Визнання розірвання шлюбу фіктивним: проблеми теорії і практики

С. Ю. Бурлаков
доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, кандидат юридичних наук, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел», адвокат

С. В. Шмалій
юрисконсульт компанії «Будмен» (м. Харків)

Сімейний кодекс України, як і більшість нормативно-правових актів приватного характеру, прийнятих за роки незалежності України, принесли в механізм правового регулювання суспільних відносин багато новел. Так, в інституті фіктивності (недійсності) в сімейному праві з’явилася норма, яка дозволяє визнати розірвання шлюбу фіктивним. Відповідно до ст. 108 Сімейного кодексу України [1] (надалі — СК України) за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень ст. 106 СК України, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім’єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються органом державної реєстрації актів цивільного стану. З моменту набрання чинності СК України пройшов значний час, і видається, настав момент підсумувати ефективність цієї норми як регулятора суспільних відносин та її вплив на правозастосовну і судову практику.

У судовій практиці з’явилися випадки звернення громадян до суду із заявами про визнання розірвання шлюбу фіктивним. При цьому одна група справ стосується розгляду спорів про визнання розірвання шлюбу фіктивним, коли один із колишнього подружжя помер, а інша група — коли обидва з подружжя живі.

Здавалося б, можливість визнання розірвання шлюбу фіктивним має служити законним способом поновлення статусу подружжя, зміцненню сім’ї як основного осередку суспільства та союзу конкретних осіб. Однак усі ці справи, як правило, пов’язані зі спорами про визнання права на майно або його поділом між колишнім подружжям. При цьому суди іноді в мотивувальній частині судового рішення вказують та описують матеріальні наслідки визнання розірвання шлюбу недійсним, уникаючи при цьому аналізу особистих немайнових прав «відновленого» подружжя. Сьогодні судова практика є неоднозначною та суперечливою, не має єдиного підходу для вирішення всіх проблем, що виникають. Застосування вказаних норм СК у більшості випадків призводить до зловживання правом одним із колишнього подружжя, а суди не враховують зміну обставин: укладення одним із подружжя іншого шлюбу, придбання після припинення шлюбу майна, припинення фактичних шлюбних відносин на час розгляду справи тощо. У зв’язку з цим виникає нагальна потреба у з’ясуванні правової природи розірвання шлюбу фіктивним та виробленні пріоритетних напрямів щодо застосування даної норми на практиці.

Аналіз судової практики та законодавчих положень. У більшості науково-практичних коментарів застосування статтей 106 та 108 СК України мало вказується на особливості практичного застосування цих норм залежно від різних фактичних обставин взаємовідносин між подружжям. Тому в межах цієї статті хочемо звернути окрему увагу на різні приклади судових справ, у яких розглядалися позовні вимоги про визнання розірвання шлюбу фіктивним.

Так, ілюстрацією можливостей зловживанням особою правом на позов у цій категорії судових справ є цивільна справа № 22ц-7543/06 [2], що розглядалася Бахчисарайським районним судом АРК. У даній справі Особа-1 звернулася до суду з позовом до Особи-2, третя особа — відділ РАГС Бахчисарайського районного управління юстиції, про визнання фіктивним розірвання шлюбу між нею та відповідачем — Особою-2, що сталося 21.10.2003 р. Рішенням Бахчисарайського районного суду АРК від 14.09.2006 р. у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду АРК від 22.11.2006 р. рішення першої інстанції залишено без змін. Позовні вимоги мотивовані тим, що між нею та відповідачем 24.06.2000 р. зареєстрований шлюб, але у зв’язку зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності йому було необхідно отримання кредитів і укладання нотаріально посвідчених угод, для яких потрібна була її згода як дружини. Позивачка не на всі угоди була згодна і відповідач запропонував їй розірвати шлюб для виду. Вони звернулися до відділу РАГС Бахчисарайського РУЮ і фіктивно оформили розірвання шлюбу, а 21.10.2003 р. отримали свідоцтва про розірвання шлюбу, після чого відповідач — Особа-2 оформив свої угоди. Позивач зазначила, що після розірвання шлюбу вони продовжували жити однією сім’єю, разом побудували будинок в кооперативі «Мираж» у м. Севастополі. Оскільки вони не мали спільних дітей, то звернулися до медичного центру з планування сім’ї, де проходили курс лікування. Указані обставини, на думку позивача, свідчать про те, що шлюб був розірваний тільки для виду у зв’язку з підприємницькою діяльністю відповідача, а не з метою припинити сімейні відносини. Позивач просить суд застосувати положення статей 18, 108 СК України. Рішенням Бахчисарайського районного суду АР Крим від 14.09.2006 р. у задоволенні позовних вимог Особи-1 відмовлено.

Відповідно до ст. 30 КпШС України [8], який діяв на час виникнення спірних правовідносин, розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку, а у випадках, передбачених статтями 41, 42 КпШС України, — органами запису актів громадянського стану. Відповідно до ч. 1 ст. 41 КпШС України при взаємній згоді на розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу провадиться в органах запису актів громадянського стану. При винесенні рішення судом було встановлено, що 16.09.2003 р. Особа-1 та Особа-2 до відділу РАГС подали заяву про розірвання шлюбу у зв’язку з невідповідністю характерів. 21.10.2003 р. шлюб між Особою-2 та Особою-1 було розірвано, про що зроблено актовий запис і сторонами в цей же день отримано свідоцтва про розірвання шлюбу.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час розірвання шлюбу права позивача — Особи-1 з боку відповідача порушені не були, оскільки Особа-1 під час розірвання шлюбу діяла відповідно до своєї волі, брала участь при поданні заяви, особисто її підписала, була присутня при реєстрації розірвання шлюбу, особисто отримала свідоцтво про розірвання шлюбу, а в подальшому після розірвання шлюбу — сторони не були позбавлені можливості поновлювати свої відносини, але ця обставина не свідчить про фіктивність розірвання шлюбу.

Позивач не надала доказів того, що при розірванні шлюбу були порушені її права. У судовому засіданні відповідач — Особа-2 пояснив, що в нього є інша сім’я, а визнання шлюбу фіктивним необхідно позивачці для того, щоб розділити майно, яке було придбано ним після розірвання шлюбу. В цьому випадку розірвання шлюбу проведено згідно з вимогами статей 38, 41 КпШС України і підстав для визнання його фіктивним на підставі ст. 108 СК України немає.

Більш того, у своїй ухвалі колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АРК відзначила, що визнання фіктивним розірвання шлюбу є новелою в сімейному законодавстві України і поширюється на правовідносини, які виникли після введення в дію 01.01.2004 р. СК України. На підставі ч. 1 ст. 58 Конституції України [9] Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Виходячи з наведеної норми Основного Закону, положення статей 18, 108 СК України не можна застосувати до конкретних правовідносин, оскільки розірвання шлюбу між подружжям — Особа-3 мало місце 21.10.2003 р., тобто до введення в дію цього Кодексу, а чинним на той час КпШС України вказані обставини (підстави) передбачені не були.

У іншій справі №22-1011/2006 [3], яка розглядалася Київським районним судом м. Сімферополя Автономної Республіки Крим, Особа-1 12 грудня 2000 р. звернувся з позовом до Особи-2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири за його матір’ю — Особою-3, яка померла у 2000 р., та визнання за ним права власності на 1/4 частку вказаної кооперативної квартири в порядку спадкування за законом після смерті матері. Свої вимоги позивач мотивував тим, що його мати — Особа-3 у 1976 р. зареєструвала шлюб із відповідачем — Особою-2, а у 1983 р. Особа-3 та Особа-2 фіктивно розірвали шлюб з метою покращення житлових умов, при цьому вони продовжували жити однією сім’єю, вести спільне господарство, мали спільні грошові кошти у відділенні ощадного банку. У 1985 р. Особа-2 був поставлений на пільгову чергу на отримання квартири. У 1986 р. Особа-2 отримав квартиру і оселився там із матір’ю позивача (Особа-3), в якій проживали разом до її смерті. При цьому у 1994 р. знову зареєстрували шлюб.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 22.12.2003 р. Особі-1 було відмовлено в задоволенні позову. Судова палата у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим ухвалою від 28.08.2006 р. апеляційну скаргу Особи-1 задовольнила частково та направила справу на новий розгляд. Скасовуючи рішення, суд апеляційної інстанції вказав, що спірна квартира є майном відповідача — Особи-2, яке придбано ним до реєстрації шлюбу з матір’ю позивача — Особою-3 та не може бути включене до складу спадкового майна після смерті Особи-3.

Із матеріалів справи вбачається, що на момент ухвалення рішення суду спірна квартира була продана відповідачем — Особою-2 Особі-4 за договором купівлі-продажу від 09.12.2000 р. Але суд першої інстанції не звернув увагу на ці доводи позивача і не залучив Особу-4 як нового власника спірної квартири до участі у справі. Таке порушення судом норм процесуального права відповідно до п. 4 ст. 311 Цивільного процесуального кодексу України [4] є підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий судовий розгляд. Крім того, відповідно до копії актового запису про смерть відділу ЗАГС м. Армавіра Управління ЗАГС Краснодарського краю Російської Федерації відповідач по справі — Особа-2 помер, тобто до ухвалення по справі рішення суду 22.12.2003 р. Суд повинен був з’ясувати цей факт і відповідно до вимог статей 106, 221 Цивільного процесуального кодексу Української РСР 1963 р. [5] зупинити провадження у справі у разі смерті сторони по справі і вирішити питання про залучення до участі у справі правонаступника, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво.

У цивільній справі № 2о-142/2008 [6], яка розглядалася Ялтинським міським судом Автономної Республіки Крим, було прийнято рішення від 16 жовтня 2008 р. про відмову в задоволенні позову. Так, Позивач звернувся до суду з позовною заявою про встановлення факту сумісного проживання. Позовні вимоги мотивовані тим, що він та Особа-2 зареєстрували шлюб. У листопаді 1989 р. для придбання кооперативної квартири вони з Особою-2 фіктивно розірвали шлюб та остання також фіктивно уклала його з Особою-3, який отримав згоду на будівництво кооперативної квартири. Особа-2 та Особа-3 спільно не проживали, а кожний мешкав зі своєю родиною. Після закінчення будівництва та придбання кооперативної квартири вони з Особою-2 знов уклали шлюб. Тепер їх відносини з Особою-2 погіршилися та їх шлюб розірваний. Для розділу їх сумісно нажитого майна він змушений звернутися до суду з цією позовною заявою.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд зазначив, що відповідно до ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу.

При цьому судом встановлено, що Особа-1 та Особа-2 уклали шлюб. 14.11.1989 р. Особа-1 та Особа-2 розірвали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. Згідно з довідкою начальника ВРАЦС, Особа-2 30.12.1989 р. уклала шлюб з Особою-3, який 19.07.1994 р. було розірвано. У період шлюбу Особа-2 та Особа-3 придбали квартиру, після чого Особа-1 та Особа-2 знов уклали шлюб. Наполягаючи на своїй заяві, Особа-1 вказує, що фактично шлюб між Особою-2 та Особою-3 є фіктивним, оскільки в той час вони мешкали з Особою-2, у зв’язку з чим він і просить суд встановити факт, що має юридичне значення. Разом з тим, оскільки шлюб між Особою-2 та Особою-3 не визнано у встановленому законом порядку недійсним та фіктивним, суд доходить висновку про неможливість встановлення факту проживання однією сім’єю без шлюбу Особа-1 та Особа-2 у період перебування в іншому шлюбі. Суд не прийняв до уваги пояснення свідків, даних ними у судовому засіданні, стосовно того, що Особа-1 та Особа-2 мешкали однією родиною, оскільки ці пояснення не мають правового значення для вирішення даної цивільної справи. До того ж решта свідків, допитаних у судовому засіданні, пояснила, що Особа-3 та Особа-2 мешкали однією сім’єю. Вказана обставина підтверджується також у письмових поясненнях Особи-3, наданих суду.

У цивільній справі № 22-ц-1331-ф/2006 [7], яка розглядалася Керченським міським судом АРК, Особа-1 звернулася до суду з позовом до Особи-2 про поділ спільного майна. Позов мотивовано тим, що з відповідачем вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з 2002 р., який вони розірвали фіктивно 01.09.2004 р., але проживали однією сім’єю до липня 2005 р., коли вже дійсно припинили сімейні відносини. Під час сумісного життя ними було придбано майно: квартира, автомобіль ВАЗ-2109, автомобіль МАН-Л2000, автопричіп ПГА, яке вона просила поділити, виділивши їй у власність 1/2 частину зазначеної квартири, залишивши відповідачу автомобілі: ВАЗ-2109, MAН-Л2000 і причіп ПГА, стягнувши з Особи-2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 47500,00 грн.

Рішенням Керченського міського суду АРК від 27.04.2006 р. позов було задоволено частково. Виділено у власність Особі-2 автомобіль ВАЗ-2109 і причіп ПГА, стягнуто з нього на користь Особи-1 грошову компенсацію у розмірі 10000 грн та судові витрати — 100 грн. У решті позову було відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що не все зазначене позивачкою майно є спільною сумісною власністю. Із матеріалів справи вбачається, що після розірвання шлюбу 01.09.2004 р. відповідач 31.05.2005 р. придбав автомобіль МАН-Л2000, 02.09.2004 р. — квартиру. Позивачкою ані в суді першої, ані апеляційної інстанції не наведено безспірних доказів того, що спірне майно придбано сторонами під час проживання однією сім’єю після розірвання шлюбу. Навпаки, у матеріалах справи є розписка позивачки від 12.06.2005 р., згідно з якою вона не має матеріальних претензій до відповідача. Ухвалою Апеляційного суду АРК від 15.08.2006 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін, а апеляційну скаргу — без задоволення.

Майже аналогічні висновки зробив Ялтинський міський суд АРК у цивільній справі № 2-688/2007 [10]. Так, позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати розірвання шлюбу між Особою-2 та нею, що укладено 23.03.1990 р., фіктивним. Свої позовні вимоги позивачка мотивує тим, що на початку 1990 р. вона поїхала до своєї доньки в Тюменську область з метою надати їй допомогу в отриманні квартири. Для цього вона фіктивно розірвала свій шлюб, знялася з реєстрації за місцем проживання у м. Ялта та прописалася у квартирі доньки у м. Ноябрьськ Тюменської області Російської Федерації. Після повернення 25.12.1992 р. вони знов зареєстрували свій шлюб. 20.10.2005 р. чоловік позивачки помер. 20.09.2006 р. при оформленні свідоцтва на право спадщини за законом вона дізналася, що позбувається права на подружню частку квартири, оскільки їх шлюб фіктивно розірвано. Доказів порушення своїх прав позивачка до суду не надала. Рішенням Ялтинського міського суду АРК у задоволенні позову було відмовлено.

Протилежну позицію зайняв Апеляційний суд Хмельницької області у справі № 22ц-2091 [11]. Так, суд зробив висновок, що як вбачається із матеріалів справи, Особа-1 та Особа-2 тривалий час проживали однією сім’єю, а в 1999 р. зареєстрували шлюб. При одруженні позивачка залишила за собою дошлюбне прізвище, у зв’язку з чим між сторонами виникли непорозуміння. У 2000 р., за взаємною згодою, шлюб між ними був розірваний, але сторони продовжували проживати однією сім’єю до смерті Особи-2. Позивачка, яка є інвалідом, втратила джерело засобів для існування. Судова колегія доходить висновку про те, що шлюбні відносини між сторонами, хоча і виникли до набрання чинності СК України, але продовжували існувати до смерті Особи-2, тобто існували і після набрання чинності цим Кодексом. Крім того, у цій справі суд прийняв до уваги рішення суду про встановлення юридичного факту проживання осіб однією сім’єю.

Стосовно значення доказів у справах про визнання розірвання шлюбу фіктивним цікавим є рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 03.12.2008 р. у цивільній справі № 2-2455/2007, 2-403/2008 [12]. Так, суд відзначив, що показання свідків та надані суду фототаблиці не є достатніми доказами для підтвердження позову. Крім цього, про розірвання шлюбу свідкам стало відомо тільки після смерті Особи-4 і їм невідомі причини розірвання шлюбу, а також той факт, що позивачка тричі уточнювала причини розірвання шлюбу та не підтвердила їх жодними іншими доказами.

Протилежний підхід міститься в деяких судових рішеннях. Так, у цивільній справі № 2-0-38/08, яка розглядалася Старовижівським районним судом Волинської області, було встановлено, що Особа-1 та Особа-2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 08.04.1977 по 12.12.2002 рр. і розірвали цей шлюб в органах РАЦС у Старовижівському районі. Заявниця просить визнати розірвання шлюбу фіктивним, оскільки до дня смерті чоловіка вони проживали разом як подружжя і що вимушені були розірвати шлюб через певні фінансові труднощі в оплаті комунальних послуг за житло. На даний час має намір оформити спадщину після померлого, яку прийняла, і розірваний шлюб впливає на розмір сплати податку державі. Також заявниця пояснила, що через невелику пенсію вони неспроможні були оплачувати комунальні послуги за 2-кімнатну квартиру. Чоловік доглядав свою матір у селі Нова Вижва Старовижівського району. Для того щоб отримати субсидію, їм порадили розірвати шлюб, що вони і зробили вимушено, але продовжували жити однією сім’єю. Чоловіка поховала. Суд рішенням від 09.09.2008 р. позовні вимоги задовольнив, спираючись на показання свідків. Як зазначено в мотивувальній частині рішення, про те, що шлюб між ними тривав, свідчить і той факт, що кожен із них на користь один одного заповів своє майно ще перед розірванням шлюбу.

У цивільній справі № 2-о-57/08 [13], що розглядалася Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська, заяву про визнання розірвання шлюбу фіктивним задоволено повністю. Так, 20.03.2008 р. Особа-2 звернулася до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що 02.10.1975 р. у Жовтневому Будинку щастя м. Дніпропетровська між нею та Особою-3 був зареєстрований шлюб, від якого у 1976 р. народилася дочка — Особа-4. У зв’язку зі скрутним матеріальним становищем вона та чоловік вирішили поїхати на Північ Російської Федерації, щоб отримувати збільшену заробітну плату. З метою покращення житлових умов та можливого отримання житла вони вирішили фіктивно розірвати шлюб. 16.09.1980 р. рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ними був розірваний. 21.09.1982 р. цей факт був зареєстрований у ЗАГСі Індустріального району м. Дніпропетровська. Того ж року вони з чоловіком — Особою-3 виїхали до м. Новий Уренгой, де вона була прописана 22.10.1982 р. Вони з чоловіком постійно проживали однією сім’єю і 25.01.1990 р. від спільного життя народився син — Особа-5. У 1993 р. вона та чоловік — Особа-3 приїхали до м. Дніпропетровська та вона почала працювати на фірмі у чоловіка. У судовому засіданні заявник — Особа-2 підтримала свою заяву та пояснила, що їй потрібно встановити факт фіктивності розірвання шлюбу з тієї причини, що між нею та Особою-3 виникли питання з розподілу спільно нажитого майна. Суд зробив висновок, що встановлені в судовому засіданні обставини та факти свідчать про те, що заявник — Особа-2 та Особа-3 після винесення рішення суду про розірвання між ними шлюбу у вересні 1980 р. тривалий час (до вересня 2007 р.) продовжували проживати однією сім’єю, більш того — укріплювали її шляхом народження ще однієї дитини, наміру припиняти шлюбні відносини не мали. На підтвердження позовних вимог позивачка надала копію паспорта, копію трудової книжки, довіреності від відповідача, суд допитав свідків. Аналогічний підхід застосований Гагарінським районним судом м. Севастополя у цивільній справі № 2о-146/09 [14].

У справі № 2-0169/08 [15] Великоновосілківським районним судом Донецької області 16.12.2008 р. було винесено рішення про задоволення позовних вимог про визнання розірвання шлюбу фіктивним. Особа-1 звернувся до суду із заявою, в якій просив суд визнати розірвання шлюбу фіктивним, вказуючи у заяві, що 23.02.1985 р. він зареєстрував шлюб з Особою-2. 08.02.2000 р. шлюб було розірвано, оскільки він не хотів, щоб його батьки знали, що він зареєстрував шлюб із жінкою іншої національності. Після розірвання шлюбу він виїхав до Азербайджану, а 14.03.2000 р. повернувся в село Зелене Поле Великоновосілківського району Донецької області, і вони продовжували спільно проживати до дня смерті дружини, яка настала 09.10.2009 р. Згідно з довідкою виконкому Зеленопільської сільської ради Великоновосілківського району Донецької області № 357 від 30.10.2008 р. Особа-1 та Особа-2 з 06.02.1987 р. проживали однією сім’єю за адресою Особи-1, вели спільне господарство до дня смерті Особи-2. Аналогічні висновки містяться в судовій справі № 22-7535 [16], що розглядалася Краматорським міським судом Донецької області та переглядалася 27.09.2007 р. Апеляційним судом Донецької області.

Дедалі частіше вимоги про визнання розірвання шлюбу фіктивним позивачі заявляють одночасно з іншими вимогами, наприклад, при вирішенні спадкових справ, про виселення з квартири, усунення перешкод у користуванні майном тощо.

Так, у цивільній справі № 2-10/07 [17], яка розглядалася Микитівським районним судом м. Горлівки Донецької області, про виселення та за зустрічним позовом про визнання розірвання шлюбу фіктивним, відміну відділом РАЦСу відповідного запису та анулювання свідоцтва про розірвання шлюбу, визнання права власності на частину квартири та виділення в натурі частки у спільній власності, про зобов’язання БТІ м. Горлівки внести відповідні зміни до свідоцтва про право власності на квартиру, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання розірвання шлюбу фіктивним, суд зазначив, що за ст. 108 СК України розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним у разі здійснення розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану відповідно до положень ст. 106 та п. 3 ч. 1 ст. 107 СК України ¹ (на підставі заяви подружжя, що не має дітей, або за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки), якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім’єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. Однак розірвання шлюбу між сторонами було здійснено не органом реєстрації актів цивільного стану, а на підставі рішення суду, яке набрало чинності, питання оскарження судового рішення ніким із сторін не порушувалось, отже, підстав для визнання розірвання шлюбу фіктивним не вбачається.

У іншій справі № 2-20/07 [18], що розглядалася Ленінським районним судом м. Севастополь, у рішенні від 25 січня 2007 р. суд дійшов висновку про фіктивність розірвання шлюбу, але у задоволенні позову відмовив, посилаючись на те, що правових підстав для визнання розірвання шлюбу фіктивним немає, оскільки законодавцем дано вичерпний перелік таких підстав, під які не підпадають ці правовідносини.

Цікавим є висновок Апеляційного суду Одеської області у цивільній справі № 225886/2006 [19]. Підтверджуючи висновок суду першої інстанції, апеляційна інстанція зазначила, що в силу ст. 13 Цивільного кодексу України [20] при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Відповідачі при здійсненні своїх прав навмисно вчинили комплекс дій, спрямованих на завдання майнової шкоди ПП «Моноліт», шляхом безпідставного отримання від нього двох однокімнатних квартир. На переконання суду, відповідачі зазначеними діями зловживали своїми правами, тому суд, визнаючи розірвання шлюбу фіктивним, виселяє їх в однокімнатну квартиру відповідно до вимог статей 110–112 Житлового кодексу України [21] з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення відповідно до вимог статей 47, 48, 50, 113 ЖК України, у зв’язку з тим, що відповідачі проживають у будинку, що загрожує обвалом, і цей будинок підлягає знесенню.

З метою отримання квартири розлучилося подружжя і у цивільній справі № 2-3684/08 [22], яку розглядав Деснянський районний суд м. Чернігова. У судовому засіданні було встановлено, що шлюб між Особою-2 та Особою-1 укладено 22.07.1978 р., розірвано 16.10.2003 р., про що Чернігівським міським відділом реєстрації актів громадянського стану зроблено актовий запис. Позов було задоволено, оскільки відповідач повністю його визнав.

Видається, що, задовольняючи позовні вимоги, суд порушив ч. 4 ст. 174 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Судом було встановлено, що Особа-1 та Особа-2 розірвали шлюб фіктивно з метою отримання квартири, таким чином, відбулося зловживання правом і це порушує ст. 13 ЦК України та ч. 9 статті 7, 14, 15 СК України.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Майже аналогічний перелік способів захисту сімейних прав містить ч. 2 ст. 18 СК України.

При зверненні до суду заявники просять суд визнати розірвання шлюбу фіктивним, посилаючись при цьому на ст. 108 СК України, відповідно до якої за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень ст. 106 СК України, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім’єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини.

Ця норма дає можливість зацікавленій особі при дотриманні визначених законом умов встановити факт, що має юридичне значення визнання розірвання шлюбу фіктивним, оскільки від цього залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб. Відповідно до положень ЦПК України дана категорія справ має розглядатися в порядку окремого провадження. Так, згідно із ст. 234 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Серед інших суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до ст. 258 ЦПК України однією з необхідних передумов для звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, є мета встановлення даного факту. Видається, що такою метою перш за все має бути поновлення статусу подружжя, зміцнення сім’ї як союзу конкретних осіб, «відродження» майнових та особистих немайнових прав, що належать подружжю.

Однак у більшості випадків метою звернення до суду з вимогою визнати розірвання шлюбу фіктивним є подальше вирішення спору про право. Так, у цивільній справі № 2о-142/2008 [6], яка розглядалася Ялтинським міським судом Автономної Республіки Крим, позивач зазначає, що на цей час їхні відносини з Особою-2 погіршилися та їх шлюб розірвано. Для розподілу їх сумісно нажитого майна він змушений звернутися до суду з цією позовною заявою. Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

На цю особливість звертає увагу також Верховний Суд України. Так, відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 р. [23] у разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов’язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє у прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

У зв’язку з цим вважаємо, що у випадку розгляду судами спорів, в якому сторони зазначають, що визнання розірвання шлюбу фіктивним їм необхідне для визнання права на певне майно, то цей факт має встановлюватися судом саме в межах справи про право, і не підлягає самостійному розгляду в порядку позовного провадження, оскільки вказана у позовній заяві вимога — визнання розірвання шлюбу фіктивним — не відповідає способам захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, що визначені законами України.

Крім того, згідно зі ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Із більшості проаналізованих позовних вимог та судових рішень не вбачається порушення, невизнання або оспорювання будь-яких прав, свобод чи інтересів позивача. Більше того, в текстах позовних заяв зазначається, що позовні вимоги, спрямовані на встановлення юридичного факту — визнання розірвання шлюбу фіктивним, мають значення для позитивного вирішення цивільної справи на користь позивача в іншому цивільному провадженні про визнання права приватної власності на певне майно і не спрямовані на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналіз судової практики за результатами розгляду даної категорії справ дає можливість зробити висновок, що суди майже у всіх випадках нехтують або взагалі не з’ясовують наявність таких обставин, що мають юридичне значення для правильного вирішення справи по суті, як існування фактичних шлюбних відносин, проживання однією сім’єю жінки та чоловіка на момент розгляду справи в суді. На нашу думку, це є грубим порушенням, оскільки визнання розірвання шлюбу фіктивним відновлює не лише майнові права, а й особисті немайнові права та обов’язки подружжя, які передбачені статтями 49–56 СК України. Суди при вирішенні цієї категорії справ уникають запитань до сторін про їх бажання відновити, крім майнових прав, ще й немайнові.

Непоодинокими є випадки, коли фактичні шлюбні відносини можливо і існували після розірвання шлюбу, здійсненого за спільною заявою сторін, але на момент судового розгляду справи про визнання розірвання шлюбу фіктивним чоловік та жінка не проживають однією сім’єю, фактичні шлюбні відносини між ними відсутні, один із колишнього подружжя має нову сім’ю тощо. У такому разі при винесенні судового рішення, у випадку підтвердження фіктивності розірвання шлюбу, доречно було б встановити його фіктивність та вказати проміжок часу, протягом якого сторони перебували у шлюбі. Однак така можливість не передбачена Сімейним кодексом, і суди не мають права встановити цей факт у силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, це викликало б низку інших питань, для врегулювання яких необхідно було б вносити зміни до діючого законодавства, і в першу чергу до нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері реєстрації актів цивільного стану.

У зв’язку з цим вважаємо, що визнання розірвання шлюбу фіктивним у судовому порядку можливе лише за умови існування фактичних шлюбних відносин і проживання жінки та чоловіка однією сім’єю на момент розгляду справи і постановлення рішення судом. Допустимим є також визнання розірвання шлюбу фіктивним у випадку, якщо на день розгляду справи один із колишнього подружжя помер, але з моменту «фіктивного» розірвання шлюбу і до смерті чоловік та жінка проживали однією сім’єю та перебували у фактичних шлюбних відносинах.

Неприпустимим є визнання розірвання шлюбу фіктивним, якщо буде встановлено, що на момент розгляду справи у суді колишні дружина та чоловік не проживають однією сім’єю; колишні дружина та чоловік хоч і проживають однією сім’єю на день розгляду справи судом, але розірвання шлюбу за їх згодою було дійсно спрямоване на реальне припинення прав та обов’язків подружжя тощо.

Разом з цим постає інше питання, якщо суди будуть визнавати розірвання шлюбу фіктивним лише за умови існування фактичних шлюбних відносин і проживання жінки та чоловіка однією сім’єю на день розгляду справи в суді, то яким чином захистити майнові права одного із колишнього подружжя у тому випадку, якщо на день розгляду справи у суді фактичні шлюбні відносини між ними відсутні, але після розірвання шлюбу за їх спільною заявою існували певний період, під час якого було придбане майно.

Видається, що в такому випадку слід застосовувати положення ст. 74 СК України, відповідно до якої, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Застосовуючи дану норму, суд, за наявності достатніх та необхідних доказів, може визначити конкретний період, протягом якого жінка та чоловік проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, захистивши таким чином майнові права на майно, що є спільною сумісною власністю.

При розгляді судових справ на попередньому судовому засіданні суд має визначитися з нормативно-правовими актами, які він повинен застосовувати для розгляду справи, тому важливим є встановлення дії нормативно-правового акта у часі і фактичні обставини у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Дане положення відтворено і в цивільному законодавстві. Так, відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Згідно зі ст. 2 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

На цю особливість також звертає увагу Верховний Суд України, який у постанові Пленуму ВСУ № 3 від 15.05.2006 р. [24] зазначає, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України), норми СК України 2002 р. (далі — СК) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01.01.2004 р. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов’язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов’язки визначаються на підставах, передбачених СК України. У випадку розірвання шлюбу до 01.01.2004 р., тобто у той період, коли сімейні відносини регулювалися КпШС УРСР від 20.06.1969 р., до цих правовідносин необхідно застосовувати норми останнього.

На відміну від СК України 2002 р., КпШС УРСР, норми якого необхідно застосовувати до спірних правовідносин, не містив положень, відповідно до яких розірвання шлюбу можна було визнати за заявою заінтересованої особи фіктивним.

Крім того, у ст. 108 СК України, на яку посилаються більшість заявників як підставу своєї вимоги, міститься вичерпний перелік підстав, за яких розірвання шлюбу за заявою заінтересованої особи може бути визнано фіктивним. Так, за заявою заінтересованої особи може бути визнане фіктивним розірвання шлюбу, яке було здійснене відповідно до положень ст. 106 СК України. Таким чином, після набрання СК України чинності єдиною умовою для визнання розірвання шлюбу фіктивним залишаються статті 106, 108 СК України, а саме:

1) розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя органами РАЦС;

2) жінка та чоловік продовжували проживати однією сім’єю після розірвання шлюбу;

3) жінка та чоловік під час та після розірвання шлюбу не мали наміру припинити шлюбні відносини.

У випадку припинення шлюбу відділом ЗАГС на підставі спільно поданої подружжям заяви про розірвання шлюбу відповідно до ч. 1 ст. 41 КпШС України відсутні правові підстави для визнання розірвання шлюбу фіктивним, оскільки ст. 108 СК України 2004 р. не передбачає можливості визнати фіктивним розірвання шлюбу, яке було здійснено відповідно до ч. 1 ст. 41 КпШС України.

Підсумовуючи наведене, можна зробити такі висновки:

1. Підстави для визнання розірвання шлюбу фіктивним є вичерпними і перелічені у статтях 106, 108 СК України.

2. За своєю правовою природою визнання розірвання шлюбу фіктивним — це факт, що має юридичне значення. Дана категорія справ повинна розглядатися в порядку окремого провадження і спрямована на поновлення статусу подружжя, зміцнення сім’ї як основного осередку суспільства та союзу конкретних осіб.

3. Визнання розірвання шлюбу фіктивним у судовому порядку можливе лише за умови існування фактичних шлюбних відносин і проживання жінки та чоловіка однією сім’єю на момент розгляду справи і постановлення рішення судом. Подальше проживання колишнього подружжя однією сім’єю після розірвання шлюбу не може бути правовою підставою для визнання такого розірвання фіктивним, якщо воно було здійснене в судовому порядку. В цьому випадку суди мають відмовляти у задоволенні позову, оскільки відповідно до ст. 112 СК України суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, а також постановляє рішення про розірвання шлюбу лише у тому випадку, коли буде встановлено, що подальше спільне проживання подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Відносини, які виникли між чоловіком і жінкою, у цьому випадку мають регулюватися ст. 74 СК України.

4. При вирішенні справи про визнання розірвання шлюбу фіктивним по суті суд має з’ясовувати: зловживали подружжя, або один із них, правом чи ні.

5. У випадку укладення одним із подружжя шлюбу раніше розірваний шлюб не може визнаватися судом фіктивно розірваним.

6. У разі пред’явлення позову, де однією з вимог є визнання розірвання шлюбу фіктивним, суд має з’ясовувати, які цивільні або сімейні права одного з подружжя розірванням шлюбу порушені, невизнані або оспорюються. У випадку відсутності правопорушення або неможливості сторони назвати конкретні права, що порушені при розірванні шлюбу, суд у задоволенні позову має відмовляти. При розгляді таких категорій спорів суд має з’ясовувати, чи не були сторони позбавлені можливості поновлювати свої відносини шляхом укладення нового шлюбу.

7. При встановленні фактичних обставин справи, дослідженні доказів суди мають застосовувати правила про дію закону в часі.

Питання, пов’язані із розглядом судами цивільних справ у спорах про поділ спільного майна подружжя, будуть розглянуті в іншій публікації в наступних номерах журналу.

Література

1. Сімейний кодекс України : від 10 січня 2002 року № 2947-III // Відом. Верхов. Ради України. — 2002. — № 21–22. — Ст. 135.
2. Ухвала Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22.11.2006 р. у цивільній справі № 22ц-7543/06 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/421569.
3. Ухвала судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 28.08.2006 р. у цивільній справі № 22-1011/2006.
4. Цивільний процесуальний кодекс України : від 18 березня 2004 року № 1618-IV // Відом. Верхов. Ради України. — 2004. — № 40–41, 42. — Ст. 492.
5. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР : від 18.07.1963 р. // ВВР. — 1963. — № 30. — Ст. 464.
6. Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 16.10.2008 р. у цивільній справі № 2о-142/2008 року [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3021306.
7. Ухвала Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 15 серпня 2006 р. у цивільній справі № 22-ц-1331-ф/2006 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/255340.
8. Кодекс про шлюб та сім’ю України : Кодекс УРСР від 20.06.1969 р. // ВВР. — 1969. — № 26. — Ст. 204.
9. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
10. Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 22.01.2007 р. у цивільній справі № 2-688/2007 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1255467.
11. Ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 13.12.2007 р. у цивільній справі № 22ц-2091 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www. reyestr.court.gov.ua/Review/1524672.
12. Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 03.12.2008 р. у цивільній справі
13. № 2-2455/2007, 2-403/2008 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2738961.
14. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08.04.2008 р. у цивільній справі № 2-о-57/08 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1782429.
15. Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 31.03.2008 р. у цивільній справі № 2о-146/09 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3385512.
16. Рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 16.12.2008 р. у цивільній справі № 2-0169/08 р. Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4472579.
17. Ухвала Апеляційного суду Донецької області від 27.09.2007 р. у цивільній справі № 22-7535 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/2335313.
18. Рішення Микитівського районного суду м. Горлівки Донецької області від 26.04.2007 р. у цивільній справі № 2-10/07 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2213586.
19. Рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 25.01.2007 р. у цивільній справі № 2-20/2007 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www. reyestr.court.gov.ua/Review/854159.
20. Ухвала Апеляційного суду Одеської області від 29.11.2006 р. у цивільній справі № 22-5886/2006 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу:http://www. reyestr.court.gov.ua/Review/362475.
21. Цивільний кодекс України : від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відом. Верхов. Ради України. — 2003. — № 40–44. — Ст. 356.
22. Житловий кодекс Української РСР : від 30 червня 1983 р. № 5464-X // Відом. Верхов. Ради. — 1983. — Дод. до № 28. — Ст. 573.
23. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у справі № 2-3684/08 від 02.07.2008 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/2036760.
24. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 р.
25. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р.