Особливості застосування адміністративного процесуального законодавства України

Бевзенко В. М.
професор, завідувач кафедри кримінального права, кримінального і адміністративного процессу Волинського національного університету ім. Лесі Українки, доктор юридичних наук, доцент

Обравши європейський поступ, Українська держава й спільнота стали на шлях новітніх перетворень і докорінного перегляду суспільних цінностей. Не перебільшуючи, можна сказати напевно, що створення системи адміністративних судів і прийняття Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. — одна із вирішальних подій в історії вітчизняного державотворення, формування й розвитку української правничої науки. Заснування вітчизняної адміністративної юстиції — підтвердження нездоланного прагнення Українського народу до створення високорозвинутого й свідомого суспільства, міцної, незалежної держави, заснованої на принципах демократії, гуманізму й верховенства права.

Втім після таких докорінних перетворень, як відомо, перед суддями адміністративних судів, особами, які беруть участь у справі, постали теоретико-прикладні труднощі, пов’язані із тлумаченням і застосуванням вітчизняного адміністративного процесуального законодавства, здійсненням адміністративного судочинства, зокрема, труднощі, пов’язані із:

1) визначенням юрисдикції — підвідомчості адміністративним судам спорів за позовами суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;

2) неможливістю подекуди однозначно й напевно розмежувати правові спори, підвідомчі господарським, адміністративним і місцевим загальним судам;

3) організацією здійснення адміністративними судами судочинства (зокрема, це порядок призначення колегіального розгляду справи за клопотанням однієї зі сторін, яка бере участь у справі; процедура визначення складності адміністративної справи; порядок направлення судових документів (повістки про виклик і повістки-повідомлення) особам, які беруть участь у справі; порядок застосування ч. 2 ст. 105 КАС щодо надання службовцем апарату адміністративного суду допомоги в оформленні позовної заяви; положень ч. 3 ст. 16 та п. 5 ч. 1 ст. 106 КАС стосовно забезпечення судом надання правової допомоги тощо);

4) неоднозначним або ж помилковим застосуванням принципів адміністративного судочинства. Так, наприклад, порушуючи принцип диспозитивності, суди вимагали від відповідача подати заперечення проти адміністративного позову, зобов’язували позивача додатково залучати до участі інших осіб1.

Указані проблеми практики адміністративного судочинства України безпосередньо пов’язані з адміністративним й адміністративним процесуальним правом. У зв’язку з цим у межах даної статті висловимо власне бачення подолання деяких із них, використовуючи надбання сучасної правничої науки.

Намагання привести у відповідність до вимірів пострадянської адміністративноправової науки потреби сучасності без належного теоретико-практичного обґрунтування необхідності в існуванні тих чи інших правових конструкцій призвело до того, що в окремих випадках вони не тільки є марними, а й безпідставними. Непоодинокі приклади практичного застосування деяких постулатів наукових підходів, закріплених у адміністративно-процесуальному законодавстві, свідчать про їхню хибність та невиправданість. Висловлене можна підтвердити, зокрема, тим, як недолуго в Кодексі адміністративного судочинства України, на нашу думку, визначено завдання адміністративного судочинства (ч. 1 ст. 2 КАС України), викладено поняття справи адміністративної юрисдикції (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України), суб’єкта владних повноважень (ч. 1 п. 7 ст. 3 КАС України), адміністративного договору (ч. 1 п. 15 ст. 3 КАС України), сформульовано юрисдикцію адміністративних судів (частини 1, 2 ст. 17 КАС України). Такі висновки можна зробити з аналізу практики адміністративного судочинства, правозастосовної діяльності фізичних і юридичних осіб, публічної адміністрації. Так, учасниками охоронюваних адміністративним судочинством публічно-правових відносин можуть бути виключно приватні особи − фізичні особи.

По-перше, такий висновок можна зробити, виходячи з аналізу норм адміністративного законодавства та практики його застосування. Зокрема, у п. 1 ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що за вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх (віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років) може бути застосовано такий захід впливу, як зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого.

Згідно з п. 3 ст. 13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зобов’язані доставляти в міліцію, в підрозділи Державної прикордонної служби України, штаб громадського формування з охорони громадського порядку або громадський пункт охорони порядку, приміщення виконавчого органу селищної, сільської ради осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, з метою його припинення, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи порушника, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим.