Спори щодо державної реєстрації права власності на землю

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, завідувач кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел», адвокат

Прийняття Цивільного кодексу України 2003 року позначило новий етап розвитку всього цивільного права України, а разом з цим завершило попередній етап формування практики вирішення судових спорів. Право власності без жодних сумнівів можна назвати центральним інститутом всього цивільного права України, відповідно зміна цивільно-правової доктрини і запровадження в ЦК України окремих новел правового регулювання, наприклад, інститутів правочину, державної реєстрації правочину, державної реєстрації прав на нерухомість тощо, безпосередньо позначилися і на правовому регулюванні інституту власності.

Метою цієї статті є висвітлення актуальних питань практики застосування законодавства у спорах щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно. На жаль, в юридичній літературі відсутні дослідження зазначеної проблематики, а ті декілька статей, що були опубліковані в періодичних виданнях, мають лише описовий характер. Відтак надзвичайно актуальним є обговорення цих проблем і визначення відповідних правозастосовних позицій. Так, у п. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей віднесено земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. При цьому в п. 1 ст. 182 ЦК України вказано, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

У свою чергу для правозахисної діяльності актуальним є питання вибору способу захисту прав та законних інтересів у сфері реєстрації речових прав на землю і визначення підвідомчості таких спорів.

1. Важливо вказати на те, що існує декілька взаємно суперечливих позицій щодо визначення підвідомчості спорів у сфері державної реєстрації речових прав на землю і державної реєстрації правочинів щодо передачі прав на земельні ділянки. Внутрішній антагонізм зазначених позицій обумовлений встановленням компетенції судових органів на вирішення відповідних спорів, окремими тенденціями у реформуванні системи судочинства і певною мірою нагромаджується самою змагальністю і диспозитивністю судового вирішення спорів. Так, при обґрунтуванні правової позиції окремі сторони звертають увагу не на зміст спірного правовідношення, а більше орієнтуються на конкретну судову установу, якій може бути подано відповідний спір для його вирішення. Наприклад, якщо до 1 вересня 2005 року підвідомчість таких спорів визначалася за суб’єктним складом його сторін, то з набранням чинності Кодексом адміністративного судочинства України до уваги береться також і предметний критерій. Таке процесуальне нормативно-правове регулювання надає можливість за допомогою юридико-технічної творчості певним чином урізноманітнювати процес визначення і встановлення компетенції у підвідомчості спорів щодо державної реєстрації речових прав на об’єкти нерухомого майна.

Разом з цим Верховним Судом України вказується, що в адміністративних судах, у яких вивчався стан здійснення судочинства, трапляються численні випадки порушення правил підсудності. Адміністративними судами вирішувалися по суті справи, які підлягали розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства. Верховним Судом України неодноразово скасовувалися судові рішення Вищого адміністративного суду України, ухвалені, зокрема, у земельних спорах, спорах щодо права власності на інші об’єкти нерухомого майна, у зв’язку з непідсудністю таких справ адміністративним судам. Натомість Вищий адміністративний суд України продовжує розглядати такі справи за правилами КАС України.