Тлумачення змісту правочину

С. О. Бородовський
доцент кафедри судочинства Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

Актуальність питання відносно тлумачення змісту правочину обумовлена суперечливими підходами щодо правового регулювання даних відносин, важливістю цього правового інституту при вирішенні майнових спорів та необхідністю розроблення досконалих механізмів визначення змісту суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників цивільних відносин. Сьогодні все ще не вирішено усіх дискусій стосовно правового механізму встановлення змісту дійсного волевиявлення сторони правочину. У зв’язку із зазначеним метою цієї статті є визначення проблем, що виникають при тлумаченні змісту правочину, та розроблення підходів до їх вирішення.

Правочин являє собою правове явище, що складається з елементів об’єктивного і суб’єктивного порядку. Одним із об’єктивних елементів складу правочину є зміст правочину. При цьому виокремлення різноманітних елементів складу правочину має умовне значення, оскільки самі по собі, окремо взяті вони реально не існують, але розподіл цілого і аналіз його частин є необхідним етапом пізнання правового явища. Тому при вивченні цивільно-правових правочинів виникає питання про їх склад, оскільки з цим елементом пов’язане існування правочину [1, с. 10].

Під тлумаченням у праві розуміють певний розумовий процес, спрямований на встановлення змісту норм права, а також результат розумового процесу в формі мовних висловлювань, що відображають зміст норми права [2, с. 5–6]. Результатом тлумачення змісту правової норми є встановлення визначеності як можливості зрозуміти її зміст або невизначеності як неможливості зрозуміти зміст норми права. Проте, якщо зміст правової норми буде зрозумілим особі, яка здійснює правозастосування, це не повинно означати закінчення процесу тлумачення [3, с. 127–136].

У свою чергу тлумаченню правочину передує з’ясування його виду відповідно до існуючих у цивільно-правовій доктрині і законодавстві класифікацій правочину. Необхідним також є визначення об’єкта правочину, тобто, які саме цивільно-правові відносини ним опосередковуються, а також визначення предмета правочину, тобто які саме права та обов’язки ним встановлюються, змінюються або припиняються. Тому, на нашу думку, в процесі тлумачення правочину немає потреби щоразу визначати сутність правочину, як це іноді пропонується [4, с. 269; 5, с. 39], оскільки незалежно від виду правочину чи сфери його використання сутність правочину все ж є константною.

Важливість тлумачення змісту правочину полягає в тому, що право вимоги з правочину і можливість застосування державного примусу до забезпечення виконання обов’язку з нього обумовлюється змістом права особи, що може бути розкрито тільки шляхом його тлумачення. Відповідно сторона, яка заявляє вимогу про застосування державного примусу, повинна довести підставу своєї вимоги, що здійснюється нею саме за допомогою тлумачення змісту правочину. При цьому, якщо правочин передбачає певний порядок реалізації особою свого права, відповідно, вказаного порядку має бути дотримано. Отже, для реалізації права важливим є не тільки тлумачення змісту права, а й тлумачення форми і порядку його реалізації. Наприклад, змістом правочину може бути передбачено, що передача речі здійснюється після часткової або повної сплати її вартості. Таким чином, обов’язок щодо передачі речі не може виникнути раніше, ніж буде здійснено оплату або цей порядок буде змінений шляхом добровільного передання речі її продавцем та прийняття речі її покупцем до факту оплати. У свою чергу дії сторін щодо передання речі свідчитимуть про зміну ними умов правочину. Відповідно продавець позбавить себе права вимагати повернення йому речі з тієї підстави, що покупець ще не здійснив часткову або повну оплату її вартості.

Водночас тлумачення змісту правочину може розглядатися як спосіб усунення дефектів волевиявлення і заповнення прогалин невираженої волі сторін. Тому тлумачення правочину в частині, в якій відсутнє волевиявлення сторони чи сторін, розглядається як спосіб створення норми для регулювання правочинних відносин [1, с. 10]. Однак вказаний підхід до тлумачення правочину є достатньо суперечливим через те, що відсутність волевиявлення повинна все ж усувати можливість його тлумачення. Відповідно в даному випадку усунення недоліків правочину або прогалин у ньому взято за мету, якою виправдовується правотворення, а не тлумачення. З урахуванням наведеного важливо наголосити на тому, що у разі допустимості цього підходу необхідно вирішити питання щодо суб’єкта тлумачення змісту правочину. Якщо таким є сторона правочину, то забезпечення стабільності цивільного обороту цілком могло б виправдати вказану концепцію тлумачення правочину. Якщо ж суб’єктом тлумачення змісту правочину є треті особи, то такий підхід буде суперечити концепції домовленості, при тлумаченні змісту двоабо багатосторонніх правочинів.