Наслідки нікчемності правочинів у структурі способів захисту цивільних прав: на прикладі недійсності заповіту

Євген Бернада
помічник судді, Ленінський районний суд м. Вінниці

В юридичній літературі неодноразово підіймалося питання щодо правочинів та умов, за яких правочини є дійсними, а за яких визнаються недійсними, а також наслідків недійсності правочинів. Окремого висвітлення в юридичній літературі набуло питання дотримання форми правочинів як умови їх дійсності або недійсності, зокрема, пропонується внести доповнення до положень чинного законодавства стосовно легалізації правочинів, укладених із порушенням вимог щодо його форми [19, с. 76]. Проте особливу дискусійність має питання щодо застосування наслідків недійсності саме нікчемного правочину, оскільки визнання такого правочину в судовому порядку не вимагається, а відтак у юридичній літературі дискутується питання щодо можливості застосування наслідків нікчемного правочину без заявлення відповідної позовної вимоги про визнання нікчемного правочину недійсним.

Зокрема, деякі науковці вважають, що підстави для пред’явлення позову про визнання нікчемного правочину недійсним відсутні [1, с. 49; 2, с. 204; 3, с. 70; 4, с. 165–167; 5, с. 160], інші вважають, що нікчемні правочини подібно до оспорюваних правочинів потребують оголошення їх недійсності [6, с. 121; 7, с. 16; 8, с. 109; 9, с. 60; 10, с. 178]. Подібна дуалістичність думок спостерігається також на прикладі позицій Верховного Суду України [11, п. 4] та Вищого господарського суду України, перший з яких зазначає, що рішення суду про недійсність нікчемного правочину виносити не потрібно, другий — навпаки [12, п. 5].

Разом з тим дискусія стосовно необхідності додаткового визнання нікчемних правочинів недійсними іноді має суто теоретичний характер, оскільки часто залишаються поза увагою потреби сучасної правозастосовної практики при вирішенні питання про застосування наслідків недійсності правочинів. Про вищевказану обставину свідчить те, що в юридичній літературі ставиться питання про те, чи необхідно заявляти позовні вимоги про визнання нікчемного правочину, або одразу потрібно заявляти позовні вимоги про застосування наслідків його нікчемності. Прикладом такого дослідження можуть служити висловлювання В. В. Джуня, С. С. Потопальського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, О. В. Кучера, які пропонують своє бачення проблематики застосування наслідків нікчемного правочину, проте, як свідчить модернізація чинного законодавства, дані питання свого законодавчого втілення на практиці не знайшли.

Метою цієї статті є спроба шляхом всебічного аналізу доктринального вчення та чинного законодавства України вирішити питання щодо усунення суперечностей у правозастосовній практиці та доктрині стосовно способів захисту порушеного цивільного права та інтересу при застосуванні наслідків нікчемності правочинів.

Чинним законодавством України, зокрема, ч. 1 ст. 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки [13, с. 4]. У подальшому ч. 2 ст. 11 ЦК України конкретизовано підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, яким, зокрема є договори та інші правочини. Варто в контексті виникнення цивільних прав та обов’язків розглянути спадкові правовідносини, зокрема, випадки, коли підстава для виникнення права на спадщину за заповітом визнається такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства України. Інакше кажучи, спробуємо дати правовий аналіз застосування наслідків недійсності правочину при вирішенні спорів, що виникають при визнанні заповітів недійсними.

Так, ст. 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті [13, с. 316] і далі ч. 1 ст. 1234 ЦК України зроблено застереження, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю [13, с. 316]. Однак іноді трапляються випадки, коли заповіт складається особою з обмеженою цивільною дієздатністю, що призводить до необхідності визнання такого заповіту недійсним та подальшого застосування наслідків недійсності правочину.

При вирішенні питання щодо наявності підстав для визнання заповіту недійсним, напевне, слід звернутися до правової характеристики недійсності правочину взагалі та заповіту зокрема. Отже, ч. 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, який вчинений із недодержанням вимог, встановлених частинами 1–3, 5 та ч. 6 ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, і правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [13, c. 60; 14, c. 1; 15, c. 115; 16, с. 373].

При цьому ст. 1247 ЦК України встановлено також особливі вимоги до форми заповіту, а саме: заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання; заповіт має бути підписаний особисто заповідачем; заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК України [13, с. 319]. Також слід мати на увазі, що чиним цивільним законодавством України встановлено підстави визнання правочину недійсним (ст. 215 ЦК України), і при цьому ст. 1257 ЦК України конкретизовано, в яких випадках заповіт є недійсним. Отже, ч. 1 ст. 1257 ЦК України визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі [13, с. 321].

Таким чином, вищевказана правова норма визначає, що заповіт може бути як нікчемним, так і оспорюваним правочином (ч. 2 та ч. 3 ст. 215 ЦК України). Наприклад, цивільним законодавством Франції та Італії встановлено, що правочин, вчинений недієздатною особою, є оспорюваним правочином, а не нікчемним (art. 1125 Code Civil, art. 1425 Codice Civil). Зі змісту ж ч. 1 ст. 1257 та ч. 2 ст. 215 ЦК України випливає, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, в тому числі й заповіт, складений особою з неповною цивільною дієздатністю, є нікчемним правочином і подальшого визнання такого правочину недійсним у судовому порядку не вимагається.

Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю [13, c. 64]. Далі абзацом другим ч. 1 ст. 216 ЦК України встановлено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування [13, c. 64; 11, c. 3; 14, c. 118].

Разом з тим при практичному застосуванні чинного законодавства щодо недійсності заповітів виникає ряд питань щодо способу захисту порушених цивільних прав відповідних осіб. Як зазначалося вище, заповіт, складений фізичною особою з неповною цивільною дієздатністю або з порушенням вимог закону щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. При застосуванні положень про порушення при складенні заповіту вимог до його форми та посвідчення питань у практиці не виникає, оскільки дані порушення вимог закону є очевидними, проте виникають певні труднощі при застосуванні положень законодавства про недійсність заповіту у зв’язку з його складанням особою, яка не мала повної цивільної дієздатності. Зокрема, з одного боку, законодавець вказує, що визнання заповіту, складеного особою з неповною цивільною дієздатністю (особою, яка не мала на це права) в судовому порядку не вимагається, оскільки такий заповіт є нікчемним, але з другого — у судовому порядку повинен бути встановлений той факт, що особа, яка склала заповіт, не мала на це права, тобто була недієздатною або обмежено дієздатною.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, і ч. 2 ст. 30 ЦК України визначено, що обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом [13, с. 10]. У подальшому чинним цивільним законодавством дається визначення повної, часткової, неповної, обмеженої цивільної дієздатності та визнання особи недієздатною. Таким чином, обмеження цивільної дієздатності та визнання особи недієздатною, відповідно до положень статей 36, 39 ЦК України, здійснюється лише в судовому порядку. Інакше кажучи, особа вважається такою, що наділена повною цивільною дієздатністю, якщо інше не буде встановлено судом. При цьому ч. 1 ст. 37 ЦК України встановлено, що над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування [13, с. 12] і ч. 1 ст. 41 ЦК — що над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка [13, с. 14].

Пленум Верховного Суду України у Постанові № 7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» звертає увагу на те, що право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача, у зв’язку з чим з метою встановлення наслідків недійсності нікчемного правочину в структурі способів захисту цивільних прав на прикладі недійсного заповіту слід дати правовий аналіз розвитку подій після смерті фізичної особи, яка склала заповіт, і який у подальшому певна заінтересована особами в судовому порядку намагається визнати недійсним. Отже, як зазначалося вище, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, в тому числі й особою з обмеженою цивільною дієздатністю чи особою, яка визнана недієздатною, є нікчемним правочином, визнання якого недійсним у судовому порядку не вимагається. Разом з тим особа вважається недієздатною або обмежено дієздатною з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням. За таких обставин для застосування наслідків недійсності правочину (заповіту) спершу необхідно встановити факт його нікчемності, тобто складання з порушенням вимог закону щодо його форми та посвідчення, а також його складання особою, яка не мала на це права.

Також слід звернутися до теоретичних аспектів наслідків недійсності правочинів (як нікчемних, так і оспорюваних). В юридичній літературі зустрічаються тези стосовно того, що для правильного застосування наслідків недійсності правочинів необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні та оспорювані. Таке розмежування необхідне для правильного застосування положень чинного цивільного законодавства України щодо наслідків недійсності правочинів. На цю обставину звертали увагу М. Гусак, В. Данішевська та Ю. Попов, які вказували, що у ЦК зроблено важливий крок щодо виправлення однієї з помилок ЦК УРСР (юридико-технічної) — запроваджено терміни «нікчемний правочин» та «оспорюваний правочин», а також зроблено спробу виправлення другої помилки ЦК УРСР шляхом запровадження застосування наслідків набуття, збереження майна без достатньої правової підстави до недійсних правочинів (ч. 3 ст. 1212). Разом з тим ці (вкрай необхідні) новели введено непослідовно і неповно. Крім того, у ЦК України введені інші суперечливі новели щодо недійсних правочинів, які зводять нанівець позитивні новели, призводять до заплутування регулювання і спричиняють численні труднощі у правозастосуванні [14, с. 115].

Зазначені автори вказували, що неоднозначно застосовується на практиці п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК, який визначає визнання правочину недійсним одним із способів захисту прав — без уточнення, що йдеться лише про оспорюваний правочин. Тому хоча ч. 2 ст. 215 ЦК встановлює, що визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається, судді ще часто розглядають такі справи по суті, незважаючи на те що визнання нікчемного правочину недійсним не є способом захисту прав або інтересів [15, с. 27].

Такий підхід не відповідає практиці Верховного Суду України, постановами якого провадження у справах про визнання нікчемних правочинів недійсними закриваються [11, с. 13]. Зокрема, останній абзац ч. 2 ст. 16 містить також положення про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений, зокрема, договором. Це положення суперечить ст. 19 Конституції України, згідно з якою учасники цивільних відносин не можуть встановлювати для судової гілки державної влади способи, у які вона має діяти, оскільки такі способи визначаються лише законом. Зазначене положення не може застосовуватися судами, оскільки застосування положень законів, які суперечать Конституції України, означало б порушення ст. 8 Конституції України, якою встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу та що норми Конституції України є нормами прямої дії [14, с. 115].

Також в юридичній літературі можемо зустріти твердження про те, що у зв’язку з тим, що нікчемного правочину не існує, він не створює правових наслідків ні для кого та ні проти кого, а тому немає необхідності спростовувати такий правочин у судовому порядку, оскільки він є недійсним на підставі закону [16, с. 140; 2, с. 204; 17, с. 126]. Разом з тим іноді дефекти правочину бувають прихованими, і в таких випадках зовні дійсний нікчемний правочин може викликати певні фактичні зміни у майнових відносинах учасників правочину та третіх осіб, а також служити підставою для вчинення інших юридичних дій. Наприклад, сторони за нікчемним правочином можуть здійснити виконання по ньому або нотаріус на підставі нікчемного заповіту може видати свідоцтво про право на спадщину. Повторимося, виконання нікчемного правочину в таких випадках можливе лише у разі, коли зовні він містить ознаки дійсного правочину. В таких випадках, з метою розвіювання зовнішньої видимості юридичного ефекту правочину та усунення викликаних ним або можливих у майбутньому фактичних змін, виникає необхідність у судовому підтвердженні недійсності. Однак слід мати на увазі, що рішення суду, ухвалене за позовом про нікчемність правочину, будучи за своєю природою установлювальним (рішення про визнання, або деклараційне рішення), нічого не змінює в матеріальноправових відносинах сторін і третіх осіб: правочин як був, так і залишається недійсним [18, с. 9]. Ухвалюючи рішення, суд лише підтверджує те, що правочин нікчемний, тобто офіційно констатує факт, що вже існує, вносячи таким чином у відносини заінтересованих осіб певну визначеність, забезпечену обов’язковістю та преюдиційною силою судового рішення.

У зв’язку з наявністю труднощів у вирішенні вищевказаних питань 06.11.2009 р. Пленумом Верховного Суду України було винесено постанову № 9 «Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Так, п. 5 вказаної постанови Пленумом Верховного Суду України дано роз’яснення, що відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору; такий позов може пред’являтись окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину й у цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому [2, п. 7].

У подальшому Пленумом Верховного Суду України дано роз’яснення стосовно порядку визнання правочину недійсним у разі, коли фізична особа не була визнана недієздатною, проте на момент вчинення правочину перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, у такому разі застосовують правила ст. 225 ЦК України [2, п. 16]. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину, відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р., судам згідно зі ст. 145 ЦПК України необхідно призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін і справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Так, при розгляді справ за позовами про визнання заповітів недійсними на підставі ст. 225 ЦК України, тобто вчинення правочину дієздатною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а також на підставі ч. 2 ст. 1257 ЦК України, тобто у разі, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, призначається судово-психіатрична експертиза, висновок якої має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо дійти висновку, що при зверненні певної особи до суду з позовом про визнання заповіту недійсним фактично мова йде про встановлення факту його нікчемності, оскільки в судовому засіданні доводяться лише обставини, які вказують на те, що особа, яка склала заповіт, не мала на це права. У разі встановлення даних обставин у подальшому йдеться лише про застосування наслідків недійсності правочину. При цьому слід також зауважити, що виходячи з правової характеристики нікчемних та оспорюваних правочинів, можемо дійти висновку, що позовні вимоги про встановлення нікчемності правочину за своєю природою не підлягають дії позовної давності.

З огляду на викладене, можемо зробити висновок, що при судовому оскарженні заповіту як правочину слід встановлювати, чи є спір стосовно заповіту, який у силу вимог закону є нікчемним або оспорюваним, і на підставі зроблених висновків стосовно природи правочину, щодо якого виник спір, застосовувати положення законодавства про наслідки його недійсності у разі підтвердження обставин, що виключають дійсність даного правочину. Встановлення вказаних обставин є важливим, оскільки кожен із видів недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) передбачає відповідні, властиві саме даному виду, способи захисту цивільних прав та інтересів.

Питання щодо застосування відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів потребує додаткового теоретичного та практичного обґрунтування, а тому пропонується здійснити його висвітлення в рамках додаткового дослідження, присвяченого наслідкам недійсності правочинів, зокрема, одностороннього правочину, характерним прикладом якого є заповіт.

Література
1. Генкин Д. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону / Д. Генкин // Учен. зап. ВИЮН. — М. : Юрид. изд-во Мин. юст. СССР, 1947. — С. 49.
2. Мейер Д. И. Русское гражданское право : в 2 ч. Ч. 1 / Д. И. Мейер. — По испр. и доп. 8-му изд. 1902 г. — М. : Статут, 1997. — 290 с.
3. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность / И. Б. Новицкий. — М. : Госюриздат, 1954. — С. 70.
4. Джунь В. В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди / В. В. Джунь // Вісн. господ. судочинства. — 2002. — № 4.
5. Потопальський С. С. Проблеми правового регулювання недійсності договорів за законодавством України / С. С. Потопальський // Вісн. господ. судочинства. — 2005. — № 6.
6. Зинченко С. Ничтожные и оспоримые сделки в практике предпринимательства / С. Зинченко, Б. Газарьян // Хоз-во и право. — 1997. — № 3–4. — С. 121.
7. Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия / Н. В. Рабинович. — Л. : Изд-во Ленингр. ут-та, 1960. — С. 16.
8. Томилин А. Ничтожные и оспоримые сделки: трудности правоприменительной практики / А. Томилин // Хоз-во и право. — 1998. — № 8. — С. 109.
9. Хейфец Ф. С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. — 2-е изд., доп. / Ф. С. Хейфец. — М. : Юрайт-М, 2001. — С. 60.
10. Спасибо-Фатєєва І. В. Нікчемні правочини та їх наслідки / І. В. Спасибо-Фатєєва // Вісн. господ. судочинства. — 2004. — № 2. — С. 178.
11. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. — Режим доступу: www.rada.gov.ua.
12. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними [Електронний ресурс] : п. 5 Роз’яснення № 02-5/111 від 12.03.1999 р. — Режим доступу: www.rada.gov.ua.
13. Цивільний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. — 2003. — № 40–44. — Ст. 356.
14. Гусак М. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за Цивільним кодексом України / М. Гусак, В. Данішевська, Ю. Попов // Право України. — 2009. — № 6. — С. 114–120.
15. Рожкова М. А. Недействительность дозволенных и недозволенных действий / М. А. Рожкова // Недействительность в гражданском праве: проблемы, тенденции, практика : сб. ст. / отв. ред. М. А. Рожкова. — М. : Статут, 2006. — С. 7–57.
16. Магазинер Я. М. Общая теория права на основе советского законодательства / Я. М. Магазинер // Избр. тр. по общей теории права / отв. ред. А. К. Кравцов. — СПб. : Юрид. центр Пресс, 2006.
17. Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права / Г. Ф. Шершеневич. — Тула : Автограф, 2001. — 720 с.
18. Тузов Д. О. Иски, связанные с недействительностью сделок: теоретический очерк / Д. О. Тузов. — Томск : Пеленг, 1998. — 72 с.
19. Заіка Ю. І. Форма заповіту як умова його дійсності / Ю. І. Заіка // Хмельниц. ін-т регіон. управління і права. — 2004. — № 1–2. — С. 73–76.