Правові наслідки недійсності правочину

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, доцент кафедри судочинства Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел»

Прийняття Цивільного кодексу України в цілому позитивно позначилося на регулюванні майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Разом з цим у сучасному цивільному праві України все ще залишаються невирішеними окремі питання недійсності правочину. Актуа льність вказаних питань полягає в необхідності їх вирішення і можливості застосування отриманих результатів у правозастосовній практиці та правотворчій діяльності.

Питання недійсності правочину та її правових наслідків характеризуються існуванням навколо них різноманітних дискусій, незважаючи на те, що окремим аспектам цих проблем вже присвятили свої дослідження Д. Д. Грим, О. В. Дзера, В. В. Луць, Ю. К. Толстой, P. O. Халфіна та ін. Тому метою цієї статті є визначення і вирішення спірних питань недійсності правочину в цивільному праві України.

Визнання правочину недійсним можна порівнювати із встановленням факту, що має юридичне значення, оскільки до моменту визнання правочину недійсним існує юридичний факт, з яким пов’язуються виникнення цивільних прав та обов’язків, їх зміна або припинення, а з визнанням правочину недійсним — виникнення зобов’язання щодо повернення отриманого за цим правочином. Так, при визнанні недійсним двоабо багатостороннього правочину в однієї особи виникає право вимоги передання їй того, що вона раніше передала контрагенту, а в її контрагента виникає обов’язок вчинити дії щодо передання цій особі відповідного майна.

Якщо за правочином не здійснено часткове або повне виконання, то визнання його недійсним виконуватиме попереджувальну функцію. У цьому разі усувається можливість передання майна, виконання робіт або надання послуг через відсутність достатньої для того правової підстави. У свою чергу визнання недійсним правочину, за яким сторонами здійснено виконання, без застосування юридичних наслідків такого визнання не має правового змісту. Тому в цьому разі особа повинна звертатися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним і про застосування наслідків такої недійсності. Самостійна вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена тільки щодо нікчемного правочину. Щодо оспорюваного правочину не може бути заявлена вимога про застосування наслідків недійсності правочину без заявлення вимоги про визнання такого правочину недійсним, оскільки для учасників цивільних відносин недійсність правочину не є очевидною, а тому вона має бути встановлена судовим рішенням.

Так, М. О. Рожкова вказує, що, оскільки суд не здійснює функції консультування або посвідчення права, то в ситуації, коли правочин не виконувався сторонами, і порушення (оспорювання) прав не відбулося, звертатися до суду за захистом прав передчасно [1]. Однак суд реалізує функцію визнання права і визнання правочину недійсним, а тому в разі невиконання умов правочину особи вправі звернутися до суду з вимогою визнати певний правочин недійсним.

У свою чергу І. Є. Степанова дійшла висновку про те, що дійсні і недійсні правочини володіють однаковими за своєю юридичною природою формою і змістом. Недоліки недійсного правочину, включаючи недоліки форми і змісту, не змінюють його правової природи, а лише приводять до того, що недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, на які він спрямований [2, с. 5]. Такий висновок є досить спірним, оскільки не можна говорити про форму і зміст правового явища, що в праві не існує. Так, цивільне право не регулює відносини недійсності правочину, а лише встановлює правові наслідки останнього та передбачає механізм повернення сторін в юридичний стан, в якому вони знаходилися до вчинення сторонами поведінки, що не визнається законом. У цьому разі недійсність правочину можна порівняти із зобов’язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди. Ці ситуації подібні тим, що відносини щодо виникнення юридичного факту законом не регулюються, натомість встановлюються механізми зворотного руху у відновленні становища особи.