Новели вітчизняного законодавства у зв’язку із прийняттям Податкового кодексу України

Л. М. Бєлкін
правозахисник, кандидат технічних наук

З 01.01.2011 р. набрав чинності Податковий кодекс (далі — ПК) України. Разом з тим не слід забувати, що одночасно з ПК був прийнятий Закон України (далі — ЗУ) від 02.12.2010 р. № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України» (далі — ЗУ № 2756-VI). Цим Законом були внесені зміни до 65 інших законів України. Зазначені зміни є настільки важливими, що помітно змінюють правове поле господарювання. Однак, зосередившись на аналізі безпосередньо новел податкового регулювання згідно із ПК, юридична громадськість недостатньо уваги приділяє супутнім змінам. Деякі спроби аналізувати ці питання вже було зроблено автором [1; 2].

Якщо оцінити загальну спрямованість змін, то слід визнати, що вони значно розширюють повноваження різноманітних органів влади (необов’язково податкових), надаючи здійснювати належні їм повноваження в межах широкого розсуду (так звані дискреційні повноваження). Відомо, що наявність таких повноважень є однією із суттєвих ознак корупційних ризиків [3; 4]. Отже, слід визнати, що зазначений ЗУ № 2756-VI містить суттєві корупційні ризики.

У зв’язку з цим розглянемо в межах цієї статті найбільш істотні зміни, що були запроваджені ЗУ № 2756-VI до деяких законів України.

1. Пунктом 1 ЗУ № 2756-VI внесені певні зміни до Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ). Так, у новій редакції викладена стаття 93 ЦКУ щодо визначення поняття «місцезнаходження юридичної особи», а саме: це фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку. У частині 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 228 ЦКУ фактично перенесені норми із статей 207, 208 Господарського кодексу України (далі — ГКУ), а саме: недійсним може бути визнаний не тільки той правочин, який суперечить нормам законодавства, а й у цілому законний правочин, який було вчинено з метою, що «суперечить інтересам держави і суспільства». При цьому ЦКУ передбачає наслідки, які раніше передбачалися ч. 1 ст. 208 ГКУ. Таке широке формулювання створює небезпеку визнавати недійним будь-який правочин, який не сподобається чиновникам. Слухняність чиновникам, яку останнім часом демонструють адміністративні суди, можуть сприяти цьому. Як із сумом зазначають деякі юристи [5], судова гілка влади на сьогодні майже втратила своє значення. Залишається тільки пригадувати усталену судову практику (наприклад [6]), відповідно до якої санкції, встановлені ч. 1 ст. 208 ГКУ, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів (обов’язкових платежів) однією із сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину.

Разом з тим нарешті чітко визначено, що угоди такого типу не можуть автоматично вважатися нікчемними. Так, ч. 3 ст. 228 ЦКУ містить застереження «якщо визнаний судом недійсний правочин…», тобто правочин з «протидержавним» умислом спочатку має бути визнаний судом недійсним, що в таких обставинах є меншим із «лих».

Стаття 234 ЦКУ доповнена частиною 3, сформульованою у вигляді: «правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами». Очевидно, цією нормою автори хотіли надати вигляду законності абсолютно безграмотному формулюванню абзаців 2, 3 п. 140.2 ст. 140 ПК України: «перерахунок доходів та витрат (балансової вартості основних засобів) також проводиться сторонами: у звітному періоді (періодах), в якому витрати та доходи (балансова вартість основних засобів) за правочином, визнаним недійсним, були враховані в обліку сторони правочину — у разі визнання правочину недійсним як такого, що порушує публічний порядок, є фіктивним (цитується відповідно до джерела [7]). Автори цього формулювання чомусь забули, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч. 1, ч. 2 ст. 228 ЦКУ), а фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ч. 1 ст. 234 ЦКУ).

Крім того, ч. 1 ст. 657 ЦКУ доповнена словами: «крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі». Якщо згадати, що первісне формулювання ч. 1 ст. 657 ЦКУ мало вигляд: «договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації», — абсолютно незрозуміло, як ці норми повинні стикуватися. Якщо малося на увазі, що продаж майна з податкової застави не підлягає нотаріальному посвідченню, то відмовлятися від державної реєстрації нерухомості неможливо, оскільки це зіпсує весь наступний облік нерухомості. Якщо ж мається на увазі, що відносно майна з податкової застави не можна укладати договори купівлі-продажу, то змістовне навантаження ч. 1 ст. 657 ЦКУ зовсім інше — ця норма встановлює форму правочину, а не право на його укладання чи неукладання, тим більше, що заборона на відчуження майна з податкової застави не є абсолютною. Чи автори взагалі мали на увазі заборонити будь-яку реєстрацію договорів купівлі-продажу майна з податкової застави?

2. Пунктом 2 ЗУ № 2756-VI внесені зміни до семи статей ГКУ.

2.1. До ГКУ введена нова стаття 551 «Фіктивна діяльність суб’єкта господарювання». Ознаками такої діяльності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичної особипідприємця, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними, визначені: реєстрація (перереєстрація) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи; відсутність реєстрації в державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством; реєстрація (перереєстрація) в органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження; реєстрація (перереєстрація) та провадження фінансово-господарської діяльності без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників.

Це формулювання більше нагадує невдалі міліцейські протоколи, ніж норму закону. Так, ознака «реєстрація (перереєстрація) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи» є беззмістовною. Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України від 15.05.2003 р. № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців» (далі — ЗУ № 755-IV), для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи; інформацію з документами, що підтверджують структуру власності засновників — юридичних осіб. Який із цих документів слід вважати втраченим (загубленим), якщо він практично подається реєстратору, є великою загадкою. Очевидно, мається на увазі ситуація, коли засновник/засновники ідентифікувалися за втраченими паспортами. Так про це і потрібно було написати.

Ознака «відсутність реєстрації у державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством», взагалі є безглуздою: неможливо скасовувати державну реєстрацію, якщо її не було.

Ознака «реєстрація (перереєстрація) в органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження», є вкрай суперечливою. По-перше, виходить, що вона застосовується тільки при первісній реєстрації фізичними особами, отже, на випадок реєстрації юридичними особами ця ознака не поширюється. По-друге, незрозуміло, «передача (оформлення) у володіння чи управління» саме чого і чим. По-третє, вислів «не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність» взагалі не може стосуватися будь-яких осіб, оскільки фінансово-господарську діяльність повинна вести саме юридична особа.

Ознака «провадження фінансово-господарської діяльності без відома та згоди його засновників» суперечить закріпленому в ст. 92 ЦКУ принципу, відповідно до якого учасники не втручаються в діяльність підприємства, створюючи для цього відповідні органи.

Отже, прийнята норма ст. 551 ГКУ надає підстави для будь-якого довільного її тлумачення. При цьому вважаємо успіхом вилучення з ПК України норми про те, що визнання фіктивності суб’єкта господарювання відповідно до цієї статті автоматично робить недійсними всі укладені такою особою договори [8].

2.2. У частині 7 ст. 59 ГКУ речення «такий запис (зокрема, про припинення державної реєстрації) вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу» доповнений абсолютно зайвою фразою «та подання головою ліквідаційної комісії або уповноваженою ним особою документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою-підприємцем у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». По-перше, вимога про необхідність подання ліквідаційного балансу та інших документів міститься безпосередньо в зазначеному законі. По-друге, згідно з ч. 7 ст. 47 цього Закону, для припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем ліквідаційна комісія не створюється і ліквідаційний баланс не складається. Отже, знову створюються умови для довільного тлумачення прийнятих норм.

2.3. У частині 5 ст. 60 ГКУ речення «достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку» доповнене словами «з обов’язковою перевіркою органом державної податкової служби, у якому перебуває на обліку суб’єкт господарювання». Незрозуміло, що в даному випадку хочуть перевіряти податківці. Адже стан розрахунків із бюджетом вони і так повинні перевіряти, це передбачено ЗУ № 755-IV і не викликає сумніву, але повноважень перевіряти баланси податківці не мають навіть за ПК України.

2.4. Вимога щодо подачі при створенні юридичної особи фізичною особою «довідки органу державної податкової служби про подану декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію)», якою доповнена ч. 3 ст. 86 ГКУ, не може мати юридичного значення, оскільки спеціальний ЗУ № 755-IV такої вимоги не передбачає, а державному реєстратору забороняється вимагати інші документи, ніж прямо вказані в ст. 24 ЗУ № 755-IV. Крім того, ця вимога, при її застосуванні, ускладнює процедуру реєстрації юридичної особи і суперечить задекларованій меті спрощення реєстрації бізнесу.

2.5. В абзаці сьомому ч. 6 ст. 128 ГК слова «декларації про доходи» замінені словами «декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію)». Це, напевно, єдина зміна, яка не викликає заперечень, оскільки термінологія ГКУ приведена у відповідність із ПК України.

2.6. З ГКУ вилучена ст. 242. Раніше вона була сформульована так: «У разі порушення суб’єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов’язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, із суб’єкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до п’ятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обов’язкового платежу)». Незрозуміло, чим завадила авторам цієї зміни вказана норма. Можливо, таким чином вони хотіли підкреслити, що наслідки порушення податкових правил не є адміністративно-господарськими санкціями, і ГКУ до цих відносин не застосовується. Тоді виникає питання: чому до податкових відносин повинна застосовуватися, наприклад, ст. 551 ГКУ.

2.7. Найбільш неприємними для платників податків серед змін до ГКУ є зміни до ст. 250 ГКУ. Раніше вона була викладена так: «Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом». За таких умов, терміни застосування великої кількості штрафних санкцій, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби, обмежувалися одним роком, наприклад: штрафи за порушення касової дисципліни, за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, за порушення у сфері застосування реєстраторів розрахункових операцій тощо [9; 10].

Однак у силу доповнень, уведених ЗУ № 2756-VI, з 01.01.2011 р., дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені ПК України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи. Тобто, з 01.01.2011 р. вказаний захист суб’єктів підприємницької діяльності скасовано.

Водночас слід мати на увазі усталену судову практику Вищого адміністративного суду України, відповідно до якої зазначені зміни можуть бути застосовані саме відносно порушень, вчинених після 01.01.2011 р. До порушень, вчинених до цієї дати, діє попереднє обмеження ст. 250 ГКУ. Підставою для цього є ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Так, в ухвалі [11] зазначається, що ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів» від 06.10.2005 р., який набрав законної сили, відповідно до Прикінцевих положень з 01.01.2006 р. були внесені зміни до законодавчих актів, зокрема до ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Цими змінами, зокрема, встановлено, що до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГКУ. Але оскільки правовідносини між сторонами відбувались у 2004–2005 роках до прийняття та набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів», то приписи даного Закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Таким чином, аналізовані зміни в ЦКУ та ГКУ являють собою вкрай неякісні та непрофесійні формулювання, які надають додаткові підстави для органів влади тиснути на суб’єктів господарювання та суттєво звужують їх права.

3. Пунктом 3 ЗУ № 2756-VI внесені зміни до ст. 212 Кримінального кодексу (далі — КК) України. Частина 4 цієї статті викладена в новій редакції: «Особа, яка вчинила діяння, передбачені частинами першою, другою, або діяння, передбачені частиною третьою (якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах) цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня)».

У цьому новому формулюванні віддзеркалено дві новації: по-перше, якщо раніше ця норма поширювалася тільки на осіб, які вчинили відповідне діяння вперше, то тепер така умова виключена; по-друге, ця норма поширена і на осіб, що вчинили діяння, передбачені ч. 3 ст. 212 КК. Правда, при цьому незрозуміло, навіщо в дужках внесене застереження «якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах», оскільки саме ця умова згадується в диспозиції ч. 3 ст. 112 КК. Якщо ж малося на увазі, що ч. 4 ст. 212 КК не поширюється на першу частину диспозиції ч. 3 ст. 112 КК («діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів»), то тоді незрозуміло, навіщо в ч. 4 ст. 212 КК виключена умова «вперше». Загалом, все зроблено для того, щоб нова норма була якомога більш незрозумілою.

4. Пунктом 4 ЗУ № 2756-VI внесені зміни до Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) України. Так, відповідно до змін ст. 112 КПК, до підслідності податкової міліції віднесені злочини, передбачені ст. 219 КК України «Доведення до банкрутства». Раніше слідство по цій статті здійснювали, як правило, органи внутрішніх справ (ОВС), органам податкової міліції воно «діставалося» не часто. І зараз ця стаття не виключена з підслідності ОВС, але і податкова міліція отримала додаткові важелі впливу на платників податків.

Стала більш «доступною» для податківців і ст. 205 КК України «Фіктивне підприємництво». Якщо раніше підслідність справ за ч. 2 ст. 205 КК України закріплювалася за ОВС, то тепер вона віднесена до підслідності органу, «який порушив кримінальну справу». Зважаючи на особливу «любов» податківців експлуатувати поняття «фіктивне», неважко здогадатися, що досить часто органом, «який порушуватиме подібні кримінальні справи», буде саме податкова міліція.

Водночас ЗУ № 2756-VI несподівано вніс до КПК і суміжних законів позитивні зміни. Так, відповідно до змін ст. 178 КПК, виїмка оригіналів первинних фінансово-господарських та/або бухгалтерських документів проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого ч. 5 ст. 177 цього Кодексу, тобто після звернення до суду слідчого за погодженням із прокурором. За таких умов ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» (п. 4 ч. 1 ст. 8) та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (п. 5 ст. 12) доповнено нормою, відповідно до якої вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських документів забороняється, крім випадків, передбачених кримінально-процесуальним законом. Зазначимо, що згідно з п. 24 ст. 11 ЗУ «Про міліцію», вилучення оригіналів документів поза розслідуванням кримінальних справ заборонялося без рішення суду і раніше.

5. Згідно з п. 9 ЗУ № 2756 -VI до Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) внесена ст. 183³ «Особливості провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби», метою якої було якомога краще пристосувати адміністративне судочинство до «потреб» податківців. Основою ідеєю цієї статті є швидкий розгляд звернень, негайне виконання судових рішень за такими зверненнями та практична відсутність жодних гарантій для платників податків захищатися. Разом з тим, як і все, що приймалося разом і поряд із ПК, прийняття ст. 183³ КАСУ призвело до низки проблем і суперечностей. Певну судову практику можна зараз аналізувати на підставі перших судових рішень, прийнятих згідно із ст. 183³ КАСУ, розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДР) [12].

Так, згідно з ч. 1 ст. 183³ КАСУ, провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби при здійсненні ними передбачених законом повноважень здійснюється на підставі подання таких органів щодо: 1) зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках платника податків; 2) підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків; 3) стягнення коштів за податковим боргом.

Для подальшого аналізу доцільно відступити від порядку нумерації частин ст. 183³ і врахувати, що згідно з ч. 4 цієї статті суд ухвалою відмовляє у прийнятті подання у разі якщо: 1) заявлена вимога не передбачена частиною першою цієї статті; 2) із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право. Згідно з ч. 5, ч. 6 цієї статті відмова у прийнятті подання унеможливлює повторне звернення заявника з таким самим поданням. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку, а ухвалу про відмову в прийнятті подання може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 24 годин з моменту її винесення. При цьому незрозуміло, чи може такий строк поновлюватися.

Отже, зміст подання повинен точно відповідати формулюванням пп. 1–3 ч. 1 ст. 183³ КАСУ. Невеликий досвід розгляду подань податківців, поданих у порядку ст. 183³ КАСУ, свідчить про те, що суди, як правило, дотримуються цієї вимоги і відмовляють у прийнятті подання у разі, якщо заявлено вимогу, не передбачену ч. 1 ст. 183³ КАСУ.

Так, ОДПІ звернулася з поданням у порядку ст. 183³ КАСУ до Луганського окружного адміністративного суду (далі — ОАС) про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває в податковій заставі. Ухвалою цього суду від 26.01.2011 р. у справі № 2а-873/11/1270 ОДПІ відмовлено у прийнятті подання, оскільки в ньому заявлено вимогу, не передбачену ч. 1 ст. 183³ КАСУ.

Слід зазначити, що в ЄДР міститься багато аналогічних ухвал, в яких розглядаються різноманітні подання податкових органів, зміст яких не відповідає пп. 1–3 ч. 1 ст. 183³ КАСУ, що свідчить про зловживання податковими органами своїми процесуальними правами. Очевидно, податківці швидко зрозуміли, що у випадку, якщо суд не виявить принциповості і задовольнить подання, захиститися платнику буде вкрай важко, що розглядатиметься нижче.

Водночас слід зазначити, що положення ПК України не зовсім узгоджуються із нормами пп. 1–3 ч. 1 ст. 183³ КАСУ. Так, згідно з підп. 20.1.15 п. 20.1 ст. 20 ПК, органи державної податкової служби мають право звертатися до суду щодо зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій із видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків) у випадку недопущення посадових осіб органів державної податкової служби до обстеження територій та приміщень, визначених у підп. 20.1.11 цієї статті. Отже, незважаючи на те, що в п. 1 ч. 1 ст. 183³ мова йде про зупинення видаткових операцій, ПК не дозволяє зупинення таких операцій щодо виплати заробітної плати, що, очевидно, повинно зазначатися в судових рішеннях.

З іншого боку, згідно з підп. 20.1.16 п. 20.1 ст. 20 ПК, органи державної податкової служби мають право звертатися до суду у разі, якщо платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків шляхом накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку, та зобов’язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені цим Кодексом. Втім згідно з ч. 1 ст. 183³ КАСУ, в порядку цієї статті не можна звертатися з вимогою арешту коштів і, особливо, інших цінностей, а також з вимогою щодо зобов’язання платника податків виконати вимоги податкового керуючого.

Відповідно до п. 89.4 ст. 89 ПК України, у разі якщо платник податків не допускає податкового керуючого для здійснення опису майна такого платника податків у податкову заставу та/або не подає документів, необхідних для такого опису, орган державної податкової служби звертається до суду щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків, заборону відчуження таким платником податків майна та зобов’язання такого платника податків допустити податкового керуючого для опису майна у податкову заставу. Але згідно з ч. 1 ст. 183³ КАСУ, в порядку цієї статті не можна звертатися з вимогою заборони відчуження таким платником податків майна та зобов’язання такого платника податків допустити податкового керуючого для опису майна у податкову заставу. Стаття 183³ передбачає підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, а не заборону відчуження платником податків майна.

Отже, у випадку невідповідності вимог податкових органів пп. 1–3 ч. 1 ст. 183³ КАСУ і прийняття рішення на користь податківців, є всі перспективи успішно оскаржити відповідну постанову в апеляційному порядку. Хоча, на жаль, така постанова підлягає виконанню негайно.

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 183³ КАСУ подання подається органами податкової служби до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими КАСУ, у письмовій формі та повинно містити: найменування адміністративного суду; найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв’язку заявника; найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв’язку, якщо такий відомий, відносно сторони, до якої застосовуються заходи, передбачені ч. 1 цієї статті; підстави звернення з поданням, обставини, що підтверджуються доказами, та вимоги заявника; перелік документів та інших матеріалів, що додаються; підпис уповноваженої особи, що скріплюється печаткою. У разі недотримання вимог ч. 2 цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків. Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику подання та доданих до нього документів. Повернення подання не є перешкодою для повторного звернення з ним до суду після усунення його недоліків, але не пізніше ніж протягом 48 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, тобто фактично на усунення недоліків податківці мають тільки 24 години.

У цьому сенсі найбільш цікавою є проблема звернення з поданням про стягнення коштів за податковим боргом. Як свідчить судова практика, такі подання направляються до суду із значним запізненням. Так, в ухвалі від 19.11.2011 р. у справі № 2а-736/11/1270 Луганський ОАС зазначив, що податковий борг у платника податку виник 14.01.2011 р., а орган податкової служби звернувся до суду тільки 18.01.2011 р. о 17 год. 40 хв, тобто з пропуском 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду. Оскільки недоліком даного подання є недотримання заявником строку звернення до суду, передбаченого ч. 2 ст. 183³ КАСУ, і вказаний недолік неможливо усунути шляхом надання заявнику строку для його усунення, суддя вважає за необхідне повернути подання та додані до нього документи заявнику без повідомлення заявника та надання йому строку для усунення недоліків, як то передбачено ч. 3 ст. 183³ КАСУ.

Разом з тим суд роз’яснив заявнику про його право звернутися до суду в порядку позовного провадження, хоча ані права, ані обов’язку такого роз’яснення для судів КАСУ не передбачає. Крім того, якщо для обставин, вказаних у ч. 4 ст. 183³ КАСУ, Кодекс прямо передбачає право на звернення до суду в порядку позовного провадження, то для обставин, зазначених у ч. 2 ст. 183³ КАСУ, таке право прямо не передбачене, тобто вимоги ч. 2 ст. 183³ та ч. 2, ч. 5 ст. 99 КАСУ не узгоджені. Отже, по суті, залишається незрозумілим: якщо, скажімо, податковий орган своєчасно не звернувся в порядку ст. 183³ КАСУ за підтвердженням обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, то чи може він звертатися з таким позовом пізніше, але вже на загальних підставах в порядку позовного провадження. І чи буде в такому випадку дійсним адміністративний арешт майна платника податків?

Слід зазначити, що деякі суди у випадку порушення вимог ч. 2 ст. 183³ залишають подання без руху, чого процедура ст. 183³ прямо не передбачає. Така ухвала постановлена, наприклад, 14.01.2011 р. Миколаївським ОАС у справі № 2а-186/11/1470. Якщо суд визнає за можливе відкрити провадження у справі, то згідно з ч. 7 ст. 183³ КАСУ він повинен прийняти у триденний строк, але не пізніше ніж протягом 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду, постанову по суті заявлених вимог, яка підлягає негайному виконанню. Розгляд подання відбувається за участю органу державної податкової служби, що його вніс, та платника податків, стосовно якого його внесено. Неявка сторін у судове засідання не перешкоджає розгляду подання.

Отже, маємо таку ситуацію. Суд повинен розглянути справу протягом 3 днів, а якщо податкова була вимушена усувати недоліки в порядку ч. 2 ст. 183³ КАСУ, — то взагалі протягом 2 днів. За такий короткий період платника належним чином повідомити неможливо, а його неявка не перешкоджає розгляду справи (при цьому застереження «повідомленого належним чином» відсутнє). Правда, слід зазначити, що згідно з ч. 3 ст. 35 КАСУ, повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду, але реально пошта не доставить повістку протягом 2 днів. За частиною 2 ст. 183³ КАСУ заявник (податкова) має повідомити номер засобу зв’язку, але якщо такий відомий. За таких умов податківцям він буде «невідомий» завжди, коли потрібно швидко і «за спиною» платника розглядати питання. Отже, фактично такими змінами платники податків були позбавлені будь-яких серйозних можливостей для захисту, щонайменше в першій інстанції.

Згідно з ч. 9 ст. 183³ КАСУ, апеляційний перегляд постанови суду першої інстанції здійснюється за загальною процедурою. Постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку за загальною процедурою. Тобто скорочених строків розгляду скарг ст. 183³ КАСУ не передбачає. Але, доки буде йти процедура оскарження, в силу негайного виконання постанови суду першої інстанції, видаткові операції не будуть здійснюватися, адміністративний арешт буде діяти, а борг стягуватися (хоча реально його може і не бути, пригадаємо історії, як податківці списували безакцептно гроші з банківських рахунків за відсутністю боргів). Зазначимо також, що касаційне оскарження передбачене тільки відносно постанов суду апеляційної інстанції. Стосовно ухвал, тобто коли апеляційний суд залишає постанову суду першої інстанції без змін, нічого не згадується.

Слід вказати також ще на одну суперечність. Стаття 183³ КАСУ передбачає негайне виконання постанови суду першої інстанції. Разом з тим відповідні доповнення у ст. 256 КАСУ «Постанови суду, які виконуються негайно» не внесено, тобто в цій статті, яка спеціально регулює питання негайного виконання, прийняті в порядку ст. 183³ постанови не згадуються. Застереження «негайно також виконуються постанови суду, прийняті в порядку скороченого провадження» до постанов, прийнятих в порядку ст. 183³ КАСУ, не може належати, оскільки спеціальний порядок «скороченого провадження» (а не скорочених строків розгляду) встановлений у ст. 1832 КАСУ, і, до речі, з більшими гарантіями для сторін.

Отже, уведення судової процедури за ст. 183³ КАСУ мало захищає платника податків від свавілля контролюючих органів. Разом з тим це можна визнати «меншим із лих», оскільки іноді платникам вдається відстояти свої права. Так, Постановою ОАС АРК від 14.01.2011 р. у справі № 2а-631/11/2/0170 відмовлено у зв’язку із необґрунтованістю у задоволенні заяви ДПІ про застосування повного адміністративного арешту активів ТОВ.

У частині 10 ст. 183³ КАСУ визначені особливості обчислення строків, які застосовуються для розгляду справ у порядку цієї статті. Встановлено, що на обчислення строків, установлених цією статтею, не поширюються правила статті 103 КАСУ. Строки, встановлені ст. 183³ КАСУ, обчислюються годинами і закінчуються із закінченням години, на яку припадає таке закінчення. Строки, визначені цим підпунктом, не включають добові години, що припадають на вихідні та святкові дні.

Разом з тим слід зазначити, що і час виникнення обставин, що спричинило звернення податківців до суду, повинен встановлюватися годинами. Інакше незрозуміло, як обчислювати час, якщо, наприклад акт складений вранці. Якщо розраховувати час від кінця дня, то виходить у податківців у запасі є зайвих 8–10 годин, що знову створює переваги саме для них.

6. Багато змін внесено п. 25 ЗУ № 2756-VI до ЗУ «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (далі — ЗУ «Про РРО»). Ці зміни настільки різноманітні і багатопланові, що, скоріше за все, потребують окремого аналізу. Зокрема, зміни стосуються вимог до режимів роботи касових апаратів; подачі звітності, у тому числі в електронному вигляді безпосередньо по каналах зв’язку з касових апаратів (для реалізації цієї потреби введено визначення поняття «модем»); умов звільнення від застосування касових апаратів; відповідальності в сфері застосування РРО. Разом з тим на деяких новелах слід зупинитися докладніше.

6.1. Певні непорозуміння може викликати нова редакція преамбули ЗУ «Про РРО», в яку фактично перенесена ст. 1 Закону, але у менш вдалому вигляді. Нова редакція преамбули сформульована в такому вигляді: «Цей Закон визначає правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Дія його поширюється на всіх суб’єктів господарювання та їх господарські одиниці, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі. Встановлення норм щодо незастосування реєстраторів розрахункових операцій у інших законах, крім Податкового кодексу України, не допускається». Проблеми може породжувати згадування про безготівкову форму розрахунків, оскільки створюється враження щодо поширення вимог цього Закону на розрахунки за банківськими рахунками. З цього приводу попередня редакція ст. 1 ЗУ «Про РРО» відразу давала чітке визначення для цілей цього Закону поняття безготівкової форми розрахунків — із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо. Зараз стаття 1 із ЗУ «Про РРО» виключена.

За таких умов слід користуватися нормою, яка опосередковано дає уявлення про поняття «безготівкова форма розрахунків» для цілей цього Закону, а саме визначенням поняття фіскальні функції із ст. 2 ЗУ «Про РРО»: це здатність реєстраторів розрахункових операцій забезпечувати одноразове занесення, довготермінове зберігання у фіскальній пам’яті, багаторазове зчитування і неможливість зміни підсумкової інформації про обсяг розрахункових операцій, виконаних у готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо), або про обсяг операцій з купівлі-продажу іноземної валюти.

6.2. Нова редакція п. 7 ст. 3 ЗУ «Про РРО» надає пріоритет звітності в електронній формі. Так, згідно з абз. 2 цього пункту копії розрахункових документів і фіскальних звітних чеків, які містяться на контрольній стрічці в пам’яті РРО, що створює її в електронній формі, а для РРО, що створює контрольну стрічку в друкованому вигляді, в його пам’яті або в пам’яті модему, який до нього приєднаний, подаються суб’єктами господарювання до органів державної податкової служби по дротових або бездротових кана лах зв’язку в порядку, встановленому Державною податковою адміністрацією України. Ця вимога не є обов’язковою для фізичних осібпідприємців, які мають три або менше трьох РРО в одному пункті продажу товарів (послуг). Разом з тим і дані суб’єкти можуть скористатися можливістю подавати звіт в електронному вигляді. І тільки у разі неподання звітності по дротових або бездротових каналах зв’язку суб’єкт господарювання подає до органів державної податкової служби звітність, пов’язану із застосуванням РРО та розрахункових книжок, не пізніше 15 числа наступного за звітним місяця, тобто в порядку, який існував раніше. Зазначимо при цьому, що електронна подача звітності буде впроваджуватися не раніше 01.12.2011 р., після здійснення процедури реєстрації РРО, які створюють контрольну стрічку в електронній формі (п. 8 розділу II «Прикінцеві положення» ЗУ «Про РРО» в редакції ЗУ № 2756-VI), а за неподання звітності в електронному вигляді протягом 2012 р. штрафні санкції не будуть застосовуватися (новий п. 9 ст. 17 ЗУ «Про РРО»).

6.3. Внесені зміни у ст. 9 ЗУ «Про РРО» щодо випадків можливості роботи без РРО та розрахункових книжок:

а) випадок, передбачений п. 5 ст. 9: «при продажу товарів (наданні послуг) фізичними особами-підприємцями, які сплачують фіксований податок». Суттєвим є те, що зняте обмеження «якщо такі суб’єкти не здійснюють продаж підакцизних товарів (крім пива на розлив)». Згідно з п. 2 підрозд. 8 розд. XX ПК України «Перехідні положення», сплата фіксованого податку здійснюється відповідно до абзаців 6–28 п. 1 ст. 14 розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. № 13−92 «Про прибутковий податок з громадян». А відповідно до цього нормативного акта, не дозволяється застосування фіксованого податку при здійсненні торгівлі лікеро-горілчаними та тютюновими виробами. Інших обмежень на торгівлю підакцизними товарами при застосуванні фіксованого податку не встановлено. Отже, нова редакція п. 5 ст. 9 ЗУ «Про РРО» фактично дозволила не застосовувати РРО особам-підприємцям, які сплачують фіксований податок, при торгівлі підакцизними товарами, крім торгівлі лікеро-горілчаними та тютюновими виробами;

б) випадок, передбачений п. 6 ст. 9 ЗУ «Про РРО», зокрема «при продажу товарів (наданні послуг) фізичними особами-підприємцями, які сплачують єдиний податок». Тут також зняте обмеження «якщо такі суб’єкти не здійснюють продаж підакцизних товарів (крім пива на розлив)». Згідно з п. 2 підрозд. 8 розд. XX ПК України «Перехідні положення», сплата єдиного податку здійснюється відповідно до Указу Президента України від 03.07.1998 р. № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (з наступними змінами). Разом з тим у контексті роботи з підакцизними товарами, згідно з цим Указом, спрощена система оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва не поширюється на суб’єктів підприємницької діяльності, які є виробниками підакцизних товарів, здійснюють господарську діяльність, пов’язану з експортом, імпортом та оптовим продажем підакцизних товарів, оптовим та роздрібним продажем підакцизних паливно-мастильних матеріалів. Тобто, на відміну від попереднього випадку, роздрібний продаж лікеро-горілчаних та тютюнових виробів при застосуванні єдиного податку не заборонений. Отже, фактично нова редакція п. 6 ст. 9 ЗУ «Про РРО» дозволила торгівлю даними товарами із сплатою єдиного податку без РРО;

в) п. 7 ст. 9 виключений як застарілий, оскільки спеціальний торговий патент на даний момент не видається, а п. 8 викладений в новій редакції: «при продажу товарів (крім підакцизних) (наданні послуг) особами, які отрима ли пільговий торговий патент для продажу товарів (надання послуг) відповідно до Податкового кодексу України».

6.4. Внесені зміни щодо порядку застосування штрафних санкцій (ст. 17 ЗУ «Про РРО»). Зокрема, змінений порядок накладання найбільш драконівської санкції — у п’ятикратному розмірі вартості проданих товарів (наданих послуг) (п. 1 ст. 17). Так, за порушення, передбачене цією нормою (у новій редакції об’єднані порушення, раніше передбачені цим пунктом, а також статтею 22 ЗУ «Про РРО») і вчинене вперше протягом календарного року, застосовується штрафна санкція 1 гривня; вчинене вдруге — 100 % вартості проданих з порушеннями, встановленими цим підпунктом, товарів (послуг) і тільки за кожне наступне вчинене порушення — у п’ятикратному розмірі вартості проданих з порушеннями, встановленими цим підпунктом, товарів (послуг). Отже, через рік після встановлення першого порушення відлік має починатися з початку, тобто після першого порушення потрібно «протриматися» без порушень хоча б один рік.

Внесені зміни і щодо інших положень ст. 17 ЗУ «Про РРО». Слід також зазначити, що виключена стаття 23 ЗУ «Про РРО» щодо застосування штрафних санкцій до суб’єктів підприємницької діяльності, які не виставили цінники на товар, що продається (меню, прейскуранти або тарифи на послуги, що надаються), використовують цінники та прейскуранти, що містять ціни і тарифи в іноземній валюті або в інших одиницях, які не є гривнею.

7. Багато змін внесено п. 31 ЗУ № 2756-VI в ЗУ від 15.05.2003 р. № 755-IV (далі — ЗУ № 755-IV) «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

7.1. У подальшому слід враховувати, що додатковою підставою для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи в порядку ч. 2 ст. 38 ЗУ № 755-IV встановлена реєстрація цієї особи на втрачені, викрадені чи підроблені документи або передання юридичної особи у володіння та/або управління померлим, безвісно відсутнім, недієздатним особам або особам з обмеженою цивільною дієздатністю. За значимо, що таке формулюванн я практично не узгоджується зі ст. 551 ГКУ, введеною тим же ЗУ № 2756-VI і покликаною регулювати те саме питання. Тобто, автори ЗУ № 2756-VI не змогли узгодити між собою частини навіть того самого ЗУ № 2756-VI.

7.2. У ЗУ № 755-IV передбачається більш докладне віддзеркалення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців стану проходження справи про банкрутство. Так, передбачається включення в цей реєстр відомостей про введення процедури санації, про розпорядника майна, про призначення керуючого санацією, а також про «санатора» (ч. 2 ст. 17 ЗУ № 755-IV), хоча невідомо, кого чи що саме автори Закону позначають таким поняттям (щонайменше, ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» такого поняття не знає). Водночас, якщо раніше дії, передбачені ч. 2 ст. 35 ЗУ № 755-IV (проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої здійснюється процедура банкрутства; внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи цієї юридичної особи; проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої здійснюється процедура банкрутства), заборонялося здійснювати протягом всієї процедури банкрутства, то тепер у процедурах розпорядження майном та/або санації це стало можливим, але відповідно за згодою розпорядника майном або згідно із планом санації.

7.3. Спрощена процедура внесення запису до Єдиного державного реєстру запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. У випадку повернення реєстратору рекомендованого листа, направленого за адресою юридичної особи, тепер не є обов’язковою відмітка відділення зв’язку про відсутність цієї особи за зазначеною адресою (ч. 14 ст. 19 ЗУ № 755-IV). Це вимагає від керівників юридичних осіб більш уважно ставитися до взаємин із відділенням зв’язку, що обслуговує цю юридичну особу.

Крім того, у ЗУ № 755-IV внесені деякі уточнюючі вимоги. Наприклад, відповідно до змін, у випадках, передбачених ч. 7 ст. 36 цього Закону, державний реєстратор не просто «має право», а фактично зобов’язаний залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації. Разом з тим незрозуміло, чому в абсолютно аналогічному випадку (ч. 11 ст. 24 ЗУ № 755-IV) реєстратор, як і раніше, тільки «має право» залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи. Крім того, згідно із ЗУ № 2756-VI деяка термінологія ЗУ № 755-IV приводиться у відповідність із ПК України.

8. Продовжуючи тему припинення юридичної особи, слід врахувати, що доповнена ч. 3 ст. 32 ЗУ «Про Національний архівний фонд та архівні установи», яка з урахуванням доповнень має такий вигляд: «У разі ліквідації зазначених юридичних осіб ліквідаційні комісії зобов’язані забезпечити збереженість їх архівних документів і за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства або уповноваженою ним архівною установою визначити місце подальшого зберігання архівних документів цих юридичних осіб (усі первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, бухгалтерську звітність та інші документи, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів) за період 1095 днів, що передують даті останньої господарської операції, — протягом трьох років з дня здачі в архів, документи про нарахування та виплату заробітної плати найманим працівникам — протягом сімдесяти років). Доповнення згідно із ЗУ № 2756-VI починається з першої відкритої дужки і виглядає як уточнення, тобто відомчий інтерес розробників закону звівся виключно до збереження перелічених у дужках документів. З цього приводу слід зазначити, що кожній ліквідації юридичної особи передує її податкова перевірка, отже, зазначена норма, по суті, перекладає на архівні установи компенсацію несумлінності перевіряючих. При цьому невідомо, чи знайдеться в архівах необхідна кількість місця для зберігання такої купи бухгалтерських документів.

9. Пунктом 14 ЗУ № 2756-VI частину дев’яту ст. 62 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» доповнено словами: «та органам державної податкової служби — інформації про відкриття (закриття) рахунків платників податків відповідно до статті 69 Податкового кодексу України». Тобто цим доповненням узаконено ситуацію, коли банки зобов’язані за власною ініціативою, без додаткових запитів і обґрунтувань, надсилати повідомлення про відкриття або закриття рахунка платника податків − юридичної особи чи самозайнятої фізичної особи до органу державної податкової служби, в якому обліковується платник податків.

10. Пунктом 17 ЗУ № 2756-VI частину другу ст. 31 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» доповнено словами: «або контролюючим органам для забезпечення контролю за додержанням платниками податків податкового та валютного законодавства». Сенс цього доповнення для податківців полягає в тому, що згідно із згаданою ст. 31 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», матеріали, які надаються для аналізу або перевірки, а також відомості та документи про фінансовий, майновий стан юридичних і фізичних осіб, що надходять до Уповноваженого органу, становлять професійну таємницю і можуть бути використані лише для здійснення Уповноваженим органом його функцій, включаючи випадки щодо законодавчо встановленого порядку обміну інформацією. Частиною 2 цієї статті передбачався виняток з цієї вимоги, коли відповідні відомості необхідні для запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Тепер цей виняток доповнено і випадками надання інформації контролюючим органам для забезпечення контролю за додержанням платниками податків податкового та валютного законодавства. Отже, зазначене слід мати на увазі і максимально обмежити Уповноважений орган наданням інформації.

11. Пунктом 27 ЗУ № 2756-VI внесені зміни до ЗУ «Про державну податкову службу в Україні», зокрема: питання прав та обов’язків податкових органів при адмініструванні податків перенесені безпосередньо в ПК України; уточнена структура податкових органів. Окремо слід зазначити, що до прав та обов’язків податкових органів, замість надання податкових роз’яснень тепер віднесено надання податкових консультацій. На думку авторів закону, це повинно обмежити «листотворення» податкових органів. Однак, швидше за все, ці зміни матимуть суто косметичний характер, оскільки замість листів податківці будуть видавати так звані Методичні рекомендації. Наприклад, замість незаконного листа Державної податкової адміністрації України (далі — ДПАУ) від 23.06.2008 р. № 12642/7/35-3017, який має назву «Про перевірки суб’єктів господарювання, які проводили операції з «технічними» акціями та іншими корпоративними правами», видано ще більш незаконні Методичні рекомендації щодо перевірок суб’єктів господарської діяльності, які провадять операції з акціями (додаток до листа ДПАУ від 14.12.09 № 27743/7/22-3017) [13-15].

12. Пунктом 30 ЗУ № 2756-VI внесені зміни до ЗУ «Про страхування».

12.1. Стаття 12 цього Закону після частини другої доповнена новою частиною такого змісту: «Договори перестрахування підлягають реєстрації в порядку, затвердженому Уповноваженим органом». Отже, цим доповненням уведена нова реєстраційно-дозвільна процедура, порядок реалізації якої повинен встановити орган виконавчої влади. Зазначене суперечить ч. 4 ст. 1 ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», відповідно до якої виключно законами, які регулюють відносини, пов’язані з одержанням документів дозвільного характеру, зокрема, встановлюються: строк видачі або надання письмового повідомлення про відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі, переоформленні, видачі дубліката, анулюванні документа дозвільного характеру. Крім того, незрозумілі наслідки відсутності реєстрації договору перестрахування. Якщо таким наслідком є недійсність договору перестрахування, то це суттєво шкодить інтересам клієнтів, особливо коли безпосередньо страхова компанія не зможе виконати своє зобов’язання по страховому відшкодуванню, а перестрахувальна компанія не буде мати такого обов’язку.

12.2. Частина 4 статті 40 ЗУ «Про страхування» доповнена словами: «а також органи державної податкової та митної служби у разі подання їм інформації на запит, зроблений відповідно до положень Податкового кодексу України». Цим доповненням знімаються обмеження стосовно одержання зазначеними органами інформації, що містить таємницю страхування.

13. Внесена велика кількість змін у велику кількість законів щодо порядку обчислення, сплати та адміністрування конкретних податків. Відповідні норми вилучені із спеціальних законів, оскільки стали предметом регулювання ПК України. Зокрема, внесені зміни до ЗУ «Про гастрольні заходи в Україні» щодо скасування гастрольного збору, введеного свого часу для підтримки вітчизняних гастролерів. Очевидно, саме так депутати розуміють проблему підтримки вітчизняної культури.

Отже, у цілому слід констатувати, що внесені зміни значно обмежують права юридичних та фізичних осіб і розширюють можливості контролюючих органів щодо втручання в діяльність вказаних осіб, отримання різноманітної інформації, збільшують ризики підприємницької діяльності відносно незаконного державного тиску та втручання.

Література
1. Бєлкін Л. «Податкові» зміни до Цивільного та Господарського кодексів України: Розширення дискреційних повноважень органів влади в 2011 році / Л. Бєлкін // Юрид. газ. — 18 січ. — 2011. — № 1–2 (268). — С. 5.
2. Бєлкін Л. Закон України № 2756-VI6 «Податкові» зміни до законодавства України, що впливає на регулювання господарської діяльності / Л. Бєлкін // Юрид. газ. — 25 січ. — 2011. — № 3–4 (269). — С. 13.
3. Бєлкін Л. Дискреційні повноваження органів виконавчої влади як чинник корупції: Адміністративні дії на власний розсуд / Л. Бєлкін // Юрид. газ. — 23 жовт. — 2010. — № 47 (263). — С. 1, 10.
4. Гавриш С. Б. Стан та проблеми антикорупційної експертизи законодавства в Україні / С. Б. Гавриш // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журн. — 2008. — Вип. 18. — Internet ресурс: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/bozk/18text/ g18_27.htm
5. Мінін О. Рік теперішній і рік наступний: Підсумки і прогнози в податковій сфері / О. Мінін // Юрид. газ. — 21 груд. — 2010. — № 51–52 (267). — С. 11.
6. Ухва ла Вищого адмініст ративного суд у Ук раїни [Елект ронний ресу рс] : від 01.02.2007 р. № К-7555/06. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1405520
7. Офіційний сайт Верховної Ради України. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/ main.cgi?nreg=2755-17)
8. Бєлкін Л. Проект Податкового кодексу в контексті «всенародного обговорення» / Л. Бєлкін // Юрид. газ. — 9 верес. — 2010. — № 36 (252). — С. 1, 20—21.
9. Бєлкін Л. Санкції за правопорушення у сфері господарювання: Природа взаємовідносин суб’єкта владних повноважень і підвладного суб’єкта з приводу застосування санкцій / Л. Бєлкін // Юрид. газ. — 21 верес. — 2010. — № 38 (254). — С. 17.
10. Белкин М. От штрафов защитит хозяйственный кодекс / М. Белкин // Споры о налогах: процедура обжалования : сборник систематизированного законодательства / сост. И. А. Львова, Т. А. Деркач ; учредит. ЗАО «ХК «БлицИнформ». — Вып. 1. — Киев : Блиц-Информ, 2008. — С. 208–212.
11. Ух ва ла Вищого адмініст ративного суд у Ук раїни [Елект ронний ресу рс] : ві д 11.10.2006 р. № К-15197/06. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/241335
12. Єдиний державний реєстр судових рішень. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/
13. Бєлкін Л. М. Нарахування податків «заднім числом» як незаконний винахід українського податкового адміністрування / Л. М. Бєлкін // Стан і проблеми оподаткування в умовах світової фінансової кризи : Матеріали Х Міжнар. наук.-практ. конф. — Донецьк : ДонНУЕТ імені Михайла Туган-Барановського, 2010. — С. 394–397.
14. Бєлкін Л. М. Нарахування податків «заднім числом» як сумнівний винахід українського податкового адміністрування / Л. М. Бєлкін // Економіка та держава. — 2010. — № 11. — С. 107–110.
15. Бєлкін Л. М. Аналіз судової практики у спорах з податковими органами, пов’язаних з донарахуванням податку на прибуток у випадках припинення державної реєстрації акціонерних товариств / Л. М. Бєлкін, М. Л. Бєлкін // Акт. питання цив. та госп. права. — 2010. — № 6 (25).