку право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений саме Законом або договором іпотеки. Закон про банкрутство містить лише пряме обмеження щодо можливості здійснення заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів, у тому числі і забезпечених заставою, тільки в межах виконавчого провадження.

Поряд з цим слід зазначити, що наведені вище заходи хоча і можуть відновлювати платоспроможність боржника, проте, не завжди їх застосування може закінчуватися задоволенням вимог іпотекодержателя. Тому, якщо виходити з того, що рішення суду про затвердження вимог кредиторів є саме тим рішенням, яке є підставою для припинення провадження у справі за позовом іпотекодержателя до іпотекодавця, то після відновлення платоспроможності останнього іпотекодержатель фактично буде позбавлятися права на задоволення своїх вимог до іпотекодавця, якщо його вимоги в основному зобов’язанні не будуть у подальшому задоволені повністю. Адже, якщо бути послідовним, то відповідну ухвалу суду слід розглядати як рішення про вирішення господарського спору і після відновлення платоспроможності боржника. Є очевидним, що такий підхід не лише суперечить праву іпотеки, а є нерозумним.

Таким чином, у разі ухвалення судом рішення про затвердження вимог кредиторів можна вести мову про те, що суд лише підтверджує наявність у іпотекодержателя вимог до боржника у забезпеченому іпотекою основному зобов’язанні. Вимоги, які висуваються іпотекодержателем до іпотекодавця при реалізації права іпотеки шляхом звернення на нього стягнення в судовому порядку за межами справи про банкрутство, не можна ототожнювати з вимогами до боржника за основним зобов’язанням, що визнаються судом при затвердженні реєстру вимог його кредиторів. Затверджуючи реєстр вимог кредиторів, суд вправі визнати чи відхилити заявлені до боржника вимоги. Однак це право суду стосується передусім вимог конкурсних кредиторів, до яких не належать кредитори з вимогами, що забезпечені заставою. Щодо таких кредиторів суд хоча і не позбавлений права встановлювати наявність забезпечених заставою вимог, проте в межах справи про банкрутство суд не приймає рішення про звернення стягнення на предмет застави.

Порушення щодо іпотекодавця справи про банкрутство є підставою для набуття іпотекодержателем права вимоги в іншому, а саме іпотечному зобов’язанні, що є похідним від забезпеченого іпотекою основного зобов’язання. У цьому разі іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки, в тому числі і на підставі рішення суду. Тому позов про звернення стягнення на предмет іпотеки передбачає зовсім інші підстави та предмет, ніж ті, які є предметом розгляду при затвердженні судом реєстру вимог кредиторів, в якому лише зазначаються вимоги, що забезпечені заставою. А отже, справа, порушена за позовом іпотекодержателя до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може припинятися на підставі п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК у разі порушення щодо останнього справи про банкрутство.

Наведені висновки взагалі не можуть піддаватися сумніву у разі, коли іпотекодавець не є боржником в основному зобов’язанні. Іпотекодержатель, який не звернув стягнення на предмет іпотеки, стосовно майнового поручителя, щодо якого порушено справу про банкрутство, не може мати вимог, які є предметом судового розгляду при затвердженні реєстру вимог його кредиторів. Тому до реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель позбавлений права брати участь у справі про банкрутство, порушеної стосовно майнового поручителя, бо не є його кредитором у розумінні його як особи, що має грошове право вимоги до боржника — майнового поручителя. Іпотекодержатель може розглядатись як кредитор, який має грошові вимоги до майнового поручителя, лише після звернення за рішенням суду стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом його продажу з прилюдних торгів. Тільки в цьому разі у майнового поручителя виникає підтверджене рішенням суду грошове зобов’язання перед іпотекодержателем, задоволення якого здійснюється за рахунок коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки в межах справи про банкрутство. Адже, якщо звернення стягнення на предмет іпотеки повинно відбуватися на підставі рішення суду, то воно не тільки може, а й має бути ухваленим навіть у разі порушення щодо такого іпотекодавця справи про банкрутство. Цей висновок є очевидним, оскільки лише суд при зверненні стягнення на предмет іпотеки уповноважений з’ясовувати, виконання яких саме вимог у основному зобов’язанні забезпечено іпотекою (всіх чи окремих), наявність підстав для звернення та підстав для застосування іпотекодержателем того чи іншого способу звернення стягнення та інших обставин, з’ясування яких є необхідним відповідно до Закону про іпотеку при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, з огляду на наведені обставини можна констатувати, що у разі порушення щодо іпотекодавця справи про банкрутство суд не позбавлений права розглянути по суті позовні вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки та прийняти щодо них відповідне рішення.

3.5. Право іпотеки і мораторій на задоволення вимог кредиторів та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення їх виконання. Згідно із ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство (ч. 7 цього Закону). Разом з цим слід зауважити, що правові наслідки введення мораторію на задоволення вимог кредиторів не можуть тлумачитися розширено лише на підставі абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство, в якому наводиться тільки його поняття. При визначенні наслідків уведення мораторію слід враховувати також зміст ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство, якою передбачається чіткий перелік таких наслідків. Зокрема, згідно із цією нормою із уведенням мораторію забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону про банкрутство дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди. Дія мораторію також не поширюється на задоволення вимог кредиторів, що здійснюється боржником у порядку, встановленому ст. 14 цього Закону, або керуючим санацією згідно з планом санації, затвердженим господарським судом, або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановленому ст. 31 цього Закону.

При цьому необхідно зауважити, що ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство містить пряму заборону лише щодо стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Отже, ця норма прямо виключає тільки можливість виконання в порядку виконавчого провадження рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить боржнику, щодо якого порушено справу про банкрутство. Можна лише припустити, що зазначена норма має значно ширший зміст, а встановлена у ній заборона стосується будь-якого стягнення, що здійснюється не тільки в порядку виконавчого провадження. Втім, навряд чи таке припущення буде обґрунтованим, оскільки не відповідає не тільки вказаним у абз. 24 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство вимогам кредиторів, щодо задоволення яких встановлюється мораторій, а й суперечить коментованим вище нормам, які зводять застосування мораторію тільки щодо вимог конкурсних кредиторів, до яких не належить іпотекодержатель, у частині вимог, які забезпечені іпотекою.

Отже, незважаючи на те, що у ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство прямо не зазначено про можливість здійснення іпотекодержателем звернення стягнення на наявне у боржника заставне майно, така можливість зазначеною нормою і не виключається. Дія мораторію поширюється тільки на задоволення вимог конкурсних кредиторів та не стосується вимог інших кредиторів боржника, які мають право здійснювати їх задоволення за межами визначеного Законом про банкрутство порядку. У зв’язку із порушенням щодо боржника справи про банкрутство стосовно вимог неконкурсних кредиторів підлягає зупиненню або закінченню тільки виконавче провадження з підстав, передбачених Законом про виконавче провадження.

3.6. Право іпотеки і забезпечення вимог кредиторів. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону про банкрутство господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів. Зокрема, суд за клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, а також зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження майна, про що виноситься ухвала ¹⁷. Зазначена норма не обмежує суд у виборі способу, яким він може здійснювати забезпечення вимоги кредиторів. Однак при застосуванні таких заходів слід враховувати, що вони хоча і повинні спрямовуватися на збереження майна боржника, однак не мають суперечити іншим законодавчим актам та безпідставно обмежувати права самого боржника, інших учасників у справі про банкрутство, а також кредиторів боржника, які не беруть участі у справі, але мають щодо нього права вимоги.

Встановлені судом заходи щодо забезпечення вимог кредиторів діють відповідно до дня введення процедури санації і призначення керуючого санацією, або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до затвердження господарським судом мирової угоди, або до дня винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом. При цьому суд має право скасувати або змінити заходи щодо забезпечення вимог кредиторів до настання вищезазначених обставин, про що виноситься ухвала, яка може бути оскаржена в установленому порядку (ч. 3 ст. 12 Закону про банкрутство).

Втім, розглядаючи встановлене частинами 1-3 ст. 12 Закону про банкрутство право суду вживати заходів, спрямованих на забезпечення вимог кредиторів боржника, їх змінювати чи скасовувати, необхідно чітко відрізняти такі заходи від видів забезпечення виконання боржником зобов’язання в розумінні ст. 546 ЦК України. Тому вжиття таких заходів при здійсненні судом провадження у справі про банкрутство або їх скасування не припиняє право застави (іпотеки) та не повинно обмежувати права та інтереси іпотекодержателя. Суд вправі скасовувати лише заходи, які ним були застосовані, а його рішення не може бути підставою для виключення з державного реєстру обтяжень нерухомого майна відомостей про право іпотекодержателя на предмет іпотеки та відповідно зареєстрованого щодо нього обтяження, встановленого на підставі договору іпотеки. 3.7. Право іпотеки і продаж майна боржника (іпотекодавця) у процедурі санації. Згідно із абз. 12 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство санацією є система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Порядок проведення санації визначено статтями 17-21 Закону про банкрутство.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону про банкрутство рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника приймається комітетом кредиторів. Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією (ч. 1 ст. 17 цього Закону). Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство керуючий санацією протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника зобов’язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника, якщо інше не передбачено цим Законом. План санації повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів, за їх наявності, умови щодо повного або часткового задоволення вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань. План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Платоспроможність вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених цим Законом.

При цьому план санації може містити умови про: виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника та (або) його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншим способом, що не суперечить закону. Слід звернути увагу на те, що передбачена Законом про банкрутство можливість у межах процедури санації здійснювати обмін вимог кредиторів на активи боржника дозволяє в межах цієї процедури укласти з іпотекодержателем договір про передання йому у власність належний боржникові предмет іпотеки.

Задоволення в такий спосіб вимог іпотекодержателя повністю відповідає Закону про банкрутство та узгоджується із статтями 36 та 37 Закону про іпотеку, яка допускає задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання йому у власність предмета іпотеки в рахунок погашення майнових зобов’язань, які має перед ним боржник (іпотекодавець). Очевидно, що укладання такого договору не може суперечити інтересам та порушувати права інших кредиторів, оскільки за рахунок вартості предмета іпотеки відбувається задоволення перш за все вимог кредиторів до боржника (іпотекодавця), які забезпечені іпотекою.

Отже, наведене дозволяє зробити висновок, що введення процедури санації не обмежує іпотекодержателя у праві здійснювати задоволення своїх вимог до боржника шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, а у разі відмови в укладенні з ним відповідного договору і вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність за рішенням суду в порядку, передбаченому Законом про іпотеку.

Зокрема, це право іпотекодержателя також підтверджується зробленими раніше висновками про можливість задоволення його вимог до боржника за межами справи про банкрутство шляхом подання окремого позову як поточного кредитора в частині забезпечених іпотекою вимог, на задоволення яких не поширюється мораторій. Задоволення вимог іпотекодержателя в такий спосіб є цілком можливим і до введення процедури санації.

Водночас необхідно зауважити, що поряд із вище наведеними заходами у ч. 2 ст. 18 Закону про банкрутство серед заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які можуть міститись у плані санації, також передбачено і продаж частини майна боржника або продаж всього майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств). Порядок продажу майна як цілісного майнового комплексу окремо врегульовано у ст. 19, а його частини — у ст. 20 цього Закону.

Можливість застосування таких заходів не викликає сумніву, якщо стосовно боржника, який є іпотекодавцем, іпотекодержатель реалізував своє право іпотеки і звернув на нього стягнення шляхом продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів. У такому випадку продаж предмета іпотеки в межах процедур, які проводяться у справі про банкрутство, буде повністю узгодженим як із вимогами Закону про виконавче провадження, так і частково з вимогами статтей 39-49 Закону про іпотеку, якими визначено порядок реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів за рішенням суду.

У цьому разі право вимоги іпотекодержателя, підтверджене виконавчим документом, виданим на виконання рішення суду, на підставі якого на предмет іпотеки було звернуто стягнення, підлягає задоволенню не в порядку виконавчого провадження, а в межах справи про банкрутство. Зокрема, у разі звернення в судовому порядку стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з прилюдних торгів іпотекодержателя можна вважати таким, який погодився із задоволенням у такий спосіб його вимог до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. Продаж предмета іпотеки в межах справи про банкрутство з подальшою сплатою іпотекодержателю отриманих від такого продажу коштів спрямований передусім на погашення його вимог до боржника (іпотекодавця), а тому не може порушувати його права та законні інтереси в іпотечному зобов’язанні.

Втім цього не можна сказати щодо випадків, коли іпотекодавцем є майновий поручитель, який не є боржником у забезпеченому іпотекою зобов’язанні. Адже, як вже зазначалося, у розумінні використаного у Законі про банкрутство поняття «кредитор, який має грошові вимоги до боржника», іпотекодержатель в частині забезпечених іпотекою вимог в основному зобов’язанні не може вважатися таким кредитором щодо майнового поручителя до дати звернення стягнення на предмет іпотеки. Лише внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель, реалізувавши своє право іпотеки, стає кредитором майнового поручителя, а останній, задовольнивши вимоги іпотекодержателя, стає кредитором боржника в основному зобов’язанні ¹⁸. Тому до цієї дати іпотекодержатель не може входити до складу його кредиторів, які беруть участь у схваленні плану санації. На жаль, на практиці укладення договорів щодо відчуження майна майнового поручителя, стосовно якого здійснюються заходи з відновлення його платоспроможності, у межах процедури санації відбувається без отримання згоди іпотекодержателя, яку б він, наприклад, міг висловити лише беручи участь у схваленні плану санації. Однак із наведених вище підстав іпотекодержатель позбавлений такої можливості.

Поряд з цим слід зазначити, що Закон про банкрутство не передбачає чітких норм, які б вказували на необхідність при укладенні подібних договорів враховувати та дотримуватися прав і законних інтересів іпотекодержателя. Щодо цього у ч. 6 ст. 19 цього Закону лише загальним чином зазначається, що продаж майна боржника провадиться на відкритих торгах, якщо інше не передбачено планом санації, у порядку, визначеному законодавством, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Особливості продажу майна боржника в межах процедури санації встановлено у ч. 10 ст. 19 Закону про банкрутство. Відповідно до цієї норми продаж здійснюється на торгах, які проводяться у формі конкурсу або аукціону. Особа, яка перемогла на аукціоні, та керуючий санацією в день проведення аукціону підписують протокол, в якому вказуються умови придбання цілісного майнового комплексу, про що укладається договір купівлі-продажу. При проведенні торгів у формі конкурсу умови конкурсу погоджуються із комітетом кредиторів. У разі проведення торгів у формі конкурсу на підставі протоколу, підписаного переможцем конкурсу та організатором торгів у день проведення конкурсу, не пізніше п’ятнадцяти днів з дати проведення конкурсу підписується договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу.

Втім із цього приводу слід зазначити, що відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону про банкрутство продаж майна боржника, в тому числі й того, яке перебуває в іпотеці, хоча і має здійснюватися з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, однак, його продаж має відбуватися виключно в порядку, передбаченому законодавством. Якщо виходити з того, що проведення торгів із продажу майна боржника в процедурі санації та укладення за їх наслідками договору купівлі-продажу повинно відбуватися з дотриманням чинного законодавства, а згідно із вказаним вище положенням постанови Пленуму Закон про іпотеку доповнює Закон про банкрутство, то цілком очевидним є те, що укладення договору купівлі-продажу майна, що перебуває в іпотеці, без згоди іпотекодержателя суперечить ч. 1 ст. 203 ЦК України та ч. 3 ст. 12 Закону про іпотеку, якою передбачається, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Зазначене питання повністю знімається, якщо на дату проведення вказаних торгів іпотекодержатель вже звернув стягнення на предмет іпотеки, наприклад судом було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з прилюдних торгів.

Поряд із наведеним варто звернути увагу й на інше досить важливе питання. Так, згідно із ч. 2 ст. 23 Закону про іпотеку особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону про іпотеку іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна незалежно від того, було чи не було доведено до відома його набувача інформацію про обтяження відповідного нерухомого майна іпотекою ¹⁹. При цьому збереження за іпотекодержателем права іпотеки не ставиться у залежність від того, надавав чи не надавав він згоду на його відчуження. Надання іпотекодержателем такої згоди виключає лише підстави для недійсності договору про відчуження.

Наведене повною мірою стосується і договорів про відчуження предмета іпотеки, що укладаються в процедурі санації та в ліквідаційній процедурі, які здійснюються в межах справи про банкрутство. Зокрема, жодних питань щодо відчуження предмета іпотеки не виникає, якщо іпотекодавцем є боржник, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Так, якщо на дату відчуження предмета іпотеки іпотекодержатель реалізував своє право іпотеки щодо такого іпотекодавця, з відчуженням предмета іпотеки його право іпотеки припиняється на підставі п. 3 ч. 1 ст. 593 ЦК України та абз. 3 ч. 1 ст. 17 Закону про іпотеку у зв’язку із реалізацією предмета іпотеки. Якщо іпотекодержатель до продажу предмета іпотеки не скористався своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки, його право іпотеки може припинятися на підставі п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України та абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону про іпотеку у зв’язку із припиненням зобов’язання, забезпеченого іпотекою, через його повне або часткове задоволення за рахунок коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки в межах процедур, які проводяться у справі про банкрутство. При цьому слід звернути увагу, що такі наслідки прямо передбачені у Законі про банкрутство лише стосовно продажу майна боржника в ліквідаційній процедурі, що здійснюється згідно із статями 30–31 цього Закону. Щодо продажу майна в процедурі санації Закон про банкрутство не передбачає можливість припинення права іпотеки з цих підстав. Тому в даному випадку право іпотеки може припинятися тільки у разі задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя до іпотекодавця, який перебуває у процедурі санації. Тобто іпотека припиняється із сплатою іпотекодержателю коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки, в рахунок погашення забезпечених іпотекою його вимог в основному зобов’язанні.

Втім, якщо іпотекодавцем виступає майновий поручитель, який не є боржником в основному зобов’язанні, продаж предмета іпотеки як у процедурі його санації, так і в ліквідаційній процедурі не може припиняти право іпотеки. У цьому разі не відбувається припинення забезпеченого іпотекою основного зобов’язання. Також не є підставою для припинення права іпотеки і реалізація предмета іпотеки, яка відбувається в цих процедурах, оскільки в межах справи про банкрутство майнового поручителя не відбувається задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя до боржника в основному зобов’язанні. Зокрема, такий висновок випливає з того, що в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 593 ЦК України та абз. 3 ч. 1 ст. 17 Закону про іпотеку реалізація предмета іпотеки є підставою для припинення права застави, якщо вона відбувається внаслідок звернення іпотекодержателем на нього стягнення. Про це прямо зазначається у ч. 1 ст. 591 ЦК України та статтях 39-50 Закону про іпотеку. Відповідно до цих норм реалізація предмета іпотеки здійснюється після звернення на нього стягнення. При цьому Закон про банкрутство не містить норм, які б вказували на припинення права іпотеки внаслідок реалізації предмета іпотеки в процедурі санації чи ліквідаційній процедурі, які застосовуються до боржника, що виступає майновим поручителем. Припиненню підлягають тільки майнові вимоги кредиторів боржника на підставі ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство, або внаслідок їх повного чи часткового задоволення, а також інші вимоги у зв’язку із припиненням юридичної особи, яку визнано банкрутом.

Тому, якщо в цьому випадку, як вже зазначалося, не відбувається задоволення вимог іпотекодержателя, то відповідно і не може припинятися його право іпотеки у зв’язку із продажем предмета іпотеки в межах процедур, які проводяться у справі про банкрутство. У такому разі, навпаки, права та обов’язки іпотекодавця переходять до набувача предмета іпотеки на підставі ч. 1 ст. 23 Закону про іпотеку. При цьому слід зауважити, що в усіх цих випадках відчуження предмета іпотеки відбувається до дати припинення майнового поручителя як юридичної особи. Тому всі права та обов’язки іпотекодавця переходять до набувача предмета іпотеки до того, як майновий поручитель, якого визнано банкрутом, вважається ліквідованим. У такому випадку право іпотеки може припинятися лише із припиненням основного зобов’язання у зв’язку із його виконанням боржником або ліквідацією останнього.

Таким чином, з огляду на раніше зроблені висновки та з урахуванням зазначених обставин здається не тільки безпідставним, а й взагалі нерозумним спростовувати можливість за межами справи про банкрутство звертати стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, щодо якого порушено справу про банкрутство, коли у разі продажу предмета іпотеки в межах процедури санації чи ліквідаційної процедури, які здійснюються у справі про банкрутство, право іпотеки зберігається за іпотекодержателем навіть стосовно нового набувача предмета іпотеки. Це додатково підтверджує попередньо зроблені висновки, що іпотекодержатель не позбавлений права здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, за межами порушеної щодо нього справи про банкрутство, шляхом подання окремого позову, а суд у разі порушення такої справи вправі ухвалити рішення та звернути на нього стягнення.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що частина вищевказаних висновків певною мірою є дискусійними. Вирішення окремих питань, які виникають при застосуванні Закону про банкрутство та Закону про іпотеку, потребує відповідного узгодження та уточнення норм цих законодавчих актів ²⁰.

¹ Див.: Кухар В. І. Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя (проблеми теорії та практики) / В. І. Кухар, В. В. Афанасьєв, С. В. Томчишен // Акт. питання цив. та госп. права. - 2010. - № 1.
² Про судову практику в справах про банкрутство : постанова Пленуму Верхов. Суду України від 18 груд. 2009 р. № 15.
³ Детальніше про це питання див.: Кухар В. І. Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя (проблеми теорії та практики) / В. І. Кухар, В. В. Афанасьєв, С. В. Томчишен // Акт. питання цив. та госп. права. - 2010. - № 1.
⁴ Зокрема, у п. 1 постанови Пленуму з цього приводу зазначається, що за відсутності суперечностей у змісті норм судам слід застосовувати положення Закону про банкрутство в системному взаємозв’язку з приписами інших законів. У випадках колізії нормативних приписів Закону та співвідносних норм інших законів судам слід керуватися роз’ясненнями Конституційного Суду України (далі – КСУ), викладеними в п. 3 мотивувальної частини його Рішення від 3 жовтня 1997 р. № 4-зп про набуття чинності Конституції України. У цьому Рішенні КСУ роз’яснено: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Відповідні роз’яснення КСУ слід застосовувати і до інших законів, приписи яких інакше, ніж Закон, мають протягом визначеного в них строку регулювати окремі питання.
⁵ Абзац двадцять четвертий статті 1 в редакції Законів 3088-III від 07.03.2002, № 672-IV від 03.04.2003 – набув чинності 31.05.2003 р., тобто до дати (1 січня 2004 р.) набрання чинності Законом про іпотеку.
⁶ Зокрема, така позиція набула визнання і в судовій практиці. Так, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 30 серпня 2005 р., ухваленій за результатом розгляду касаційної скарги ВАТ «Д.» на постанову ВГСУ від 4 травня 2005 р. у справі за позовом ВАТ «Д.» до ПП «Р.» та ТОВ «К.», судова колегія, даючи правову оцінку висновкам, зробленим у рішеннях попередніх судових інстанцій, виходила з того, що мораторій на задоволення вимог кредиторів та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання боржником зобов’язань, поширюється стосовно вимог конкурсного кредитора до боржника, однак не може обмежувати право кредитора після порушення справи про банкрутство боржника на вимоги щодо третіх осіб, які надали забезпечення.
⁷ Конкурсні кредитори ? кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. Конкурсними кредиторами слід вважати кредиторів, термін виконання вимог яких до боржника настав до дня порушення справи про банкрутство боржника. Поточні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Поточними кредиторами слід вважати тих кредиторів, термін виконання вимог яких до боржника настав після порушення справи про банкрутство (п. 13 постанови Пленуму).
⁸ До складу грошових зобов’язань боржника не зараховуються недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов’язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі в господарський суд заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Законом.
⁹ Детальніше про особливості застосування цього способу звернення стягнення на предмет іпотеки див.: Кухар В. І. Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя (проблеми теорії та практики) / В. І. Кухар, В. В. Афанасьєв, С. В. Томчишен // Акт. питання цив. та госп. права. - 2010. - № 1.
¹⁰ Зокрема ті, що: застосовуються іпотекодержателем та іпотекодавцем при позасудовому вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки; вчиняються нотаріусом у порядку здійснення ним захисту цивільних прав та інтересів іпотекодержателя шляхом вчинення виконавчого напису; здійснюються при продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки; вживаються при зверненні стягнення на предмет іпотеки за вимогою іпотекодержателя судом або вчиненні виконавчих дій у виконавчому провадженні тощо. Зокрема, ці заходи детальніше розглянуто в іншій публікації (див.: Кухар В. І. Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя (проблеми теорії та практики) / В. І. Кухар, В. В. Афанасьєв, С. В. Томчишен // Акт. питання цив. та госп. права. - 2010. - № 1).
¹¹ У Законі України «Про виконавче провадження» зверненню стягнення на заставне майно присвячено окрему норму ? ст. 52, яка регулює порядок реалізації заставного майна та при цьому відсилає до інших положень цього Закону, якими визначається продаж майна боржника в порядку виконавчого провадження, а також до вказаних норм Закону про іпотеку.
¹² Зокрема: 1) зупинення виконання боржником «грошових зобов’язань» і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), «термін виконання яких настав до дня введення мораторію»; 2) припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання «цих зобов’язань» та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
¹³ Такий висновок набув визнання і в судовій практиці. Так, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 30 серпня 2005 р., ухваленій за результатом розгляду касаційної скарги ВАТ «Д.» на постанову ВГСУ від 4 травня 2005 р. у справі за позовом ВАТ «Д.» до ПП «Р.» та ТОВ «К.», судова колегія, даючи правову оцінку висновкам, зробленим у рішеннях попередніх судових інстанцій, зазначила, що право заставодержателя на позов про звернення стягнення на предмет застави, коли заставодавцем є третя особа, не може бути обмежене в разі порушення справи про банкрутство та введення у зв’язку з цим мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника, які забезпечені заставою.
¹⁴ Див.: Якубівський І. Є. пар. 6 гл. 49 // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / за ред. В. М. Коссака. – К. : Істина, 2004. – С. 512. З цього приводу також можна додати, що майновий поручитель за договором іпотеки не є боржником у забезпеченому іпотекою зобов’язанні, а є третьою особою, на відміну від поручителя за договором поруки (ст. 553 ЦК України). На відміну від майнового поручителя, згідно із ч. 1 ст. 554 ЦК України, поручитель разом із боржником у основному зобов’язанні у разі порушення останнім основного зобов’язання виступають перед кредитором як солідарні боржники (ст. 541 ЦК України), якщо договором поруки не встановлено додаткову субсидіарну відповідальність.
¹⁵ Водночас слід звернути увагу, що вказане право іпотекодержателя не може обмежуватись і передбаченим абз. 24 ч. 1. ст. 1 Закону про банкрутство припиненням заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язання. У розумінні цієї норми внаслідок уведення мораторію припиняються лише заходи, які вчиняються стосовно боржника в основному зобов’язанні, зокрема заходи, спрямовані щодо забезпечення виконання його грошового зобов’язання, виконання якого зупинено. Однак майновий поручитель не є боржником в основному зобов’язанні, а заходи щодо звернення стягнення на належний майновому поручителю предмет іпотеки вчиняються іпотекодержателем у межах окремого зобов’язання, передбаченого договором іпотеки. Тому, навіть якщо іпотекодержатель розпочав звернення стягнення на предмет іпотеки до дати порушення щодо майнового поручителя справи про банкрутство, введення мораторію на задоволення вимог його кредиторів не може бути перешкодою для подальшого розгляду судом справи за позовом іпотекодержателя до майнового поручителя.
¹⁶ Боржник разом із розпорядником майна за наслідками розгляду зазначених вимог повністю або частково визнає їх або відхиляє, з обґрунтуванням підстав відхилення, про що розпорядник майна повідомляє письмово заявників і господарський суд. Рішення боржника про невизнання вимог може бути оскаржене до господарського суду, що порушив провадження у справі про банкрутство (ч. 3 ст. 14 Закону про банкрутство).
¹⁷ У процедурі розпорядження майном за клопотанням сторін, учасників провадження у справі про банкрутство, або розпорядника майна, що містить відомості про перешкоджання керівником боржника діям розпорядника майна, а також про вчинення керівником боржника дій, що порушують права та законні інтереси боржника і кредиторів, господарський суд має право відсторонити керівника боржника від посади та покласти виконання його обов’язків на розпорядника майна. Про усунення керівника боржника від посади господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена керівником боржника у встановленому порядку (ч. 2 ст. 12 Закону про банкрутство).
¹⁸ Зокрема, застосування цього способу звернення стягнення на предмет іпотеки детальніше розглянуто в публікації: Кухар В. І. Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя (проблеми теорії та практики) / В. І. Кухар, В. В. Афанасьєв, С. В. Томчишен // Акт. питання цив. та госп. права. - 2010. - № 1.
¹⁹ Зокрема, звернення стягнення на належний майновому поручителю предмет іпотеки та задоволення за його рахунок вимог іпотекодержателя має наслідком припинення іпотечного зобов’язання та заміну сторін в основному зобов’язанні, в якому права кредитора переходять від іпотекодержателя до майнового поручителя. Із набранням чинності рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, останній стає боржником іпотекодержателя в частині забезпечених іпотекою майнових вимог. А з моменту задоволення майновим поручителем вимог іпотекодержателя, які випливають із судового рішення, він стає кредитором в основному зобов’язанні.
²⁰ Так, з цього приводу в постанові ВГСУ від 11 листопада 2008 р. № 40/136-08 судова колегія відзначила, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону про іпотеку, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження нерухомого майна іпотекою.

всього переглядів: 5309
переглядів в поточному місяці: 312
сьогодні переглянуто: 2
останній перегляд відбувся: 20.05.12 12:09

Коментарі:

Коментарів немає.

Коментувати статті можуть лише зареєстровані користувачі.
Зареєструйтеся на сайті або авторизуйтеся.