Формування єдиної судової практики як складова реформи судочинства в Україні

П. А. Шкіндер
суддя Господарського суду Івано-Франківської області

Сучасний період еволюції системи судоустрою і судочинства характеризується розмаїттям пропозицій щодо удосконалення існуючих правових інститутів та прийняття новел правового регулювання. Однак вивчення окремих пропозицій не завжди приводить до висновку щодо належного обґрунтування їх концептуальних засад. Одним з актуальних питань господарського судочинства є формування єдиної судової практики.

Надзвичайно поширеною сьогодні є думка про те, що судова практика і сама прагне її єдності, відповідно законодавець повинен прийняти правові норми, які забезпечать реалізацію цього підходу. Проте, оскільки вказане питання ще не знайшло свого законодавчого вирішення, від цього дискусії навколо нього не припиняються з 2008 р., коли було зареєстровано законопроект № 3188 «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України"» (щодо забезпечення єдності судової практики). Даним законопроектом пропонувалося внести зміни до окремих положень статей 47, 50, 53, 54, 55 Закону України «Про судоустрій України», якими передбачити право Верховного Суду України давати судам обов’язкові для судів загальної юрисдикції роз’яснення з питань застосування законодавства та визначати неврегульовані законом процедури розгляду судових справ, звертатися до суб’єктів права законодавчої ініціативи з пропозиціями щодо ініціювання перед Верховною Радою України питань про внесення змін до чинного законодавства, надавати судам методичну допомогу, перевіряти дотримання ними законодавства при здійснення правосуддя.

Поряд із цим вказаним законопроектом передбачалося встановлення права Пленуму Верховного Суду України на розгляд судових справ у випадках, передбачених процесуальним законодавством, а також обов’язковості рішень Верховного Суду України у конкретних судових справах у частині застосування права у випадках, передбачених процесуальним законодавством, для судів загальної юрисдикції при розгляді інших судових справ. Водночас передбачалося надання Голові Верховного Суду України права організовувати перевірку скарг на порушення суддями законодавства при розгляді судових справ, ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність суддів.

Таким чином, передбачалося, що надання вказаних повноважень Верховному Суду України сприятиме забезпеченню впровадження в Україні єдиної судової практики в усіх судах загальної юрисдикції. Однак 19 травня 2010 р. на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя було розглянуто цей законопроект, у зв’язку з цим вказано, що відповідно до положення ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Органи судової влади повинні діяти виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією та законами України. У свою чергу, Пленум Верховного Суду, відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій України», є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією та зазначеним Законом. Відповідно пропозиція щодо запровадження обов’язковості рішень Верховного Суду України і постанов його Пленуму в конкретних судових справах у частині застосування правових норм для судів загальної юрисдикції при розгляді інших судових справ суперечить ст. 129 Конституції, відповідно до якої судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Зважаючи на відсутність у нормах Конституції України приписів щодо правотворчої функції суду, відсутні підстави надавати прецедентного характеру рішенням Верховного Суду України у конкретних справах.

Зауваження комітету також викликали пропозиції щодо здійснення перевірки Верховним Судом України стану дотримання судами законодавства при здійсненні ними правосуддя та запровадження обов’язковості рішень найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції «у конкретних судових справах у частині застосування права у випадках, передбачених процесуальним законодавством» для судів загальної юрисдикції під час розгляду інших судових справ, а також визнання Пленумом Верховного Суду таких рішень обов’язковими. Визначення статусу Верховного Суду та значення його рішень для судів загальної юрисдикції пов’язане із побудовою системи судів та їх інстанційністю. Слід зазначити, що у разі встановлення законом обов’язковості рішень Верховного Суду для судів загальної юрисдикції мають бути визначені єдині підходи щодо перегляду судових рішень Верховним Судом України. До того ж ці питання слід розглядати з урахуванням положень усіх процесуальних кодексів.