Судове оскарження дій податкового органу щодо формулювання в акті перевірки висновків про нікчемність правочинів

Кравчук В. М.
суддя Львівського окружного адміністративного суду, доктор юридичних наук

Останнім часом у практиці адміністративних судів України з’явилась нова категорія справ. Їх фабули схожі між собою і можуть бути зведені до такого. Платники податків звертаються з позовами до державних податкових інспекцій (ДПІ) із позовними вимогами, подібними до таких: про визнання протиправними їх дій, які полягають у викладенні в акті перевірки висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій між позивачем та його контрагентами; визнання протиправними дій ДПІ, які полягають у викладенні в акті перевірки висновків про завищення (заниження) податкового зобов’язання (податкового кредиту).

В обґрунтування позову позивачі, як правило, посилаються на те, що за наслідками перевірки, проведеної ДПІ, було встановлено, що сформоване платником податків податкове зобов’язання виникло за рахунок продажу товарів за договором, який, як зазначено в акті перевірки, не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, а отже, на підставі ст. 203 ЦК України є нікчемним, і, як наслідок, задеклароване податкове зобов’язання у зв’язку із виконанням цього договору відхилено.

На думку позивачів, такі висновки є неправомірними, оскільки: 1) реальність господарських операцій підтверджується первинними документами — договорами, накладними, податковими накладними; 2) відсутні факти, які б свідчили про те, що господарські операції не відповідають дійсним намірам сторін і спрямовані на ухилення від сплати податків; 3) правочини не порушують публічний порядок, оскільки види таких правочинів наведені у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судові практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»; 4) позивач не повинен нести відповідальність за господарську діяльність контрагента; 5) «фіктивність» діяльності постачальників, яка не доведена податковим органом, не може бути підставою для висновку про нікчемність правочинів.

Неврахування податковими органами вказаних обставин при визначенні підстав для нікчемності правочинів фактично призводить до того, що договірні правовідносини між платником податків та його контрагентами набувають ознак невизначеності, спірності, неправомірності, що призводить до порушення інтересів добросовісного контрагента. Під впливом подібних висновків у податкового органу інших державних органів та учасників цивільного обороту складається негативна думка щодо дотримання позивачем законодавства, його добросовісності, ділової репутації, і це, безумовно, впливає на його інтереси. Тому ці інтереси і потребують судового захисту.

Відповідачі (ДПІ) традиційно проти позову заперечують і посилаються, як правило, на такі обставини: 1) при проведенні перевірки були використані дані акта перевірки контрагента платника податку — позивача, в якому встановлено відсутність об’єктів оподаткування при придбанні та продажу товарів, оскільки контрагент не перебуває за місцем реєстрації; 2) такий контрагент не мав виробничих приміщень, земельних ділянок, транспортних засобів, необхідних для здійснення господарської діяльності, про що свідчать дані декларацій з податку на прибуток та дані додатку К1 до них, який подано з нульовими показниками; 3) контрагент, його керівник або засновники перебувають у розшуку; 4) контрагент не задекларував податкових зобов’язань; 5) свідоцтво платника ПДВ контрагента було скасовано; 6) контрагент припинив діяльність у результаті його ліквідації внаслідок банкрутства; 7) у ході перевірки контрагента не було підтверджено наявність поставок товарів, що свідчить про те, що правочини платника податків з постачальниками здійснені без мети настання реальних наслідків; 8) не встановлено факту передачі товарів та подальшої їх реалізації у зв’язку з відсутністю (ненаданням для перевірки) актів приймання-передачі товару, довіреностей, документів, що засвідчують транспортування, зберігання товарів, а також інших первинних документів.

На підставі цих обставин органи ДПІ доходять висновку, що позивачем порушено ст. 228 ЦК України. Правочини порушують публічний порядок, оскільки несплачений підприємством податок на додану вартість внаслідок неправомірного формування податкового кредиту є дохідною частиною державного бюджету, власністю держави.

Водночас досить часто, окрім вище зазначених матеріально-правових заперечень по суті позову, органи ДПІ заявляють клопотання про закриття провадження у справі з тих підстав, що акт перевірки не є індивідуально-правовим актом, а тому не може порушувати прав та законних інтересів платника податків, оскільки не породжує для позивача правових наслідків. У зв’язку із цим такі справи взагалі не повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства.