Публічно-правові аспекти укладання приватноправових договорів

Бєлкін Л. М.
Голова Правління ЗАТ «Біт», кандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю...
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Конституція України, ст. 41

Єдність та взаємозалежність публічного та приватного права на доктринальному рівні практично не заперечуються [1—3 та ін.]. Применшення однієї зі сфер (наприклад приватного права) призводить, окрім усього іншого, до деформації всієї правової системи країни, її однобічності, ущербності [1, с. 218; 2, с. 221]. Однак на рівні практичного правозастосування в Україні приватноправове регулювання приноситься в жертву «державній доцільності», «економічним інтересам» тощо.

Наприклад, у роботі [4, с. 6] зазначається, що, за найменшої можливості, суди схильні ставати саме на бік держави. У роботі [5, с. 57] відомий академік висловлює жаль, що господарські суди недостатньо активно застосовують конфіскаційні санкції на користь держави за ст. 207 Господарського кодексу України (далі — ГКУ), називає таку судову практику «корупційною». А. Нонко, А. Поляничко [6, с. 6; 7, с. 7] вважають, що критерії господарських операцій, які необхідні для визначення об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, встановлюються саме податковим законодавством, а цивільно-правові норми мають вторинний характер.

Останній підхід знайшов своє втілення, зокрема, в листі Вищого адміністративного суду України (далі — ВАСУ) від 02.06.2011 р. № 742/11/13-11, в якому ВАСУ повідомив, що в податкових відносинах не може застосовуватися ст. 204 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, ВАСУ одноособово «скасував» ст. 204 ЦКУ.

За таких умов учасники приватноправових договорів при їх укладанні та виконанні повинні рахуватися з «апетитами» фіскальних органів і зважати на них при виробленні умов договорів. Цю проблематику автор частково спробував вирішити в роботах [8—10]. Дана стаття є певним продовженням цих досліджень.

Метою цієї статті є дослідження деяких публічно-правових аспектів укладання приватноправових договорів, головним чином тих, які опосередковують оплатний перехід прав власності на майно.

1. Підходи до класифікації договорів про оплатну передачу майна як засобу узгодження приватноправових та публічно-правових інтересів.

У Цивільному кодексі України відносини купівлі-продажу регулюються главою 54 ЦКУ, яка виділяє таки типи договорів, які опосередковують купівлю-продаж: § 2 — роздрібна купівля-продаж; § 3 — поставка; § 4 − контрактація сільськогосподарської продукції; § 5 − постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; § 6 — міна.

Для порівняння у главі 30 Цивільного кодексу Російській Федерації (далі — ЦК РФ) виділяються таки види договорів купівлі-продажу: § 2 — роздрібна купівля-продаж (статті 492—505 ЦК РФ); § 3 — поставка товарів (статті 506—524); § 4 — поставка товарів для державних або муніципальних потреб (статті 525—534); § 5 — контрактація (статті 535—538); § 6 — енергопостачання (статті 539—548); § 7 — продаж нерухомості (статті 549—558); § 8 — продаж підприємства (статті 559—566). Отже, російський законодавець цілком гармонійно врегулював саме Цивільним кодексом такі начебто класичні види «господарських договорів», як поставка товарів, поставка товарів для державних або муніципальних потреб, контрактація, енергопостачання, не відчуваючи при цьому потреби у прийнятті аналога господарського кодексу і не виділяючи в Господарський кодекс окремий самостійний предмет, який був би відмінним від предмета Цивільного кодексу.

У ч. 5 ст. 454 ЦК РФ перелічені типи договорів (§ 2—8) прямо визначаються як види договорів купівлі-продажу. В ЦКУ така пряма вказівка відсутня. Розглядаючи окремі типи договорів і відсилаючи до регулювання відносин купівлі-продажу, український законодавець використовує оборот «застосовуються загальні положення про купівлю-продаж» (ч. 2 ст. 712; ч. 2 ст. 713, ч. 2 ст. 714, ч. 1 ст. 716 ЦКУ), а не «положення про договір купівлі-продажу».