Правочиноздатність фізичної особи як елемент її правосуб’єктності

С. О. Бородовський
доцент кафедри судочинства Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

Актуальність питання правосуб’єктності учасників цивільних відносин обумовлена важливістю цього правового інституту для створення і набуття цивільних прав, які будуть забезпечені юридичним захистом, і виконання обов’язків щодо цих прав буде підтверджене державним примусом. Крім цього сьогодні все ще не вирішеними залишаються дискусії щодо змісту правосуб’єктності, які ускладнені використанням різних концептуальних підходів до їх вирішення та різних за змістом термінів, якими розкривається зміст правосуб’єктності. Так, у юридичній літературі висловлено думку про те, що поняття дієздатності не може застосовуватися до всіх суб’єктів цивільного права, а тому правоздатність і дієздатність не є її основними складовими елементами, як це часто прийнято вважати [1, с. 44]. Окремі питання правосуб’єктності розглядались у працях багатьох правознавців. Але динамічний характер цивільних відносин обумовлює необхідність удосконалення доктринальних підходів до розуміння правосуб’єктності. При цьому вона може бути розглянута у зв’язку із здійсненням фізичними особами правочинів, за допомогою яких опосередковується значна частина майнових відносин.

Метою цієї статті є визначення основних проблем правочиноздатності фізичної особи як елемента її правосуб’єктності та розроблення підходів до їх вирішення.

Так, правоздатність є абстрактною можливістю набувати прав і обов’язків у певній державі. Тому вона наявна в усіх фізичних осіб незалежно від віку і стану їх психічного чи фізичного здоров’я. Відповідно до такого погляду правоздатність свідчить не про потенційну можливість бути учасником цивільних відносин, а про фактичне сприйняття кожного як суб’єкта таких відносин. Наприклад, з моменту народження фізична особа має особисті майнові права на життя, здоров’я, честь, гідність тощо. Отже, для реалізації вказаних прав непотрібна дієздатність. У свою чергу, можливість фізичної особи вступати у певні види цивільних відносин і набувати в них юридичних обов’язків потребує наявність розуміння значення своїх дій, можливість керувати ними, розуміння наслідків цих дій тощо. Таких властивостей фізична особа набуває в силу досягнення певного віку і отримання життєвого досвіду. Однак всі фізичні особи за своїми психофізіологічними особливостями є різними, а тому їх розвиток також є різним. Отже вік, з якого фізична особа набуває вказаних можливостей, є приблизним і узагальненим для всіх цих осіб. Таким чином, цивільним законодавством України встановлюється презумпція щодо дієздатності фізичної особи з досягненням нею вісімнадцятирічного віку. Важливістю дієздатності є те, що вона є реальною можливістю для особи набути прав і обов’язків на підставі її юридичного акта.

Правочин здійснюється на основі свободи особи як загальної засади цивільного права, яка конкретизується у свободі вибору сторони правочину, а тому особа може вчинити будь-який правочин, який вважає за необхідне вчинити. Вчинення особою юридичної дії не потребує набуття нею будь-якого спеціального права на відповідну дію, оскільки саме в дії особа індивідуалізує себе. Таким чином, установлення правоздатності є механізмом регулювання правових відносин і має значення лише для держави, а не для фізичної особи — учасника цивільних відносин, тому що в силу своєї природи особа вже є вільною вчиняти необхідні для неї дії. Вона також має право здійснити самозахист своїх цивільних прав і навіть прав іншої особи від порушень і протиправних посягань. Отже, правосуб’єктність є правовим інститутом, який використовується для визначення переліку прав, свобод і обов’язків особи. У свою чергу визначення свобод особи положеннями позитивного права може призвести до звуження тих свобод, які надані особі природним правом. Відповідно будь-яка держава просто нездатна дарувати особі права, оскільки необхідних їй прав особа набуває внаслідок і в момент свого народження. Тому держава може тільки визнавати або не визнавати відповідні свободи особи, що означає лише можливість обмежувати їх чи ні. Необхідно також підкреслити, що зміст правосуб’єктності становлять не права громадянина, а права особи як власника речі [2, с. 113]. Тому для розкриття змісту правосуб’єктності необхідно враховувати права та інтереси особи, надані їй саме природним, а не позитивним правом. Унаслідок цього встановлюється презумпція, що правосуб’єктність всіх фізичних осіб є однаковою.

Отже, за допомогою правочиноздатності держава визнає за відповідною фізичною особою певні свободи в майновій сфері, а також за її допомогою вона може реалізувати правоохоронну функцію в окремих відносинах. Наприклад, у договірних відносинах із публічного договору здійснюється охорона прав споживачів, коли має місце обмеження свободи підприємця на користь споживача.

На нашу думку, спроби визначити правосуб’єктність фізичної особи за її змістом необґрунтовані з точки зору різноманітності цивільних відносин та їх постійного розвитку. В різні історичні періоди і в різних державах правосуб’єктність фізичної особи була різною за змістом. Наприклад, у радянський історичний період правосуб’єктність фізичної особи була звужена порівняно із правосуб’єктністю фізичної особи у країнах з вільною економікою, оскільки радянські громадяни не могли мати прав власності на земельні ділянки, промислові підприємства, не могли здійснювати операції із зовнішньої торгівлі тощо [2, с. 112].