Співвідношення реституції та віндикації у разі визнання правочину недійсним

Євген Бернада
помічник судді, Ленінський районний суд м. Вінниці

Актуальність питання. Питанням недійсності правочинів та наслідків їх недійсності в юридичній літературі надається багато уваги, оскільки визнання правочинів недійсними у чинному законодавстві передбачено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів. При вирішенні питання щодо наслідків недійсності правочинів у сучасній українській цивілістиці та цивілістичній науці країн пострадянського простору до цих пір ведуться жваві дискусії стосовно того, які ж саме наслідки повинні застосовуватися. Так, ще радянськими вченими висловлювалося різне ставлення до наслідків, які повинні застосовуватись у разі недійсності правочину. Зокрема, В. П. Шахматов пропонував основним наслідком недійсності правочину вважати кондикційну вимогу. А, наприклад, Н. В. Рабінович висловлювала думку, що у разі визнання правочину недійсним необхідно заявляти саме віндикаційну вимогу. В сучасній цивілістиці думки вчених стосовно наслідків недійсності правочинів також розрізняються. Так, З. І. Шкудін та Ф. С. Хейфец підтримують підхід, запропонований В. П. Шахматовим. Утім Д. О. Тузов поділяє точку зору Н. В. Рабінович про необхідність застосування саме віндикаційної вимоги при визнанні правочину недійсним. Водночас у сучасній цивілістиці висловлюється позиція, наприклад К. І. Скловським, що у разі визнання правочину недійсним необхідно застосовувати саме реституційні вимоги. Разом з цим особливої актуальності дискусія, яку ведуть правознавці щодо застосування наслідків недійсності правочину, набуває передусім при вирішенні питання стосовно захисту інтересів добросовісного набувача, який є стороною недійсного правочину.

Метою цієї статті є вивчення та аналіз поширених у сучасній цивілістиці думок щодо наслідків недійсності правочину та визначення, які саме з них підлягають застосуванню з огляду на положення законодавства, якими регламентується захист прав та інтересів добросовісного набувача.

У юридичній літературі з огляду на потреби практичного застосування норм стосовно наслідків недійсності правочину пропонується вважати віндикацію спеціальним наслідком недійсності правочину, на що роблять посилання практики сучасної цивілістики [1]. На обґрунтування цієї тези, як правило, посилаються на те, що інститут добросовісного набувача до правовідносин, які виникають у результаті застосування наслідків недійсності правочину, застосований бути не може, оскільки для застосування інституту добросовісного набувача необхідно, щоб майно було продане (відчужене) особою, яка не має права на його відчуження, а покупець про це не знав і не міг знати.

Аргументуючи правильність такого підходу, як правило, виходять зі змісту ст. 204 ЦК України, яка презюмує, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. На підставі цього робиться висновок, що у випадку наявності оспорюваного правочину до визнання його недійсним особа, яка продала певне майно на підставі оспорюваного правочину, є особою, яка мала право на продаж даного майна до визнання правочину недійсним. З огляду на це особа, яка придбала певне майно, не може вважатися недобросовісним набувачем у розумінні ч. 1 ст. 388 ЦК України, оскільки придбала майно в особи, яка на момент продажу до визнання оспорюваного правочину недійсним мала право на продаж такого майна. Також на обґрунтування неможливості застосування інституту добросовісного набувача при застосуванні наслідків недійсності правочинів іноді робиться посилання на те, що наслідком недійсності правочину є не витребування майна, а повернення сторін до первинного стану, тобто реституція.

Водночас із приводу цього питання висловлюється точка зору, що інститут добросовісного набувача та сама віндикація належать до речових прав, а реституція як наслідок недійсності правочинів — до сфери дії договірного права, у зв’язку з чим ці два інститути протиставляються один одному. В разі ж застосування віндикації як спеціального виду визнання правочину недійсним ці два інститути можуть застосовуватись одночасно, оскільки до того, як правочин не буде визнано недійсним, власник не може витребувати майно у невласника, у зв’язку з тим, що до визнання правочину недійсним презюмується право власності останнього (неволодільця).

Водночас не завжди ці два правові інститути можуть застосовуватись одночасно. Так, С. Н. Смольников вважає, що конструкція, яка допускає повернення речі власнику шляхом декількох реституційних вимог, ускладнює захист прав власників та інших титульних володільців та не відповідає принципу процесуальної економії і позбавлена будь-якого практичного сенсу. На підтвердження такої позиції автор посилається на те, що застосування реституції як проміжної ланки для передачі речі особі, яка не має на неї ніяких прав (неуправомоченому відчужувачу), заходить у суперечність із практичним уявленням про форми захисту власника відносно особи, яка фактично володіє його майном, а відтак і взагалі не повинна застосовуватись [2, с. 134].

Розглядаючи співвідношення правового інституту реституції та віндикації, насамперед слід звернутися до основних підходів щодо застосування наслідків недійсності правочинів. Також треба враховувати можливу конкуренцію позовів, що є сьогодні предметом дискусій як у юридичній літературі, так і у правозастосовній практиці. Актуальність цієї проблематики зумовлена тим, що на практиці доволі часто спостерігаються випадки, коли майно, на яке позивач, тобто власник, просить поширити дію механізму реституції, перебуває не у сторони правочину, а у третьої особи, яка у свою чергу є добросовісним набувачем, і з огляду на це виникає питання щодо способу повернення власником вказаного майна.

У юридичній літературі існує декілька точок зору щодо визначення та розмежування віндикації, реституції і кондикції. Відповідно до першої точки зору, яку підтримують В. П. Шахматов, З. І. Шкундін, Ф. С. Хейфец, реституційні вимоги по суті є вимогами про повернення безпідставно набутого майна, а отже, у зв’язку з тим, що визнання правочину недійсним відносить його недійсність до моменту його вчинення, право на отримання майна за недійсним правочином відсутнє. Таким чином, на думку названих вище цивілістів, підставою для вилучення майна при визнанні правочину недійсним, незалежно від юридичної характеристики переданого майна (індивідуально-визначені речі чи речі, які визначені родовими ознаками), є безпідставне придбання чи збереження майна, тобто безпідставне збагачення.

Наприклад, зовсім іншу думку висловила Н. В. Рабінович, яка вважає, що реституція може бути або різновидом віндикації, або різновидом безпідставного збагачення, залежно від того порядку, в якому здійснюється вилучення майна: на підставі віндикаційної вимоги, якщо річ індивідуально-визначена, або вимоги про видачу безпідставного збагачення стосовно речей, які визначені родовими ознаками. Розвиваючи далі вказану точку зору, Д. О. Тузов пропонує відрізняти реституцію володіння та компенсаційну реституцію. У зв’язку з цим автор доходить висновку, що, вирізняючись лише певною особливістю суб’єктного складу, реституція володіння за своєю правовою природою є не що інше, як різновид віндикації, а компенсаційна реституція, яка також не становить самостійної охоронної вимоги, здійснюється шляхом кондикційної вимоги [3, с. 84].

Прихильники третьої точки зору взагалі спростовують можливість зазначених підходів до застосування реституції, кондикції та віндикації. Наприклад, К. І. Скловський вважає, що реституція наділена лише притаманними їй рисами, зокрема: взаємний характер, чого не передбачає ні віндикація, ні кондикція, а також наявність у ній ознак зобов’язання; посесорний характер реституції, тобто повернення речі особі лише на підставі факту володіння нею до вчинення недійсного правочину незалежно від законності та добросовісності володіння [4, с. 111]. Отже, на відміну від реституції, віндикація ґрунтується на суб’єктивному праві, зокрема праві власності, і потребує доведення наявності цього права та захищає саме його.

На нашу думку, для з’ясування співвідношення й підстав для застосування інститутів недійсності правочину та віндикації необхідно детальніше зупинитися на способах захисту цивільних прав та інтересів, які ґрунтуються на цих правових інститутах, а саме визначити юридичний склад (підстави) для застосування реституції, віндикації та кондикції. Разом з тим для визначення правової природи реституції, віндикації та кондикції, напевне, слід також дати характеристику майнових цивільних прав, оскільки саме з необхідністю їх захисту виникають питання щодо розмежування та правильного застосування кожного з наведених правових інститутів. Наприклад, у юридичній літературі під об’єктом права пропонується розуміти нематеріальні та матеріальні блага, із приводу яких виникають правовідносини [5]. Проте Г. Ф. Шершеневич вважає, що об’єктом права є все те, що може служити засобом здійснення інтересу [6, с. 95].

При цьому в юридичній літературі можна зустріти тезу про те, що майнове право може бути об’єктом цивільних прав лише тоді, коли воно перестає виконувати функцію еквіваленту товару, здобуваючи тим самим здатність існувати окремо від нього та відповідно становити самостійну майнову цінність, яка може бути констатована лише у разі відсутності тісного нерозривного зв’язку із річчю, що визначає особливості її правового режиму, і зумовлена можливістю відчуження самого майнового права як самостійного об’єкта цивільних прав [7, с. 12]. Разом з тим указані автори зазначають, що констатуватися подібним чином майнове право може лише в межах зобов’язальних правовідносин.

У рамках школи природного права, каноністики та пандектистики було сформовано три концепції реституції, одна з яких була сприйнята вітчизняним цивільним законодавством:

– реституція у вузькому сенсі, під якою прийнято розуміти повернення речі, належної іншому, в натурі або у повністю відшкодованому еквіваленті (reditio);

– реституція в широкому сенсі, тобто про покриття позитивних або негативних збитків (шкоди), а саме зменшення майна та неотриманого прибутку, або відповідну компенсацію (compensatio);

– сатисфакцію як відмінний від перших двох різновид реституції (satisfactio).

При цьому слід мати на увазі, що ототожнення негативних збитків та неотриманого прибутку є не зовсім точним і пропонується краще розрізняти в рамках позитивного інтересу зменшення майна та недотриманий прибуток, а негативний інтерес ототожнювати з понесеними витратами [8, с. 481].

Загальні наслідки, що настають за будь-яким недійсним правочином, виражаються в тому, що укладені правочини вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов’язків, на встановлення яких вони спрямовані [9, с. 219]. Реституція — це також загальний наслідок недійсності правочину, який матиме місце тоді, коли недійсний правочин виконується сторонами, загальною умовою для якої є протиправна поведінка осіб, які схилили або примусили укласти з ними правочин інших осіб унаслідок обману, насильства, погрози або у зв’язку з тяжкими обставинами, що склалися для останніх, або навмисними діями їх представників [10, с. 220], яка доповнюється іншими відомими умовами.

Згідно з домінуючою в Україні думкою щодо реституції, її можна викласти так. Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція і відшкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину в той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, згідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі й тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочину. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб’єктного складу (статті 221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину [11].

Як вже зазначалось, в українській цивілістиці домінує думка, що реституція є загальним наслідком недійсності правочину, проте в доктрині цивільного права також поширена думка, що реституція — це правовий наслідок безпідставного виконання, отриманого за недійсним правочином, а не самого правочину та не факту оголошення (визнання) його недійсним [3]. Інакше кажучи, згідно з наведеною точкою зору, реституційна вимога, по суті, залежно від обставин справи виражається у поверненні безпідставно набутого або ж витребування майна з чужого незаконного володіння, у зв’язку з чим реституція не є самостійним засобом захисту, а тому при визнанні правочину недійсним слід застосовувати такі механізми, як віндикація та кондикція [7].

Так, заперечуючи самостійний характер реституції, Д. О. Тузов визначає вимогу з недійсного правочину як окремий випадок або віндикації, або кондикції, у зв’язку з чим реституційні вимоги він розмежовує на реституцію володіння та компенсаційну реституцію. Як обґрунтування такого висновку автор посилається на те, що повернення індивідуально-визначеної речі, переданої за недійсним правочином (реституція володіння), являє собою здійснення віндикаційної чи посесорної претензії, залежно від того, чи володіє традент будь-яким правом на річ, що витребовується, чи ні. На погляд автора, реституція володіння можлива лише тоді, коли взагалі допускається віндикація або посесорний захист. Компенсація ж переданого за недійсним правочином при неможливості його повернення в натурі (компенсаційна реституція) є здійсненням кондикційної претензії чи претензії про відшкодування збитків або ж виділення частки із загального майна [3, с. 68]. Інші науковці вважають, що реституція — це самостійний інститут цивільного права [3, с. 59].

Не вдаючись до детального аналізу поняття реституції в сучасній цивілістичній доктрині України та сусідніх держав пострадянського простору, варто зупинитися на питанні щодо підстав застосування реституції. Відповідно до поширеної в українській цивілістиці доктрини підходу, у разі визнання правочину недійсним застосовується загальний наслідок недійсності правочину — двостороння реституція: повернення сторін недійсного правочину у первісний стан, тобто у стан, в якому вони перебували до вчинення даного правочину. Реституцію за недійсним правочином породжує сам факт його виконання і при цьому жодний інший факт до уваги не береться, оскільки чинне законодавство України (ст. 216 ЦК) для її застосування не вимагає наявності інших особливих умов, зокрема права на передане за недійсним правочином майно.

Так, із цього приводу К. Скловський та Ю. Шивіс зазначають, що у випадку недійсності правочину сторони не вправі пред’являти позов про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки відносини між сторонами мають зобов’язальний характер, про що свідчить те, що обов’язок по реституції не поставлений у залежність від володіння річчю або іншим майном, отриманим за угодою, що є характерним саме для особистого права, а не речового зв’язку [14, с. 104]. На наявність зобов’язальних відносин між сторонами недійсного правочину вказує також ст. 216 ЦК України, яка у разі недійсності правочину зобов’язує кожну сторону повернути отримане без правової підстави майно, проте особливістю зобов’язальних правовідносин при застосуванні реституції є те, що вони виникають не з правомірних дій, тобто договорів чи інших правочинів, і не з деліктів, а є саме наслідком такого юридичного факту, як недійсний правочин.

На відміну від реституції витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація) є речово-правовим засобом захисту права власності [15, с. 223; 16, с. 3], що зумовлює неможливість власника індивідуально-визначеного майна — сторони недійсного правочину скористатися таким засобом. Разом з тим слід мати на увазі, що на відміну від реституційного позову, віндикація спрямована на повернення речі її справжньому власнику від будь-якої іншої третьої особи, яка незаконно володіє спірною річчю, тоді як вимога про застосування реституції завжди адресована конкретній особі, незалежно від того, чи має вона право на спірну річ. Також віндикаційний позов є похідним від права власності, у той час як реституційний — наслідком недійсності правочину, який приховує в собі риси двостороннього зобов’язання.

Крім того, слід мати на увазі односторонній характер віндикації, у зв’язку з чим вона не може повернути у початкове становище іншу сторону недійсного правочину, яка такої вимоги не заявляла. З огляду на викладене І. Спасибо-Фатєєва вважає, що поєднання вимог однієї сторони про визнання недійсним правочину з витребуванням переданого за таким правочином майна без відповідної вимоги іншої сторони призводить до того, що одна зі сторін недійсного правочину опиниться у становищі, коли вона матиме й передане іншою стороною майно, і поверне на її вимогу своє майно [17, с. 30], що суперечить двосторонньому характеру зобов’язання сторін за недійсним правочином, передбаченому ст. 216 ЦК України, оскільки суттєво погіршуватиме становище особи, яка не заявлятиме такої вимоги, у зв’язку з тим, що належне їй майно до неї повернуто не буде.

При розмежуванні віндикаційного та реституційного позовів не слід забувати також про те, що різниця між ними спостерігається при розгляді предмета процесуального доказування: суб’єкт активної легітимізації по віндикаційній вимозі обґрунтовує свої вимоги посиланням на речове право, однак, у випадку реституції заінтересована сторона повинна надати суду докази іншого характеру, які свідчать про те, що дії, вчинені контрагентами, нездатні привести до тих цивільно-правових наслідків, настання яких вони очікували.

Також підставою для розмежування реституційного та віндикаційного позовів є положення абзацу другого ч. 1 ст. 216 ЦК України, якою регламентовано, що у разі неможливості повернення отриманого в натурі сторони повинні відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування. Нічого подібного при застосуванні віндикаційних вимог не спостерігається. Викладене свідчить, що у випадку недійсності правочину його сторони можуть звернутися до суду лише з вимогою про повернення майна в порядку реституції. При цьому зобов’язальний характер відносин між його сторонами свідчить про неможливість сторін недійсного правочину в порядку віндикації вимагати повернення індивідуально-визначеної речі, яка не збереглась у натурі. Про недопустимість застосування віндикаційних вимог при визнанні правочину недійсним також свідчить положення ч. 1 ст. 388 ЦК, яка робить неможливим витребування речі від добросовісного набувача, який набув річ на оплатній підставі.

При цьому слід мати на увазі, що тлумачення терміна, яке вживається в п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України «не з їхньої волі», який характеризує ситуацію вибуття майна з володіння власника незалежно від його волі і обмежує добросовісність фактичного володільця майна, відкриваючи можливість віндикації від володільця, можна вважати проблемним. Зокрема, у разі якщо майно було передано за оспорюваним правочином із недоліками (дефектами) волі й такий правочин буде визнано недійсним, виникає питання, чи може цей випадок охоплюватися положенням п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України. Інакше кажучи, чи можна вважати вчинення недійсного правочину з дефектами волі вибуттям майна з володіння власника без його волі?

На нашу думку, у всіх випадках визнання правочину недійсним знищується сама підстава передачі майна, тому відчуження майна особою, яка отримала його на підставі недійсного правочину, повинне розглядатися як таке, що суперечить волі власника і відкриває можливість віндикації майна від третьої особи, адже в такому випадку береться до уваги не юридична підстава передачі майна (правочин визнано недійсним), а фактична передача майна, яка не може характеризуватися з позицій відповідності волі без зв’язку з правовою підставою (правочином). Саме такий принцип мав відображення в римському праві, де за загальним правилом допускалася необмежена віндикація від будь-якої особи не власника, але за умови, що особа при набутті знала про підстави повернення речі за віндикаційним позовом, тобто про недійсність правочину, якщо відчужувальний правочин укладався під впливом примусу, то віндикація від третьої особи не мала обмежень [18, с. 302].

Подальший розвиток таких суміжних інститутів, які можна охарактеризувати в широкому розумінні наслідками визнання правочину недійсним, реституції, віндикації та кондикції, привів до встановлення дещо інших правил. Віндикацію не можна вважати правовим наслідком визнання правочину недійсним у тому розумінні, яке встановлене у ст. 216 ЦК України, оскільки віндикацію майна від третьої особи, якій воно було передане на відплатній основі стороною правочину, визнаного недійсним, можна допустити лише за умови, що особа знала в момент отримання володіння майном про те, що відчужувач майна не є уповноваженою особою. При цьому зі змісту ст. 215 ЦК України випливає, що неуповноваженість відчужувача при вчиненні нікчемного правочину чинним законодавством України презюмується, оскільки недійсність нікчемного правочину прямо встановлена законом. Проте довести добросовісність володільця в ситуації щодо оспорюваних правочинів тим більше важко через неврегульованість питання стосовно моменту переходу права володіння. Саме на цю обставину звертає увагу Верховний Суд України у п. 10 Постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

З огляду на викладене можемо дійти висновку, що питання застосування способів захисту порушеного цивільного права потребує подальшого розвитку. На нашу думку, слід законодавчо закріпити положення про те, що у разі якщо річ була відчужена за нікчемним правочином неуповноваженим володільцем, власник не може витребувати її від добросовісного володільця, але може вимагати визнання нікчемним правочину і двосторонньої реституції.

Підсумовуючи викладене, можемо зробити висновок, що наслідки недійсності правочину у вигляді реституції застосовуються лише між сторонами правочину, якщо майно, передане за недійсним правочином, відчужується третій особі, яка є добросовісним набувачем, — зі сторони такого правочину стягується грошове відшкодування

Література
1. Пономаренко Д. В. Реституция или виндикация? / Д. В. Пономаренко // Юрид. практика. — 2007. — № 23 (493).
2. Смольников С. Н. Недействительные сделки: вопросы теории и практики : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / С. Н. Смольников ; Моск. акад. экономики и права. — М., 2004. — С. 134.
3. Тузов Д. О. Реституция в гражданском праве : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Д. О. Тузов ; Том. гос. ун-т. — Томск, 1999. — С. 84.
4. Скловский К. И. Некоторые проблемы реституции / К. И. Скловский // Вестн. Высш. арбітраж. cуда Рос. Федерации. — 2002. — № 8. — С. 111.
5. Синайский В. И. Русское гражданское право : Общая часть. Вещное право. Авторское право / В. И. Синайский. — Киев, 1917. — Вып. 1. — С. 567.
6. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права / Г. Ф. Шершеневич. — М., 1995. — С. 95.
7. Федоренко Н. В. Особенности оборота имущественных прав / Н. В. Федоренко, Л. В. Лапач // Хозяйство и право. — 2001. — № 11. — С. 12.
8. Джорджев Д. В. Римское частное право : учеб. для вузов / Д. В. Джорджев ; под. общ. ред. В. С. Нерсесянца. — Изд. 2-е, доп. — М. : Норма-Инфра•М., 1999. — С. 481.
9. Советское гражданское право : учебник : в 2 ч. Ч. 1 / под ред. В. Ф. Маслова и А. А. Пушкина. — 2-е изд., перераб. и доп. — Киев : Выща шк., 1983. — С. 219.
10. Советское гражданское право : учебник : в 2 ч. Ч. 2 / под ред. В. Ф. Маслова и А. А. Пушкина. — 2-е изд., перераб. и доп. — Киев : Выща шк., 1983. — С. 220–221.
11. Цивільне право України: Академічний курс : підручник : у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1 : Загальна частина. — К. : Концерн «Вид. дім Ін Юре», 2003. — С. 242.
12. Тузов Д. О. Теория недействительности сделок / Д. О. Тузов. — М. : Статут, 2006. — С. 227.
13. Кучер В. Поняття реституції в контексті нового цивільного законодавства України / В. Кучер // Підприємництво і право. — 2004. — № 1. — С. 59; Скловский К. И. Некоторые проблемы реституции / К. И. Скловский // Вестн. Высш. арбітраж. суда Рос. Федерации. — 2002. — № 8. — С. 111.
14. Скловский К. Защита владения / К. Скловский, Ю. Ширвис // Закон. — 1997. — № 12. — С. 104–107.
15. Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. І. А. Бірюкова, Ю. О. Заїки. — К. : КНТ, 2006. — С. 232.
16. Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.03 : Цивільне право та цивільний процес / І. О. Дзера. — К., 2001. — С. 3.
17. Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів (на прикладі договору міни) / І. Спасибо-Фатєєва // Підприємництво, госп-во і право. — 2002. — № 7. — С. 30.
18. Виндштейд Б. Учебник пандектного права. Т. 1 : Общая часть / Б. Виндштейд : пер. с нем. ; под ред. С. В. Пахмана. — СПб. : Изд. А. Гиероглифова и И. Никифорова, 1874. — С. 375.
19. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України № 9 від 06.11.2009 р. — Режим доступу: www. rada.gov.ua.