Виконання судових рішень: «ахіллесова п’ята» сьогодення

Т. В. Стефанів
помічник судді Господарського суду Івано-Франківської області, кандидат юридичних наук

Загалом у суспільстві уявлення про суд та відновлення справедливості асоціюється тільки з винесенням рішення. Однак ця думка є не зовсім точною. Європейський суд з прав людини, до якого громадяни України мають право звертатися за захистом своїх порушених прав після ратифікації 17.07.1997 р. Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, неодноразово нагадував у своїх рішеннях, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

З огляду на «визначне місце», яке посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичних суспільствах, це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, що б ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме на справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у ст. 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Зокрема, про це прямо зазначається у рішенні Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 р. у справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece), рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 р. у справі «Шмалько проти України».

Представники судової гілки влади вважають, що термін «правосуддя» — це не тільки винесення судового рішення (адже це тільки половина справи), але і його виконання. Будь-який судовий процес повинен завершуватися реалізацією рішення, що набрало законної сили. Саме на стадії реалізації прав, обов’язків, охоронюваних законом інтересів, підтверджених рішенням суду, відбувається їхній реальний захист. Реалізація судового рішення виступає показником соціально справедливого розгляду конфлікту, життєвості застосованого судом закону, його авторитету, а також ефективності правосуддя.

У національному законодавстві на конституційному рівні закріплено принцип обов’язкового виконання рішення суду, зокрема в ч. 5 ст. 124 Конституції України зазначається, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Зазначений принцип законодавець деталізує у ст. 115 Господарського процесуального кодексу, зазначивши, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», ч. 2, ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р., якою встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. При цьому процесуальним законом встановлюється і обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів.

Однак, незважаючи на широку нормативно-правову базу для так званого завершення процесу захисту порушеного права, на сьогодні питання виконання судових рішень залишається відкритим та болючим, адже, як свідчить статистика, тільки кожне третє, а то й десяте рішення судів господарської юрисдикції втілюється в життя. На це вказують і численні звернення до Європейського суду з прав людини у зв’язку з невиконанням чи тривалим невиконанням рішень національних судів, винесених на їх користь.

Можливо, такий стан справ є наслідком недосконалого законодавства, некваліфікованих працівників виконавчої служби, надмірної їх завантаженості, низької заробітної плати та ін. Однак проблема полягає, на мою думку, дещо глибше — у відсутності органічного зв’язку між винесеним судовим рішенням та його виконанням. Сьогодні функції з виконання судового рішення покладено на державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України, і після набрання чинності Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР реформована в окрему службу державного виконання в системі органів виконавчої влади. Однак, як свідчить статистика, ДВС є слабкою ланкою механізму захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. На мою думку, більше користі було б, якби суди самі виконували свої рішення, тобто варто використати «старий новий досвід», адже за часів радянської влади виконавче провадження було завершальною стадією цивільного та арбітражного процесів, що здійснювалася судовими виконавцями. Ця практика широко використовується у світі (Білорусь, Казахстан та ін.) та є цілком виправданою.