До питання захисту господарським судом прав на землю

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, завідувач кафедри цивільного права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел»

Метою цієї статті є вирішення проблем правозастосування при розгляді спорів щодо захисту прав на землю від їх порушення, невизнання та оспорювання.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Зазначене положення є імплементацією норми ст. 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, де вказано, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Конституція України реалізує один з елементів принципу верховенства права — це захист та поновлення порушеного права.

У пункті 1 ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження [1]. У свою чергу, в п. 5 ст. 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства передбачено судовий захист цивільного права та інтересу. При цьому вказано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (п. 1 ст. 16 ЦК України).

Право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні його обмеження можуть встановлюватися законом з урахуванням потреб держави, інтересів суспільства чи окремих осіб [2]. Так, у поняття права на позов Савіньї вкладає зміст правомочності, що виникає з порушенням певного права, спрямованої на усунення такого порушення. Наголошуючи на матеріально-правовій природі цієї правомочності, що за своєю правовою природою є близькою до зобов’язання, Савіньї вказує на неприпустимість її змішування з самою дією щодо заявлення позову, що за її умовами та формами належить до сфери процесуального права [3]. З огляду на те, що позов одночасно можна розглядати як інститут матеріального або процесуального права, для цього дослідження ми зосередимося на розумінні позову як інституту матеріального права. У свою чергу М. М. Агарков вказує, що цивільне право включає правомочність на його здійснення і проти волі іншої сторони, тобто у примусовому порядку, що, по суті, є правом на позов [4].

Сам факт того, що сучасні судді є представниками держави, наділеними функцією правозастосування, і діють на основі правової концепції, що право — це їх можливість видавати наказ від імені держави, зумовлює зростання значущості письмового права в порівнянні з іншими джерелами права. Разом з цим шлях до розуміння права як наказу від імені держави приводить до розгляду кожної правової норми як самого закону [5].

Природне право виявляє себе у двох випадках. По-перше, на абстрактному рівні, коли законодавець надає йому форму, шляхом прийняття нормативно-правового акта, яким обмежує свободу вибору в суду або позбавляє його необхідності приймати рішення в дуже широкому правовому спектрі. По-друге, коли суд здійснює застосування абстрактної норми і повинен конкретизувати її та виправляти відповідні правила для заповнення прогалин, з метою вирішення суперечностей і спору [6]. Тому нерідко в юридичній літературі можна зустріти таку думку, що суди є державними інституціями, які виконують для суспільства надзвичайно важливу функцію, здійснюючи вирішення спорів, формуючи практику правозастосування, зобов’язуючи до виконання правил [7].

2. На наш погляд, сьогодні одним із найбільш дискусійних є питання, яке вирішується в рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України, щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Оскільки в резолютивній частині цього рішення вказано, що положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.