Спірні питання щодо визначення складу сторін корпоративного спору С. В. Томчишен
доцент кафедри правових основ підприємницької діяльності Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Господарський процесуальний кодекс України (далі — ГПК) відносить до юрисдикції господарських судів розгляд справ у спорах, що виникають із корпоративних відносин. Про вказану категорію судових спорів прямо зазначено у ч. 1 ст. 12 ГПК. Внесення до господарсько-процесуального законодавства вказаного положення свідчить, що законодавець сьогодні усвідомлює існування цілої групи правових відносин, яка має назву «корпоративні». Згідно із ч. 3 ст. 167 Господарського кодексу України (далі — ГК) корпоративними вважаються правовідносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК володільцем цих прав визнається особа, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації. Наведене у цій нормі визначення поняття «корпоративні права» є узагальнюючим і включає різні правомочності, зокрема: на участь особи в управлінні господарською організацією; щодо отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої; а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. На відміну від положень ГК, якими поняття «корпоративні відносини» визначено через коло правомочностей, що можуть здійснюватися відносно будь-яких господарських організацій, які мають статутний капітал, Цивільний кодекс України (далі — ЦК) не містить поняття «корпоративні права». Однак у ч. 1 ст. 116 ЦК встановлено невичерпний перелік правомочностей учасників господарських товариств, які повністю збігаються із правомочностями, що охоплюються наведеним у ГК поняттям «корпоративні права». Однак при визначенні підвідомчості спорів, які виникають із корпоративних правовідносин, законодавець не враховує, що поняття «корпоративні права» охоплює правомочності учасників (засновників) господарської організації, незалежно від того, чи створена вона у формі господарського товариства, чи в іншій організаційноправовій формі. Так, згідно із п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи: 1) у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув; 2) а також у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Незважаючи на те, що «корпоративні права» та «права учасників господарських товариств» за своїм змістом є тотожними, при визначенні підвідомчості господарським судам «корпоративних спорів» законодавець, незрозуміло чому, відносить до таких лише спори за участю господарських товариств. Зазначений підхід виключає розгляд у господарських судах корпоративних спорів за участю членів виробничого кооперативу, учасників непідприємницьких товариств, а також засновників інших підприємств, що створюються на основі приватної власності однієї або декількох фізичних осіб не у формі господарського товариства. Водночас за такого підходу не може застосовуватись також і визначене у ч. 6 ст. 16 ГПК правило про виключну підсудність корпоративних спорів за участю засновників унітарного підприємства, створеного на основі державної або комунальної власності. Разом з цим варто звернути увагу, що застосований законодавцем підхід до визначення підвідомчості корпоративних спорів має і ряд позитивних переваг. Серед них окремо можна зазначити, що до господарського суду за захистом своїх прав та інтересів може звернутися також учасник (акціонер), який вибув із товариства. Наприклад, учасник товариства з обмеженою відповідальністю, якого за рішенням загальних зборів було виключено зі складу учасників, не позбавлений права звернутися до господарського суду з вимогою про стягнення з товариства вартості частини майна, пропорційної його частці у статутному капіталі, якщо товариство добровільно не виконає свого обов’язку стосовно її виплати. Такий підхід є виправданим, оскільки із припиненням участі у товаристві не всі корпоративні права, визначені ч. 1 ст. 167 ГК та ч. 1 ст. 116 ЦК, припиняються «автоматично». Унаслідок виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю або його добровільного виходу він втрачає можливість брати участь в управлінні товариством. Однак право вимагати виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці у статутному капіталі, припинятиметься лише в результаті проведення товариством належної виплати. Якщо товариство не здійснить такої виплати, зазначене право вимоги не припиняється навіть у разі припинення самого товариства. Так, у випадку реорганізації товариства вказану вимогу можна висувати до його правонаступника, а у разі ліквідації товариства — до інших його учасників, між якими було розподілено майно товариства. Отже, право вимагати виплати частини вартості майна товариства існує після припинення самого товариства, в якому учасник (акціонер) брав участь. Зазначене право може здійснюватися щодо правонаступника товариства або інших його учасників (акціонерів).
|
