Практичні питання реалізації повноважень Фондом державного майна у сфері охорони корпоративних прав

Саракун І. Б.
старший науковий співробітник Лабораторії корпоративного права НДІ приватного права і підприємництва НАПрН України, кандидат юридичних наук

Фонду державного майна України (далі — ФДМУ, Фонд) відводиться вагоме місце в забезпеченні належної охорони корпоративних прав держави. Аналіз повноважень ФДМУ дає підстави стверджувати про його можливості вчасно виявляти та попереджувати правопорушення у цій сфері, а в окремих випадках застосовувати позасудовий (адміністративний) вплив на порушника. Тож актуальність обраної теми обумовлена необхідністю більш предметного їх виявлення. Принагідно, можна встановити і практичні проблеми, пов’язані з охоронною функцією цього органу.

Підхід до поняття «охорона корпоративних прав» (у т. ч. і Фондом) та питання їх захисту закладено у працях Я. М. Шевченко, Р. Б. Шишки, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. А. Васильєвої, І. А. Селіванової, Д. І. Погрібного, Н. Р. Кобецької, Я. В. П’янової та ін. авторів. Однак питання охорони корпоративних прав ФДМУ потребує певного переосмислення з огляду на динаміку теоретичних напрацювань, у яких започатковано розгляд даної проблематики, розвиток законодавства та формування практики.

Теоретично складність словосполучення «охорона корпоративних прав» пов’язують із різними підходами до його розуміння. Дослідження співвідношення понять «правова охорона» і «правовий захист» у науковій літературі [1, с. 130; 2, с. 234] дозволяє дійти висновку, що поняття охорони корпоративних прав ширше, ніж поняття захисту, а останнє — охоплюється попереднім.

Як правильно відзначає Я. В. П’янова, про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджує порушення, а про захист — як такий, що слідує за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб’єктивного права. Охорона прав — це рівень регулювання, яким досягається мета нормальної реалізації особами своїх прав у правовідносинах [3, с. 13].

Тож, відштовхуючись від наведених теоретичних положень, перейдемо до розгляду повноважень Фонду для встановлення в його діяльності функцій із охорони корпоративних прав і проблем, що виникають у практичній діяльності цього органу та уповноважених ним осіб.

Повноваження ФДМУ визначені Постановою Верховної Ради України «Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України» (далі — Тимчасове положення) [4] та Законом України «Про управління об’єктами державної власності» (далі — Закон про управління) [5]. Відповідно до п. 8 Тимчасового положення ФДМУ — це державний орган, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Перелік завдань Фонду міститься у п. 5 цього Положення. Повноваження Фонду щодо корпоративних прав держави врегульовані також ст. 7 Закону про управління.

Не вдаючись до викладу цієї значної за обсягом для даної роботи компетенції ФДМУ відзначу, що чи не найважливішим питанням у сфері охорони корпоративних прав є належне правове регулювання. Так, на сьогодні актуальним залишається прийняття спеціального нормативно-правового акта, який би визначив правовий статус цього органу. Проте через зауваження експертів, які виявили, зокрема, певні неузгодженості та відсутність чітких критеріїв при розмежуванні завдань Фонду, його функцій та повноважень, проект Закону «Про Фонд державного майна України» 30.06.2010 р. було відкликано на доопрацювання [6]. Тож межі повноважень ФДМУ та розмежування зазначених теоретичних понять адміністративного права на законодавчому рівні залишаються нез’ясованими, хоча в роботах фахівців адміністративно-правової спеціальності ці поняття досліджувались, зокрема В. Б. Авер’яновим [7, с. 57–60; 8, с. 264–265], І. Л. Бачило [9, с. 52–54], Б. М. Лазарєвим [10, с. 101–102] тощо.

Питання про співвідношення функцій і компетенції органів управління тривалий час дискутувалося в радянській адміністративно-правовій літературі. Основними були дві позиції. На думку І. Л. Бачило, функції входять як складові елементи до компетенції та визначають, щó робить орган, виступаючи в результаті цього правовим явищем. Б. М. Лазарєв стверджував, що елементами компетенції органу управління виступають не самі функції як такі, а покладені на нього, по-перше, загальне право (щодо керованого об’єкта) та обов’язок (перед державою) виконувати певні функції, по-друге, комплекс конкретних прав і обов’язків (повноважень), що необхідно для реалізації цих функцій.

Подальший аналіз зазначеного питання підтвердив висновок про те, що функції не є однопорядковими з повноваженнями елементами компетенції органу, а виражаються у ній шляхом правового закріплення (регламентації) останніх. Отже, за своєю природою компетенція органів виконавчої влади — це юридичне відображення (опосередкування) покладених на них функцій у спеціальних, так званих компетенційних (або статусних) нормативно-правових актах шляхом закріплення цілей, завдань і необхідного для їх реалізації комплексу прав і обов’язків, тобто державно-владних повноважень [7, с. 57].