Інтелектуальна трудова міграція: наскільки страждає Україна від «утечки мозгов»

Дмитро Акімов
доктор філософії, кандидат соціологічних наук, Голова Генеральної дирекції Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна»

Останніми роками та, власне, протягом усієї історії незалежності України, де, як відомо, проблема трудової міграції набула величезних обсягів, одним із ключових питань була міграція (зовнішня — головним чином) за кордон інтелектуалів, у першу чергу — вчених. І це цілком зрозуміло. Бо, з одного боку, інтенсивний відтік вчених, кваліфікованих спеціалістів призводить до зруйнування наукових шкіл. З другого — на підготовку компетентного вченого потрібно до двох десятків років. Тому йдеться про процес практично повного зруйнування наукового потенціалу українського суспільства, відновити який у майбутньому буде надзвичайно важко, якщо взагалі можливо.

Із цього приводу проведено наукові конференції, підготовано і захищено дисертації (наприклад, із соціології В. В. Омельченка, Я. В. Петрової, І. П. Майданник та ін.). Разом з тим рівень серйозності наявної проблеми до кінця не усвідомлений. Про що йдеться? Бо ж що таке інтелектуальна міграція? Це переміщення вчених за межі своїх країн, яке передбачає збереження професійного статусу вченого (це може бути як тимчасова трудова міграція, так і еміграція, на жаль, у наших умовах межу тут провести доволі важко: невідомо — повернеться в Україну вчений чи ні).

Чи можна стверджувати, що українські вчені, які від’їжджають за межі країни, дійсно працюють за кордоном як наукові співробітники? Навряд. Судячи зі статистики, лише сотні українських вчених, що виїхали за кордон, працюють за контрактами, у рамках тих галузей наук, в яких вони працювали на батьківщині. Як правило, це найбільш кваліфіковані фахівці, вже відомі своїми працями за кордоном. Останні ж (а їх тисячі і тисячі) залишають країну і свої науково-дослідні установи зовсім не задля влаштування на роботу за фахом.

Усе це ні в якому разі не означає, що спеціалісти з України завжди були непотрібні за кордоном. Навпаки, ситуація, що склалася, свідчить, що багато спеціалістів із країн пострадянського простору, особливо тих, хто має будь-який рідкісний фах, завжди були конкурентоспроможними. Так, виявилося, що доволі великим є попит на програмістів, вчених, діячів мистецтва і культури, тренерів, спортсменів. І саме представники цих професій, після того як зняли різні перепони, стали активно переміщуватися за кордон, що є цілком зрозумілим. Адже, за деякими даними, оплата праці вченого-емігранта на Заході, хоча і нижча за відповідну зарплатню вчених західних країн у чотири рази, все одно достатньо висока. Так, середня річна зарплата вченого в США становить 52 тис. доларів, у той час як у Росії — 2–3 тис. доларів, а в Україні — ще менше.

Стосовно вчених, які працюють за контрактами, ситуація є значно гіршою: вони отримують зарплатню, обсяг якої майже в 60 разів нижчий за зарплатню зарубіжних спеціалістів аналогічного фаху. Більше того, добре влаштовуються за спеціальністю (мається на увазі наукова кваліфікація) лише п’ята частина емігрантів, причому не менше 2–3 років іде на адаптацію та вирішення мовних, соціальних і психологічних проблем.

Однак усе це не зупиняє потік вчених із їхнім бажанням працевлаштуватися (тимчасово або назавжди) на Заході. Навіть зважаючи на те, що «професійний запит» на спеціалістів (маються на увазі в першу чергу вихідці з країн СНД) скорочується, оскільки рівень їх кваліфікації стає нижчим. Дійсно, сьогодні важко назвати гарних спеціалістів (принаймні, їх значну кількість), які були б підготовлені останніми роками, наприклад, в Україні, і на яких би був серйозний попит на Заході. Ми не маємо на увазі спеціалістів «середнього рівня» кваліфікації (програмістів, менеджерів і т. д.), що працевлаштовуються в Росії, країнах Східної Європи, іноді — Західної Європи, бо в цьому разі навряд чи може йтися про інтелектуальну міграцію.