Спірні питання поняття одностороннього правочину

С. О. Бородовський

кандидат юридичних наук, доцент кафедри судочинства Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

У науці цивільного права недостатньо уваги приділяється проблемам односторонніх правочинів. Утім односторонній правочин є важливим цивільно-правовим інститутом, що лежить в основі створення, набуття, зміни або припинення цивільних прав і юридичних обов’язків осіб приватного права. Цей правовий інститут має тісний зв’язок з інститутами договору, зобов’язання, права власності тощо. Тому його внутрішньоправові проблеми та суперечності тісно пов’язані з іншими цивільно-правовими проблемами і дискусіями.

Метою цієї статті є визначення основних проблем інституту одностороннього правочину і шляхів їх вирішення.

Передусім необхідно вказати, що концепція юридичного акта, під яким розуміється односторонній правочин, відіграє важливу роль, оскільки забезпечення реалізації інституту договору, який є найпоширенішою підставою встановлення, зміни та припинення цивільних прав і обов’язків, засноване на положеннях цієї концепції [1, с. 116–117].

Так, у юридичній літературі радянського періоду класифікацію правомірних юридичних дій запропонував М. М. Агарков, поділивши їх на три основні групи: юридичні акти, юридичні вчинки і дії, що створюють передбачений нормами права об’єктивний результат. Під юридичними актами він розумів правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правовідносин; під юридичними вчинками — правомірні дії, які спрямовані на визнання фактів або повідомлення про минулі, дійсні чи майбутні факти, викликають юридичні наслідки, незалежно від того — були такі дії спрямовані на настання певних наслідків чи ні; до третього виду правомірних дій автор відносив дії, що створили передбачений нормами права об’єктивний результат [2, с. 14].

Із часом зазначене уявлення про правочин доповнювалося також іншими поглядами, однак до сьогодні в її основі лежить наведена думка М. М. Агаркова. Наприклад, Ю. К. Толстой вказує, що в юридичній літературі є пропозиції доповнити розподіл юридичних фактів на дії і події ще однією, третьою, групою юридичних станів. Разом з цим автор підкреслює, що відповідно до протилежної позиції юридичні стани не визнаються юридичними фактами, оскільки значення юридичного факту має не сам юридичний стан, а ті зміни, які в ньому відбуваються. Сам автор вважає, що юридичні стани є юридичними фактами, і пропонує виділити їх в особливу групу юридичних фактів, оскільки вони можуть мати вольовий (перебування у шлюбі) і невольовий характер (родинні відносини) [2, с. 14].

На нашу думку, юридичний стан не є юридичним фактом і не є правочином, а повинен розглядатися як статус особи, наприклад, статус подружжя, батька, матері, близьких родичів тощо. Основний наголос у цьому статусному правовідношенні має бути поставлений не на тривалість такого правовідношення, а на зміст прав і обов’язків його сторін, оскільки у разі народження дитини для права має значення набуття батьками і дитиною взаємних прав і обов’язків, а не їх наявність у певному стані. Або ж реєстрація фізичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється нею для набуття відповідного статусу, що полягає в набутті та реалізації певних прав і здійсненні обов’язків, а не для встановлення певного стану. Тому статус особи обумовлюється наданням їй певних прав або покладенням на неї відповідних обов’язків. Відповідно статус особи необхідно розглядати як елемент дієздатності особи і як особливий напрям реалізації її свободи вибору.

Часто вказується, що договір відрізняється від одностороннього акта [3, с. 178], але не конкретизується, у чому саме полягає вказана різниця. Отже, постає питання щодо необхідності встановлення співвідношення і взаємозв’язку між цими правовими категоріями. Згідно з п. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Наприклад, у п. 1 ст. 155 Цивільного кодексу Республіки Білорусь вказано, що правочини можуть бути двоабо багатосторонніми (договори) і односторонніми. При цьому на перше місце законодавець Республіки Білорусь поставив саме договори, відзначаючи їх переважаючу кількість щодо односторонніх правочинів та підкреслюючи їх важливість в опосередкуванні динаміки цивільних відносин.