Проблемні питання визнання правочину таким, що не відбувся

Бородовський С. О.
доцент кафедри судочинства Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

Актуальність питання правочину, що не відбувся, полягає в необхідності визначення правової природи цього явища та правових наслідків його виникнення. Воно тісно пов’язане з питанням недійсності правочину, чинності правочину та питанням «реанімування» правочину і його допуском до цивільного обороту. При цьому питання правочину, що не відбувся, лежить у площині правових суджень про те, що, з одного боку, відповідно до положень цивільного законодавства такий правочин не може спричинити настання правових наслідків, а з другого — для дійсності правочину достатньо лише його спрямованості на настання правових наслідків, а не їх безпосереднє настання.

У зв’язку із наведеним метою цієї статті є визначення основних шляхів вирішення проблем правочину, що не відбувся.

Так, М. Рожкова вказує, що ситуація, коли має місце саме дефектність юридичного факту, тобто коли необхідний елемент присутній, але не відповідає вимогам до нього, безумовно, відрізняється від випадків, коли елемент юридичного складу зовсім відсутній [1]. Однак для зручності суб’єктів правозастосовної діяльності ці обставини дійсності позначають терміном «правочин». На думку, Р. Саватьє та Г. Ф. Шершеневича, недійсні правочини не можна змішувати із правочинами, що не відбулися, які мають місце за умов, якщо сторони не дійшли згоди, що лежить в основі правочину [2, с. 279; 3, с. 126].

Таким чином, під правочином, що не відбувся, розуміється спроба сторін здійснити майновий юридичний акт між ними, втім такий, що позбавлений істотних ознак відповідного акта, а тому не визнається правом як правочин. Отже, вказана проблема полягає не у спроможності юридичного акта регулювати відносини його сторін, а у визнанні чи невизнанні відповідного акта правовою системою. Наприклад, повне виконання сторонами умов правочину, що не відбувся, не є підставою для визнання такого правочину недійсним. Таким чином, законодавець не розглядає відповідний правочин як недійсний. Проте за допомогою правових норм інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави може бути здійснено реституцію в таких відносинах, оскільки правова підстава майнового відношення сторін не визнається цивільним правом України.

Питанням правочинів, що не відбулися присвячені окремі праці Є. І. Афоніної, Е. Годеме О. В. Гутнікова, В. А. Кияшко, Л. Жюлліо де ла Морандьєра, О. Н. Садікова, В. П. Шахматова та ін., однак у них розглянуто лише окремі проблеми цих відносин. Проте сьогодні спори, пов’язані із визнанням договорів укладеними або неукладеними, дійсними або недійсними, поряд із спорами, які стосуються виконання договірних зобов’язань, є однією із найпоширеніших категорій судових спорів [4]. Наприклад, у 2007 році загальні суди розглянули 91 справу про визнання договорів неукладеними, що становить 0,6 % від кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними. Ухвалено рішення у 60 таких справах, зокрема задоволено позовні вимоги у 45 рішеннях, або 75 % від кількості ухвалених рішень [5].

Так, правочин вважається таким, що не відбувся, у випадках: а) недосягнення домовленості з усіх істотних умов договору; б) нездійснення державної реєстрації правочину, для якого законом передбачена його державна реєстрація; в) недотримання передбаченої законом форми правочину; г) нездійснення нотаріального посвідчення правочину, якщо наслідком таких дій законом не передбачено нікчемність договору. Так, згідно з положенням п. 2 ст. 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Таким чином, правочин, для якого законом встановлена обов’язкова письмова форма, не вважається вчиненим, якщо особою не дотримано відповідної форми.

І. Є. Степанова пропонує відмовитися від поняття «неукладений договір», оскільки під ним прийнято розуміти домовленість, яка характеризується ознаками недійсного договору. При цьому вона вважає, що правовідносини, які виникають між сторонами неукладеного договору, в разі його виконання, повинні потягнути правові наслідки, аналогічні наслідкам недійсності правочину [6, с. 10]. На нашу думку, заперечення існування проблеми неукладеного договору нездатне привести до її вирішення. Тому необхідно вказати, є очевидним те, що недосягнення сторонами згоди з необхідних істотних умов не створює договору фактично. Тобто такий договір відсутній об’єктивно. У свою чергу, вчинення недійсного правочину вказує на те, що хоча він об’єктивно існує, але не існує юридично, тому у зв’язку з цим він не породжує цивільних прав і юридичних обов’язків. Отже, на перший погляд, неукладений і недійсний договори породжують аналогічні правові наслідки, тобто не породжують жодних. Але недійсний договір породжує правові наслідки, які пов’язані з його недійсністю, що власне і відрізняє його від неукладеного договору.