Актуальні питання розмежування судових юрисдикцій

Л. П. Горбачова
перший заступник голови Харківського апеляційного господарського суду, заслужений юрист України

В. С. Бабкова
доцент Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

I. Загальні положення

Історично виникнення проблеми розмежування юрисдикцій судів було обумовлене існуванням в Україні загальних та арбітражних (згодом господарських) судів. Разом з тим судовою практикою та відповідними рекомендаціями вищих судових органів напрацьовано критерії, за якими спір мав розглядатися загальним чи господарським судом (див. напр. лист Верховного Суду України від 14.07.1995 р. № 01-8/518а та Вищого арбітражного суду України від 20.07.1995 р. № 01-8/518а «Щодо визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів», Узагальнення Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 01.01.2004 р. «Узагальнення судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств»). Унаслідок проведеного системного дослідження цього питання та викладення у вказаних документах узагальнюючих висновків і рекомендацій щодо визначення судами підвідомчості різних категорій спорів проблема розмежування юрисдикцій загальних та господарських судів не мала системного характеру, а помилки, яких припускалися суди, оперативного та ефективно виправлялися вищими судовими інстанціями.

Із набуттям чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі — КАС України), яким розгляд спорів у сфері господарської діяльності між суб’єктами відповідної діяльності та органами державної влади віднесено до компетенції адміністративних судів, і особливо з початком повноцінної діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів проблема розмежування юрисдикцій судів, а саме розмежування адміністративної та господарської юрисдикції, постала з такою гостротою, що виникла необхідність неодноразового надання вищими судовими інстанціями роз’яснень щодо вирішення питання розмежування юрисдикцій адміністративних та господарських судів (див. напр. Рекомендації Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) від 27.06.2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», лист ВГСУ від 14.08.2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року», лист ВГСУ від 18.03.2008 р. № 01-8/164 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році», лист ВГСУ від 13.08.2008 р. № 01-8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року», лист ВГСУ від 29.09.2009 р. № 01-08/530 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України», Узагальнення судової практики ВГСУ від 01.01.2009 р. «Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища» тощо). З метою забезпечення єдності судової практики Верховним Судом України до судів направлено Інформаційний лист № 3.2.-2005 від 26.12.2005 р. щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між адміністративними і господарськими судами. Питання розмежування адміністративної та господарської юрисдикції і дотепер є предметом обговорення серед вчених — юристів і практиків¹. Проте і на цей час при вирішенні питання про юрисдикцію спорів у суддів місцевих господарських судів досить часто виникають труднощі у застосуванні процесуального законодавства, які переважно пов’язані з розмежуванням юрисдикцій адміністративних та господарських судів.

II. Проблемні та спірні питання, що виникають при визначенні підвідомчості та підсудності справ господарським і адміністративним судам

1. Так, у застосуванні процесуального законодавства при вирішенні спорів за участю територіальних відділень Антимонопольного комітету України (далі — АМК України) нормами Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України) визначено підвідомчість справ цієї категорії господарським судам. Крім цього в Інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 р. за № 3.2.-2005 щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства про розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами та в Рекомендаціях Президії ВГСУ від 27.06.2007 р. за № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» та від 29.10.2008 р. № 04-5/247 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» чітко визначено підвідомчість спорів цієї категорії справ.

В Інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 р. за № 3.2.-2005 та в Рекомендаціях Президії ВГСУ від 27.06.2007 р. за № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначено, що частиною 2 статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства, в тому числі господарського. Такий інший порядок передбачено, зокрема, ч. 1 ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Відповідно до положень цієї статті заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК України повністю або частково до господарського суду. Отже, з огляду на зміст наведених норм справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів АМК України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК України.

Водночас і п. 3 ч. 1 ст. 12 ГПК України встановлено, що справи за заявами органів АМК України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам. Вважаємо, що це стосується й розгляду справ за позовами органів АМК України про стягнення з суб’єктів господарювання сум штрафів та пені у зв’язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів вищеназваних законів України.

У пункті 1 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» зазначено, що відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК України повністю або частково до господарського суду. З огляду на зміст наведеної норми, статті 4 КАС України, згідно з якою юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення, справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів АМК України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК України. У Рекомендаціях вказано, що це стосується й розгляду справ за позовами органів АМК України про стягнення з суб’єктів господарювання сум штрафів та пені у зв’язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названого Закону України.

Проте у практиці розгляду адміністративними судами таких спорів можна зустріти й іншу позицію з цього питання. Зокрема, у постановах від 12.11.2007 р. та від 14.10.2008 р. Харківський апеляційний адміністративний суд дійшов зовсім протилежних висновків. Так, у справі господарського суду Сумської області № АС12/325-07 (за адміністративним позовом ТОВ «С» до АМК України в особі Сумського обласного територіального відділення про скасування рішення) ухвалою господарського суду Сумської області від 05.07.2007 р. провадження у справі було закрито на підставі ч. 2 ст. 4 КАС України, ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у зв’язку з тим, що компетенція адміністративних судів на зазначений спір не поширюється, і спір підлягає вирішенню за нормами ГПК України, а провадження у справі підлягає закриттю відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Колегія суддів апеляційного адміністративного суду не погодилась із висновком господарського суду, зазначивши, що АМК України є державним органом, суб’єктом владних повноважень, а вказаний спір підпадає під адміністративну юрисдикцію відповідно до статтей 2, 4, 17, 50 КАС України. І хоча ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» дійсно встановлено, що рішення органів АМК України оскаржуються до господарського суду, однак, за висновком судової колегії апеляційного адміністративного суду, КАС України є спеціальним актом, який був прийнятий пізніше, тому він підлягає застосуванню. Із набранням чинності КАС України підсудність даної категорії справ змінилася і вказана справа повинна розглядатися за правилами адміністративного судочинства. На підставі наведеного ухвалу господарського суду Сумської області від 05.07.2007 р. скасовано, справу направлено до місцевого суду для подальшого розгляду в іншому складі суду та розглянуто господарським судом за правилами КАС України з винесенням постанови про відмову в задоволенні адміністративного позову. Зазначену постанову ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14.10.2008 р. залишено без змін.

Треба звернути увагу, що зазначена правова позиція не повною мірою, але частково підтримується і Верховним Судом України, зокрема, в тій частині, що адміністративним судам підвідомчі всі публічно-правові спори щодо рішень, дій або бездіяльності органів АМК України, як суб’єкта владних повноважень, які нормами ГПК України не віднесено до розгляду за правилами господарського судочинства господарським судам.

Як приклад можна навести адміністративну справу господарського суду Сумської області № АС2/82-05 за позовом Споживчого товариства до Сумського обласного територіального відділення АМК України про визнання нечинним рішення. За результатом розгляду справи постановою господарського суду Сумської області від 17.11.2005 р. позов задоволено, визнано нечинним рішення адміністративної колегії Сумського обласного територіального відділення АМК України від 31.08.2005 р. № 20 в частині визначення монопольного (домінуючого) становища Споживчого товариства. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 31.01.2006 р. зазначену постанову суду першої інстанції скасовано і в позові відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29.06.2006 р. постанову суду апеляційної інстанції скасовано та залишено без змін постанову суду першої інстанції. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав касаційну скаргу до Верховного Суду України, в якій просив скасувати всі судові рішення у цій справі та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 4 КАС України та ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Заявник вважав, що цей спір помилково розглянутий адміністративним судом, оскільки ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» він віднесений до юрисдикції господарських судів.

Постановою Верховного Суду України від 20.11.2007 р. відповідачу у задоволенні скарги відмовлено, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29.06.2006 р. залишено без змін на підставі такого.

Так, колегією суддів Верховного Суду України було зазначено, що відповідно до ст. 1 Закону України від 26.11.1993 р. № 3659-12 «Про Антимонопольний комітет України», Антимонопольний комітет України — це державний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель, що у розумінні положень ст. 3 КАС України відповідає ознакам суб’єкта владних повноважень. Таким чином, спори за участю органів Антимонопольного комітету України щодо виконання ними своїх повноважень є публічно-правовими. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи за заявами органів АМК України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Статтею 60 Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-Ш «Про захист економічної конкуренції» встановлено, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Тобто Закон № 2210-Ш містить спеціальні норми щодо захисту економічної конкуренції та загальні у визначенні суб’єктом господарювання порядку захисту прав, порушуваних органами АМК України. Проте, за висновком колегії Верховного Суду України, він не є процесуальним законом і після набрання чинності КАС України ним не може визначатися підсудність справ із публічно-правових спорів за участю органів АМК України. З огляду на викладене колегією суддів зазначено, що адміністративним судам підвідомчі всі публічно-правові спори щодо рішень, дій або бездіяльності органів АМК України, як суб’єкта владних повноважень, які нормами ГПК України не віднесено до розгляду за правилами господарського судочинства господарським судам. Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки даний спір виник не за позовом органів АМК України, підстав для здійснення правосуддя у цій справі у порядку господарського процесуального законодавства немає.

Таким чином, протягом 2008–2009 років склалася ситуація, коли спори про оскарження рішень (розпоряджень) органів АМК України розглядались і за нормами ГПК України (враховуючи вимоги зазначених вище нормативних документів), і за нормами КАС України (у тому випадку, коли рішення місцевого суду у даній категорії спорів скасовувалися Харківським апеляційним адміністративним судом України з поверненням справи до господарського суду Сумської області для розгляду по суті за нормами КАС України).

Із березня 2009 р. відповідно до приписів п. 6 ч. 3 розд. «Прикінцеві та перехідні положення» КАС України справи про оскарження рішень (розпоряджень) органів АМК України, повернуті Харківським апеляційним адміністративним судом України для розгляду по суті за нормами КАС України, передаються господарським судом Сумської області до Сумського окружного адміністративного суду.

2. Протягом 2008 р. місцевими господарськими судами Харківського апеляційного округу розглядалися спори за позовами органів Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) до суб’єктів господарювання про відшкодування витрат, фактично понесених позивачами на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах.

Аналіз підстав зміни та скасування судових рішень господарського суду Сумської області, прийнятих за результатом розгляду справ цієї категорії за участю органів ПФУ, свідчить про існування різної судової практики Харківського апеляційного господарського суду та ВГСУ при перегляді судових рішень у справах даної категорії. Зокрема, правова позиція Харківського апеляційного господарського суду щодо підвідомчості спорів зазначеної категорії викладена у постановах у справах № 5/601-07, № 5/170-08, № 10/130-08 та № 10/131-08.

Переглядаючи судові рішення господарського суду Сумської області у вказаних справах, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суб’єктний склад та характер правовідносин у спорах зазначеної категорії свідчить про те, що ці справи є справами адміністративної юрисдикції, на підставі чого рішення місцевого господарського суду, прийняті за нормами ГПК України, скасовувались.

Наприклад, у лютому 2008 р. Управління ПФУ в м. Шостка Сумської області звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до ВАТ «Ш» (м. Шостка, Сумська обл.) про стягнення 38 738,14 грн заборгованості з відшкодування витрат на виплату і доставку пільгових пенсій, яка утворилася за січень 2008 р., відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Рішенням господарського суду Сумської області від 31.03.2008 р. по справі № 10/130-08 позовні вимоги задоволено.

За висновком колегії суддів апеляційного господарського суду, Управління ПФУ в м. Шостка в даному спорі діє як орган державної влади при здійсненні ним владних управлінських функцій і відповідно як суб’єкт владних повноважень. Отже, вказані відносини є відносинами влади та підпорядкування (субординації) і за способом виникнення та регулятивним характером є адміністративними, а спір за своєю правовою природою належить до сфери регулювання публічного права. Враховуючи, що позивач є суб’єктом владних повноважень, а ця справа є справою адміністративної юрисдикції згідно зі статтями 3, 17 КАС України, то вирішуватися вона має в адміністративному суді в порядку адміністративного судочинства за правилами цього ж Кодексу, починаючи з форми та змісту адміністративного позову (ст. 105 КАС України), вимог до позовної заяви (ст. 106 КАС України), відкриття провадження в адміністративній справі (ст. 107 КАС України). За таких обставин колегія суддів визнала, що господарський суд Сумської області не повинен був вирішувати цей адміністративний спір та приймати рішення у справі за позовом, поданим позивачем за правилами та на підставі статей 2, 12, 45 ГПК України і розгляд якого здійснювався за правилами цього ж Кодексу з порушенням правил предметної підсудності. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Сумської області від 31.03.2008 р. по справі № 10/130-08 прийнято з порушенням норм процесуального права, у зв’язку з чим підлягає скасуванню, а провадження у даній справі — припиненню. Постанови Харківського апеляційного господарського суду у справах № 5/601-07, № 5/170-08, № 10/130-08 набрали законної сили і в касаційному порядку не переглядалися.

Із зазначених вище справ Вищим господарським судом України в касаційному порядку переглядалася постанова Харківського апеляційного господарського суду, прийнята у справі № 10/131-08 за позовом Управління ПФУ в м. Шостка Сумської області до ВАТ «Ш» про стягнення заборгованості з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій станом на 31.01. 2008 р. у розмірі 167 869, 34 грн. Так, рішенням господарського суду Сумської області від 31.03. 2008 р. у справі № 10/131-08 позов задоволено в повному обсязі і стягнуто з відповідача на користь управління ПФУ 167 869,34 грн заборгованості у відшкодування витрат на виплату й доставку пільгових пенсій та 1 678,69 грн. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13.05.2008 р. рішення господарського суду Сумської області від 31.03.2008 р. скасовано і провадження у справі припинено, оскільки спір не підлягає вирішенню у господарському суді. Свої висновки суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що позивач є суб’єктом владних повноважень, тому цей спір є публічно-правовим і має розглядатися за нормами адміністративного судочинства.

Втім колегія суддів ВГСУ визнала обґрунтованими доводи касаційної скарги позивача про те, що позовні вимоги управління Пенсійного фонду України в м. Шостка у справі є вимогами про стягнення з відповідача боргу з відшкодування витрат, понесених позивачем на виплату та доставку пільгових пенсій, тому спір є господарським, а не адміністративним, як помилково визнав суд апеляційної інстанції. Постановою Вищого господарського суду України від 19.08.2008 р. постанову апеляційного господарського суду від 13.05.2008 р. скасовано, а справу передано до апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження.

При повторному апеляційному перегляді справи № 10/131-08 постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.01.2009 р. рішення господарського суду Сумської області від 31.03.2008 р. залишено без змін, а апеляційну скаргу ВАТ «Ш» залишено без задоволення з тих підстав, що позовні вимоги Управління ПФУ у даній справі є вимогами про стягнення з відповідача боргу з відшкодування витрат, понесених ним на виплату та доставку пенсій, тому спір є господарським, ознак публічно-правового цей спір не має і повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

3. Одним із актуальних питань, що потребує постійного вивчення і роз’яснення, є питання визначення підвідомчості та підсудності окремих категорій земельних спорів.

На вирішення цієї проблеми була спрямована постанова Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», в якій Верховним Судом було визначено перелік земельних спорів, що розглядаються судами України. Водночас Верховний Суд України вказав, що розмежування між судами загальної юрисдикції підвідомчості земельних і пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників. Із набранням чинності 1 вересня 2005 р. КАС України, з огляду на суб’єктний склад учасників спору, справи за позовами до органів місцевого самоврядування із земельних питань почали розглядати за правилами КАС України, оскільки такі справи мають ознаки адміністративного спору, визначеного п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України.

Поряд з цим у п. 15 Роз’яснень ВГСУ від 27.06.2007 р. № 04-5/120 визначено земельні спори, що підвідомчі господарським судам. До них належать справи, пов’язані із захистом права власності або користування землею, щодо стягнення заборгованості по орендній платі про користування земельною ділянкою, укладеною суб’єктом господарювання та органом місцевого самоврядування. Відповідно до позиції ВГСУ, якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, у тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором «про право» і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або в користування, повинен вирішуватися у порядку господарського судочинства.

Однак сьогодні суди не одностайні у прийнятті рішень у справах цієї категорії спорів. Наприклад, справа № 14/626-08 за позовом ЗАТ «В» до ПП «К» про визнання недійсним договорів та зустрічним позовом ПП «К» до ЗАТ «В», виконавчого комітету міської ради, Державного комунального підприємства «Р. бюро технічної інвентаризації» про визнання права власності на нерухоме майно і визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету та свідоцтва на право власності розглядалася судами неодноразово. Рішенням господарського суду Сумської області від 11.07.2008 р. первісний позов задоволено частково та визнано недійсними договори купівлі-продажу від 17.02.2003 р. і від 14.04.2003 р. з моменту укладення, в іншій частині первісних вимог відмовлено, у частині зустрічних вимог про зобов’язання Державного комунального підприємства «Р. бюро технічної інвентаризації» вчинити певні дії та визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету міської ради провадження у справі припинено, а в решті зустрічного позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28.10.2008 р. рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Приймаючи рішення щодо вимог позивача за зустрічним позовом про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Роменської міської ради в частині оформлення права власності на нерухоме майно та зобов’язання БТІ здійснити державну реєстрацію права власності, суди виходили з того, що спір у цій частині є справою адміністративної юрисдикції та дійшли висновку про припинення провадження у справі в зазначеній частині за непідвідомчістю спору господарським судам.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.03.2009 р. постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що предметом судового розгляду є вимоги за первісним позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, уступки вимоги та заліку зустрічних вимог з підстав суперечності вимогам закону і статуту товариства, а вимоги позивача за зустрічним позовом про визнання права власності на нерухоме майно і частково недійсним рішення виконавчого комітету міської ради від 16.06.2004 р. про оформлення права власності на нерухоме майно за позивачем за первісним позовом та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на зазначене нерухоме майно у зв’язку з тим, що спірне нерухоме майно належить йому на праві власності на підставі договорів купівлі-продажу.

Судова колегія касаційної інстанції вважала, що дійшовши висновку про визнання спірних договорів купівлі-продажу недійсними з моменту їх укладення, суди не врахували вимог ст. 48 ЦК УРСР, яка встановлює загальне правило про те, що угода, яка не відповідає вимогам закону, є недійсною, та одночасно передбачає і правові наслідки її недійсності, зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. На думку ВГСУ, висновки господарських судів попередніх інстанцій про припинення провадження у справі в частині вимог позивача за зустрічним позовом про визнання недійсним рішення виконавчого комітету міської ради в частині оформлення права власності на нерухоме майно та зобов’язання БТІ здійснити державну реєстрацію права власності не ґрунтуються на нормах процесуального права. Предметом спору в цій справі є право власності на об’єкт нерухомого майна, зокрема, відновлення порушеного права зі сторони інших осіб. Тобто між сторонами існує спір про право, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Водночас в іншій справі № 3/521-07 за позовом ТОВ «Д» до комунального підприємства «БТІ» про визнання права власності, зобов’язання відповідача зареєструвати право власності та надати витяг про реєстрацію права власності, ВГСУ висловив зовсім іншу позицію щодо підвідомчості цієї категорії спорів. Так, у справі № 3/521-07 рішенням господарського суду Сумської області від 14.05.2007 р. у задоволенні позову відмовлено повністю у зв’язку з його необґрунтованістю. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.09.2007 р. рішення місцевого господарського суду скасовано в частині відмови в задоволенні позову про зобов’язання відповідача зареєструвати право власності та надати витяг про реєстрацію права власності і припинено провадження в цій частині. Припиняючи провадження у справі в частині позовних вимог про зобов’язання відповідача зареєструвати право власності на спірне майно і надати витяг про реєстрацію права власності на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України, апеляційний господарський суд виходив з того, що в цій частині позову оскаржується рішення БТІ, яке в розумінні п. 7 ст. 3 КАС України є суб’єктом владних повноважень, оскільки БТІ згідно із законодавством делеговані владні повноваження у сфері суспільних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням від імені держави дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно. Отже, БТІ може бути відповідачем у адміністративному спорі за позовом про зобов’язання зареєструвати право власності на нерухоме майно і надати витяг про реєстрацію права власності.

Постановою ВГСУ від 17.01.2008 р. постанову апеляційного господарського суду залишено без змін. Вищий господарський суд України вказав, що предметом позову в даній справі є, зокрема, зобов’язання комунального підприємства «Сумське міське бюро технічної інвентаризації» зареєструвати право власності та надати витяг про реєстрацію права власності. Відповідно до п. 7 розд. VII «Прикінцевих та перехідних положень» КАС України, після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також апеляційні, касаційній скарги (подання) розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом, а тому господарський суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про підвідомчість даного спору адміністративному суду і обґрунтовано припинив провадження у справі в цій частині. Таку ж позицію висловив ВГСУ в аналогічній судовій справі № 3/251-07.

Практика розгляду справ господарського суду Сумської області свідчить, що більшість справ із земельних спорів, розглянутих протягом 2008 р., у тому числі предметом розгляду яких були, зокрема, відновлення порушеного права особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, вирішувалися в адміністративному порядку. Так, Харківський апеляційний адміністративний суд у справах господарського суду Сумської області № АС 13/200-07, № АС 15/87-07, № АС 2/429-07, № АС 2/336-07 дійшов висновку, що вирішенню в адміністративному порядку підлягають такі категорії спорів: про визнання нечинними рішень міської ради про надання дозволів на розроблення землевпорядної документації; про визнання нечинними або скасування рішень міської ради про виділення в оренду земельних ділянок; про зобов’язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення у власність земельної ділянки; про скасування рішень конкурсної комісії з питань проведення земельних торгів (аукціону) та проведення конкурсу на право розміщення об’єктів містобудування для здійснення господарської діяльності.

Слід зазначити, що під час розгляду судами земельних спорів питання щодо співвідношення публічного та приватного у земельному праві викликає ряд проблем розмежування компетенції господарських та інших судів щодо розгляду таких спорів. У земельних правовідносинах держава, зокрема, виступає: як політичний суверен і як власник землі. У зв’язку з цим органи державної влади у земельних відносинах можуть виступати як державні органи, що здійснюють владні управлінські функції, і як органи, через які держава реалізує своє право на землі державної власності.

Вважаємо, що у відносинах, де держава чи територіальна громада виступає як власник землі, вона є рівним учасником земельних відносин з іншими його учасниками, а тому спори, що виникають із таких правовідносин, повинні розглядатися в господарських або загальних судах, а не в адміністративних. У зв’язку з цим справи про скасування рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування про відмову в наданні земельних ділянок чи про надання таких ділянок повинні розглядатися за правилами цивільного (господарського), а не адміністративного судочинства.

4. Відповідно до п. 5.2 Рекомендацій ВГСУ від 27.06.2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено ст. 3 КАС України, згідно з якою ним є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Необхідною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій. При цьому такі функції мають здійснюватися відповідним суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий суб’єкт не перебуває «при здійсненні управлінських функцій» у публічних правовідносинах і не має встановлених нормами КАС України ознак суб’єкта владних повноважень. А отже, спір за участю такого суб’єкта владних повноважень повинен вирішуватися господарським судом.

Господарські суди при розгляді справ за участю суб’єктів владних повноважень не завжди враховують зміст правовідносин між сторонами та предмет позовних вимог і приймають рішення про припинення провадження у справі, виходячи тільки з самого факту участі у справі суб’єкта владних повноважень. Прикладом може служити справа № 14/181-09 за позовом Приватного закладу «С» до відповідачів: 1. Сумської обласної ради; 2. Управління майном Сумської обласної ради; 3. Обласного комунального підприємства «А», про визнання права на приватизацію шляхом викупу нерухомого майна та зобов’язання вчинити дії. Ухвалою господарського суду Сумської області від 21.05.2009 р. провадження у справі припинено з посиланням на п. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки цей спір не підлягає розгляду в господарських судах. Судом встановлено, що у даному спорі відповідач-1 виступає як орган владних повноважень, а відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 17 КАС України до компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних спорів належать, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, переглядаючи справу в апеляційному порядку за апеляційною скаргою позивача, зазначила, що відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду. З огляду на приписи ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги статтей 1, 41, 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір — господарським, слід виходити з визначень, наведених у ст. 3 ГК України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб’єктами господарської діяльності, а також спори, пов’язані, зокрема, із приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.

Поняття «справа адміністративної юрисдикції» визначено у ст. 3 КАС України, і під такою справою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта в межах спірних відносин.

Наявність у однієї із сторін спору статусу суб’єкта владних повноважень не тягне за собою безумовного передання такого спору на розгляд адміністративного суду, якщо тільки такий суб’єкт у відповідних правовідносинах не реалізує владну управлінську функцію щодо іншого учасника спору. Виходячи з того, що в даному спорі відповідач-1 не реалізував владні управлінські функції щодо позивача, судова колегія Харківського апеляційного господарського суду ухвалу господарського суду Сумської області від 21.05.2009 р. скасувала, а справу відповідно до ст.106 ГПК України передала на розгляд місцевого господарського суду.

III. Проблемні і спірні питання, що виникають при визначенні підсудності справ господарським та загальним судам

1. Законом України від 15.12.2006 р. № 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» ч. 1 ст. 12 ГПК доповнено п. 4, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено розгляд справ, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Зазначені зміни до ГПК України набрали чинності з моменту публікації — 29.12.2006 р. у газеті «Урядовий кур’єр» № 247.

Згідно із ст. 167 ГК України, корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно з п. 1.8 ст. 1 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративні права — право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Постанова Національного банку України від 16.03.1999 № 122, якою затверджена Інструкція про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, зареєстрована в Мін’юсті України 26.04.1999 за № 259/3552, визначає корпоративні права як право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.

З наведеними вище нормами узгоджується і п. 8 ст. 2 Закону України від 17.09.2008 р. № 514-VI «Про акціонерні товариства», відповідно до якої корпоративні права — сукупність майнових і немайнових прав акціонера — власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. Аналогічно розкривається сутність прав учасників господарського товариства і у ст. 116 ЦК України.

Таким чином, корпоративні відносини можна визначити як врегульовані нормами права суспільні відносини, що складаються між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі вибулим, та між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства щодо здійснення корпоративних прав, у тому числі і відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього господарського товариства.

З наведеного вище можна зробити висновок, що законодавець відніс справи у таких спорах до підвідомчості господарських судів і за предметною, і за суб’єктною ознаками. Так, необхідними та наявними елементами у таких правовідносинах повинні бути: господарське товариство та засновник (учасник, акціонер) або засновники. При цьому такі відносини обов’язково мають бути пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та ліквідацією цього господарського товариства.

Наявність спірних питань щодо підвідомчості зазначених категорій спорів, помилкове застосування місцевими господарськими судами процесуального законодавства призводить до скасування судових рішень. Наприклад, у справі № 40/208-08 за позовом фізичної особи О. КП «М» про визнання недійсними актів рішенням господарського суду Харківської області позов задоволено. З матеріалів справи вбачається, що позивач був учасником підприємства відповідача з часткою 97,7 % статутного фонду підприємства. Посилаючись на порушення його корпоративних прав як учасника підприємства, позивач просив визнати недійсними накази та угоди щодо розпорядження та вилучення основних засобів, які укладені без згоди вищого органу управління. Постановою ВГСУ України від 24.06.2009 р. рішення місцевого господарського суду скасовано, провадження у справі припинено з тих підстав, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.02.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спори, пов’язані з діяльністю юридичних осіб, які не є господарськими товариствами, хоча і є близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, але якщо хоча б однією із сторін спору є фізична особа, підвідомчі загальним судам. Крім того, спори про визнання недійсними наказів керівних органів підприємства також не підвідомчі господарським судам.

В іншій справі № 2-149 рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. позов фізичних осіб Л., Т. та інших осіб (всього 241 особа) до ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П., ПП «О» та співвласників майна (всього 514 осіб), треті особи зі сторони відповідачів, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ЗАТ КБ «П» в особі Сумської філії, ПСП «Р», про виділення в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, виключення частки майна з ліквідаційної маси та витребування частки майна з чужого незаконного володіння задоволено частково. Виділено співвласникам та іншим особам (всього 241 особа) в натурі частку майна розпайованого ПСП «Р» загальною вартістю 1741729,00 грн із визначенням складу цього майна. Виключено з ліквідаційної маси ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П. майно розпайованого ПСП «Р» загальною вартістю 1741729,00 грн і виділено громадянам-співвласникам (всього 241 особі). Зобов’язано ПП «О» виділене майно розпайованого ПСП «Р» загальною вартістю 1741729,00 грн передати громадянам-співвласникам (всього 241 особі). У задоволенні вимог щодо зобов’язання ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П. передати виділене майно розпайованого ПСП «Р» загальною вартістю 1 741 729,00 грн громадянам-співвласникам (всього 241 особа) — відмовлено.

31.05.2007 р. до апеляційного суду Сумської області надійшла апеляційна скарга від ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П. на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. 11.06.2007 р. до Лебединського районного суду Сумської області надійшла апеляційна скарга від Т. в особі представника Л. на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. по справі № 2-149/07. Супровідним листом від 15.06.2007 р. за № 282 вказану цивільну справу було направлено до Апеляційного суду Сумської області. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 20.06.2007 р. залишено без руху апеляційні скарги ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П. та Т. (представника Л.) на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. Заявникам апеляційних скарг надано строк для усунення недоліків апеляційних скарг до 20.07.2007 р. і роз’яснено апелянтам, що у разі невиконання вимог цієї ухвали апеляційні скарги вважатимуться неподаними і будуть повернуті. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 18.07.2007 р. із посиланням на статті 15, 297 ЦПК України відмовлено у прийнятті апеляційних скарг ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П. та Т (представника Л.) на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. за позовом Л., Т. та інших осіб (всього 241 особа) до ТОВ Агрофірма «П» в особі ліквідатора П., ПП «О», співвласників майна (всього 514 осіб), треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ЗАТ КБ «П» в особі Сумської філії, ПСП «Р», про виділення в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, виключення частки майна з ліквідаційної маси та витребування частки майна з чужого незаконного володіння. Справу № 2-149/2007 з апеляційними скаргами і додатками до них ухвалено направити для розгляду до Харківського апеляційного господарського суду.

Вищезазначену ухвалу мотивовано тим, що в даній справі розглядається спір про виділення та виключення частки майна засновників із ліквідаційної маси господарського товариства, а господарським судам згідно з п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів, тому даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Супровідним листом за № 22-ц-853 від 23.07.2007 р. цивільну справу № 2-149 та копії апеляційних скарг направлено для розгляду до Харківського апеляційного господарського суду. Справа до Харківського апеляційного господарського суду надійшла 03.08.2007 р., апеляційні скарги зареєстровані за № 2563 С/2 та 2555 С/2. При аналізі матеріалів справи № 2-149 встановлено, що спір виник із приводу виділення в натурі частки майна, що є у спільній частковій власності, виключення частки майна з ліквідаційної маси та витребування частки майна з чужого незаконного володіння. Позивачами виступили фізичні особи (всього 241 особа), які як на правову підставу своїх вимог посилалися на своє право власності на майновий пай КСП, реорганізованого в ПСП «Р», а відповідачами є юридичні особи, у яких начебто перебуває майно, та фізичні особи (всього 514 осіб) — співвласники майна. За предметною ознакою цей спір не можна віднести до спорів, що пов’язані з корпоративними відносинами. Правовідносини, з приводу яких виник спір, зовсім інші. Так, позивачами і відповідачами є фізичні особи — співвласники розпайованого майна. Право власності кожного із них на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства засвідчується відповідним свідоцтвом (майновим сертифікатом). Права співвласників майна на майновий пай були реалізовані в порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України «Про врегулювання питань щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки» від 28.02.2001 р. № 177 та наказу Міністерства аграрної політики України «Про затвердження порядку розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських товариств» від 14.03.2001 р. № 62. Після набрання чинності ЦК України ці відносини врегульовані нормами глави 26 (статтей 355–372). Ні позивачі, ні відповідачі (фізичні особи) по справі не є засновниками в розумінні вищезазначених нормативно-правових актів у межах тих відносин, з приводу яких виник спір, вони є співвласниками майнових паїв — колишніми членами колективного сільськогосподарського товариства. Спір між цими особами виник не у зв’язку з існуванням відносин, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності господарського товариства, позов подано до юридичної особи — ТОВ Агрофірма «П», яка щодо позивачів та відповідачів не є цим господарським товариством у розумінні п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України. Спір же учасників ТОВ Агрофірма «П» з цим товариством чи між собою з приводу відносин, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням чи припиненням діяльності цього товариства, в даній справі — відсутній. І позивачі, і відповідачі є засновниками СТОВ «Р», яке було створено 24.06.1997 р., але на час подання позову, враховуючи те, що співвласниками отримані свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства, і відсутній спір з приводу діяльності цього товариства — і з цих підстав не можна стверджувати, що спір виник з корпоративних відносин. Крім того, відносно одного із відповідачів — ТОВ Агрофірма «П» триває ліквідаційна процедура.

Згідно з ч. 4 ст. 25 Закону України від 14.05.1992 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута, особою, яка відповідає за зобов’язаннями банкрута, кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів, а також особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси. Розгляд таких заяв має здійснюватися в межах провадження у справі про банкрутство господарським судом, але тільки в тому випадку, коли відсутній спір про право. В іншому ж випадку спір повинен розглядатися за правилами встановленої компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Разом з тим, враховуючи, що Ухвала Апеляційного суду Сумської області від 18.07.2007 р. є обов’язковою для виконання, ніким з учасників спору не оскаржена і не скасована та з метою недопущення суперечок між судами про підсудність Харківським апеляційним господарським судом дана справа була прийнята до провадження і розглянута по суті.

Постановою від 21.12.2007 р. у справі № 2-149 апеляційну скаргу ТОВ Агрофірма «П» задоволено частково. Апеляційну скаргу фізичної особи Т. задоволено частково. Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 11.05.2007 р. по справі № 2-149/2007 скасовано повністю. Прийнято нове судове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стосовно вимоги кожного громадянина про виділення йому в натурі частки із майна реорганізованого КСП «Р», що є в спільній частковій власності громадян-співвласників, загальною оціночною вартістю 1835446 грн провадження у справі припинено. Вимогу позивачів — власників майнових паїв, щодо виключення з ліквідаційної маси банкрута ТОВ Агрофірма «П» майна, що перебуває у спільній частковій власності громадян-співвласників, задоволено частково. Виключено з ліквідаційної маси банкрута ТОВ Агрофірма «П» все майно, що перебуває у спільній частковій власності громадян-співвласників, яке передане їм 28.02.2001 р. за актом приймання-передачі від СТОВ «Р» на загальну суму 5 186 428,14 грн. У позові про витребування частки майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

У іншій справі № 16/727-07 за позовом СТОВ «П» до відповідачів: 1. ВАТ «П»; 2. ТОВ «Ю»; 3. фізичної особи Р., 3-тя особа на стороні позивача Міжгосподарський санаторій «Т», про зобов’язання вчинити певні дії рішенням господарського суду Сумської області від 04.02.2008 р. позов задоволено. Переведено права та обов’язки покупця за договором купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному фонді Міжгосподарського санаторію «Т» від 15.11.2006 р. між ВАТ «П» і ТОВ «Ю» та за договором купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному фонді Міжгосподарського санаторію «Т» від 21.11.2006 р. між ТОВ «Ю» і Р. на учасника Міжгосподарського санаторію «Т» СТОВ «П». Переглядаючи в апеляційному порядку справу за апеляційною скаргою другого відповідача, судова колегія Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ТОВ «Ю» задовольнила, рішення господарського суду Сумської області від 04.02.2008 р. у справі № 16/727-07 скасувала та припинила провадження по справі, посилаючись на таке. Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення.

Отже, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Із матеріалів справи вбачається, що у даній справі третім відповідачем є фізична особа, Р., тобто цей спір підвідомчий суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства. З огляду на зміни і доповнення, внесені до ГПК України згідно із Законом України від 15.12.2006 р. № 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів», зокрема, до ч. 2 ст. 1 та ст. 12 цього Кодексу, справи у спорах, пов’язаних із приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), та справи, що виникають із корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Але згідно з п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Із матеріалів справи вбачається, що СТОВ «П» звернулося до господарського суду Сумської області з позовною заявою про переведення прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному фонді Міжгосподарського санаторію «Т» від 15.11.2006 р., укладеним між ВАТ «П» та ТОВ «Ю», та за договором купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному фонді Міжгосподарського санаторію «Т» від 21.11.2006 р., укладеним між ТОВ «Ю» і фізичною особою Р. Утім Міжгосподарський санаторій «Т» не є господарським товариством у розумінні ст. 79 ГК України та Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на час розгляду спору), оскільки згідно зі Статутом Міжгосподарського санаторію «Т» останній є міжгосподарським підприємством, заснованим колективними сільськогосподарськими підприємствами та іншими підприємствами і організаціями шляхом добровільного об’єднання частини їх фінансових і матеріально-технічних ресурсів, коштів профспілок працівників АПК з метою санаторно-курортного лікування працівників АПК, також інших громадян та функціонування в літній час дитячого відділення на 120 ліжок для оздоровлення дітей. Сторони у справі — ТОВ «Ю» та Р. — не є учасниками Міжгосподарського санаторію «Т», бо заміни у складі засновників Міжгосподарського санаторію «Т» не відбулося. З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що спір у справі виник не з корпоративних правовідносин, оскільки відсутній склад сторін корпоративного спору, визначений п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, а тому господарський суд Сумської області не повинен був розглядати спір по суті та приймати рішення у справі, тому що за суб’єктним складом спір у цій справі має вирішуватися загальним судом.

2. Спори щодо спонукання відповідача виконати зобов’язання за договорами та підписати акти приймання виконаних. Так, у справі № 21/197-08 за позовом ЗАТ «Н» до ДК «У» структурного підрозділу НАК «Н» про спонукання відповідача виконати зобов’язання за договорами та підписати акти приймання виконаних робіт рішенням господарського суду Харківської області від 10.12.2008 р. у позові відмовлено. Суд апеляційної інстанції визнав помилковими висновки місцевого господарського суду, виходячи з того, що відповідно до ст. 16 ЦК України, яка кореспондується із ст. 20 ГК України, не передбачено такого способу захисту прав, як зобов’язання до підписання акта приймання виконаних робіт. Колегія суддів апеляційної інстанції вважала, що акт приймання виконаних робіт не має характеру акта в розумінні ст. 12 ГПК України. З огляду на викладене постановою апеляційного господарського суду від 03.02.2009 р. рішення місцевого господарського суду скасовано. Провадження у справі припинено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Вищий господарський суд України в постанові від 19.05.2009 р. підтримав правову позицію апеляційного господарського суду.

У аналогічній судовій справі № 33/87-08 постановою Верховного Суду України від 02.06.2009 р. постанову Вищого господарського суду України від 03.03.2008 р., постанову апеляційного господарського суду від 03.12.2008 р. та рішення господарського суду Харківської області від 24.10.2008 р., якими зобов’язано ВАТ «Х» підписати акти прийому-передачі природного газу в редакції позивача — ДК «У» НАК «Н», скасовано. Провадження у справі припинено з огляду на те, що норми Цивільного та Господарського кодексів України не передбачають такого способу захисту прав, як зобов’язання підписання акта приймання-передачі товару за договором транспортування. Крім того Верховним Судом України вказано, що відповідно до ст. 12 ГПК України зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах України.

3. Спірним є питання щодо можливості залучення до участі у справі третіх осіб, які не є юридичними особами або фізичними особами-підприємцями у разі, коли спір виникає не з корпоративних відносин. Так, справі № 42/192-09 ВАТ Банк «О» звернувся з позовом до ТОВ «Ф» та Київського ВДВС Харківського міського управління юстиції про визнання недійсним аукціону, який відбувся 22.06.2009 р., щодо реалізації ТОВ «Ф» майна боржника та зупинення процедури оформлення договору купівлі-продажу майна переможцем аукціону та про закриття виконавчого провадження і повернення позивачу виконавчих документів без виконання.

З урахуванням ст. 2 ГПК України позивач стверджував, що він як юридична особа має право звернутися за захистом своїх порушених прав до господарського суду, оскільки відповідачами виступають юридичні особи, спір між юридичними особами вирішується у господарських судах. На обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказував, що згідно з інформацією, що надійшла до ВАТ Банк «О», спеціалізована організація — ТОВ «Ф» 22.06.2009 р. провела аукціон. На порушення п. 5 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна ТОВ «Ф» повинно було повідомити про час та місце проведення аукціону, початкову вартість реалізації майна заставодержателя (ВАТ Банк «О») та заставодавця (фізичної особи М.) у термін, не пізніше як за 30 днів до проведення аукціону. Проте позивач не отримував такого повідомлення, що є порушенням правила проведення торгів та підставою визнання торгів незаконними. Відповідно до листа від 22.12.2008 р. за № 22826 боржника — фізичну особу М. 19.09.2008 р. було ознайомлено з експертною оцінкою майна. Тобто боржник був належним чином повідомлений, а позивач ні, що суперечить нормам чинного законодавства, а саме ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідач-2, Київський ВДВС Харківського міського управління юстиції, вказував, що відповідно до ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець повідомив сторони та торговельну організацію належним чином, а саме — за 9 робочих днів до здійснення переоцінки, про що свідчить супровідний лист. Крім цього, у телефонній розмові юристу ВАТ Банк «О» було повідомлено про час, дату та місце проведення переоцінки, про що свідчить акт державного виконавця, долучений до матеріалів виконавчого провадження. До обов’язків державного виконавця не входить контроль та нагляд за діяльністю спеціалізованих організацій незалежно від форм власності, з якою укладено договір на реалізацію майна. Таким чином, відповідач-2 вважав законними дії державного виконавця Київського ВДВС Харківського міського управління юстиції щодо виконання виконавчого листа № 1-724/2006, виданого 15.12.2009 р. Комінтернівським районним судом м. Харкова, про стягнення заборгованості з М. на користь ВАТ Банк «О» в сумі 622 979,67 грн у частині переоцінки майна для подальшої реалізації. Відповідно до ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження» скарга у виконавчому провадженні з виконання судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ.

Із посиланням на п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26.12.2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» відповідач-2 стверджував, що скарга на дії Київського ВДВС Харківського міського управління юстиції мала бути подана до районного суду м. Харкова, тобто до Комінтернівського районного суду, який видав виконавчий документ. Ухвалою господарського суду Харківської області від 19.08.2009 р. провадження у справі № 42/192-09 припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України. Приймаючи вказану ухвалу, господарський суд Харківської області виходив з того, що скарга у виконавчому провадженні з виконання судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця подається до суду, який видав виконавчий документ, тобто скарга на дії Київського ВДВС Харківського міського управління юстиції мала бути подана до Комінтернівського районного суду м. Харкова, який видав виконавчий документ, а не до господарського суду Харківської області.

Під час розгляду справи встановлено, що згідно з кредитним договором за № 11/05 від 20.04.2005 р. ВАТ Банк «О» надало ПП «О» кредит у сумі 350 000 грн під 26 % річних на термін до 30.06.2005 р. З метою забезпечення своїх зобов’язань за кредитним договором ПП «О» надав у заставу ВАТ Банк «О» основні засоби, що належать ПП «О» на праві власності, та майнові права за договором № 46 від 18.04.2005 р. У зв’язку із шахрайськими діями директора ПП «О» гр. М., головного бухгалтера цього підприємства Г. щодо незаконного заволодіння грошовими коштами ВАТ Банк «О» в сумі 350 000 грн, було порушено кримінальну справу. Вищевказаними діями посадових осіб ПП «О» ВАТ Банк «О» було завдано матеріальної шкоди у вигляді неповерненого кредиту — в сумі 350 000 грн, неповернених відсотків за користування кредитом — в сумі 129145,21 грн, пені — у сумі 15849,70 грн та штрафу — у сумі 115500 грн, всього на загальну суму — 610494,91 грн.

За наслідками розгляду кримінальної справи № 1-724 Комінтернівським районним судом м. Харкова прийнято постанову від 07.12.2006 р. про припинення провадження у кримінальній справі із звинувачення М. та задоволено цивільний позов ВАТ Банк «О» про стягнення з гр. М. на користь ВАТ Банк «О» 622979, 67 грн. Вказана постанова набрала законної сили 14.12.2006 р. 15.12.2006 р. Комінтернівським районним судом було видано виконавчий лист по справі № 1-724/2006 щодо стягнення з гр. М. на користь ВАТ Банк «О» боргу в розмірі 622 979,67 грн. 18.09.2007 р., відповідно до ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» Державний виконавець ДВС Київського РУЮ м. Харкова прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження та надав боржнику — гр. М. строк для добровільного виконання постанови суду до 24.11.2007 р. У зв’язку із невиконанням постанови суду від 07.12.2006 р. винесено постанову про стягнення з гр. М. виконавчого збору. 15.03.2007 р. Державним виконавцем ДВС Київського РУЮ м. Харкова винесено постанову про арешт майна, що належить гр. М, у межах суми боргу та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна гр. М. 23.03.2007 р. та 29.03.2007 р. були складені акти опису й арешту майна гр. М. на користь ВАТ банк «О» на суму 622 979,67 грн. 22.06.2009 р. спеціалізованою організацією — ТОВ «Форт», м. Київ, проведено аукціон з реалізації майна, яке належить гр. М. У цей же день на адресу позивача надійшов лист, в якому ТОВ «Ф», повідомляв, що аукціон з реалізації майна, яке належить гр. М. (м. Харків, вул. Пушкінська, 11/13 кв. 48), вважається таким, що відбувся, і арештоване майно було придбане за продажною ціною 44800,00 грн без ПДВ. Вищевикладене свідчить, що спірний аукціон від 22.06.2009 р. було проведено на виконання постанови Комінтернівського районного суду від 15.12.2006 р. у справі № 1-724 про стягнення з гр. М. на користь ВАТ Банк «О» як цивільного позивача боргу в розмірі 622 979,67 грн.

Враховуючи, що вирішення спору про визнання аукціону недійсним може вплинути на права та обов’язки гр. М., як однієї із сторін, при вирішенні даного спору гр. М. необхідно залучити до участі у справі як третю особу, як це передбачено ст. 27 ГПК України. Проте, відповідно до статей 1 та 21 ГПК України, сторонами у судовому процесі господарського суду можуть бути юридичні особи та громадяни, які в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Оскільки гр. М. не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності, він не може бути залучений до участі у справі як третя особа. Згідно зі ст. 24 ЦПК України, судам підвідомчі справи у спорах, якщо хоча б однією із сторін у справі є громадянин. З огляду на викладене спір про визнання недійсним аукціону підвідомчий місцевому загальному суду.

4. Трапляються випадки неправильного віднесення спорів до юрисдикції господарських судів, виходячи тільки із суб’єктного складу сторін, без врахування характеру спору. Так, у справі № 35/273-08 за позовом фізичної особи-підприємця П. до відповідачів (1. ЖК «Н», 2. ТОВ «Х») про стягнення 170 725,5 грн рішенням господарського суду Харківської області від 18.11.2008 р. позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ЖК «Н» та ТОВ «Х» на користь фізичної особи-підприємця П. по 78 519,89 грн збитків з кожного. Рішення обґрунтовано тим, що оскільки на момент подачі позову до суду позивач є суб’єктом підприємницької діяльності, цей спір підвідомчий господарським судам.

Переглядаючи цю справу в апеляційному порядку, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ЖК «Н» задовольнила частково, рішення господарського суду Харківської області від 18.11.2008 р. у справі № 35/273-08 скасувала та провадження у справі № 35/273-08 припинила з посиланням на те, що спір не підлягає вирішенню в господарському суді. Колегією суддів було встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 04.02.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу № 415, позивач є власником квартири в будинку № 92 по пр. Г. у м. Харкові. Позивач, реалізуючи свої наміри на покращення житлових умов, 17.03.2008 р. уклала договір на прибудову балкону. Факт завершення робіт підтверджується актом приймання-передачі виконаних робіт від 02.06.2008 р. Сума виконаних робіт склала 50 000,00 грн. Крім того, на придбання будматеріалів позивач витратила 100 725,5 грн.

Маючи намір узаконити здійснену прибудову балкону, позивач 29.05.2008 р. звернулася до Харківського міського голови з проханням дати згоду на розробку проекту землевідведення для експлуатації прибудови до вказаної квартири, яка і досі знаходиться на розгляді в міській раді. Проте позивачу не вдалося належним чином реалізувати дії з узаконення здійсненої прибудови балкону, оскільки відповідач — ЖК «Н» перешкодив цьому, уклавши з третьою особою — ТОВ «Х» договір підряду № 31/06 від 03.06.2008 р. на знесення прибудови до квартири та надав заявку на демонтаж, у зв’язку з чим прибудову було демонтовано, що призвело до порушення прав позивача та завдало йому збитків. При розгляді справи судова колегія дійшла висновку, що у спірних правовідносинах, які склалися між позивачем та відповідачами, позивач діяв як учасник цивільних відносин — фізична особа, і ці правовідносини ознак господарських не мають, незважаючи на те, що П. зареєстрована як фізична особа-підприємець в установленому законодавством порядку.

IV. Питання підвідомчості спорів про право, яке виникає на підставі вчинення нотаріальної дії, в тому числі за участю нотаріусів

Рекомендаціями ВГСУ від 27.06.2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначено, що відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України «Про нотаріат» спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід, крім суб’єктного складу спору, виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87–89 Закону України «Про нотаріат»). Також у Рекомендаціях зазначено, що спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішується господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо суб’єктний склад сторін спору відповідає приписам ст. 1 ГПК. Справи, пов’язані з оскарженням виконавчого напису нотаріуса, не підвідомчі господарським судам.

Правова позиція Верховного Суду України щодо участі нотаріуса як сторони у справі викладена, зокрема, в ухвалі від 23.09.2009 р. у справі Ковпаківського районного суду м. Суми № 6-10201св07 за позовом ПВКМП «Н» до нотаріуса Сумського районного нотаріального округу Сумської області С., третя особа — ВАТ «С», про визнання протиправними нотаріальних дій. Так, колегією суддів Верховного Суду України зазначено, що даний спір виник між двома юридичними особами з приводу неоплати векселів і вчинення у зв’язку із цим нотаріусом протестів векселів. Таким чином, з урахуванням характеру спору та складу сторін у спірних правовідносинах цей спір має розглядатися не судами загальної юрисдикції, а господарським судом відповідно до правил підсудності, визначеної ГПК України. Судова практика господарського суду Сумської області 2008–2009 років свідчить про те, що господарським судом приймаються до розгляду лише позовні заяви про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, всі інші позовні заяви поверталися позивачам на підставі ст. 63 ГПК України.

V. Питання щодо підвищення авторитету суду при винесенні окремих ухвал

Протягом останніх років ефективність такої форми реагування на виявлені порушення законодавства перебуває на низькому рівні. Відповіді від посадових осіб підприємств, установ, організацій, яким направлені окремі ухвали, мають нерідко суто формальний характер, а в більшості випадків вимоги окремих ухвал взагалі не розглядаються і не виконуються. Кодекс України про адміністративні правопорушення (ч. 1 ст. 1856) визначає, що залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді — тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Проте практика застосування господарськими судами вказаної норми відсутня. Господарським процесуальним кодексом України не встановлений порядок притягнення керівників підприємств до відповідальності за ухилення від виконання окремих ухвал, винесених господарським судом.

У зв’язку із цим пропонуємо на законодавчому рівні врегулювати питання щодо здійснення судами контролю за виконанням судових рішень. Статтею 115 ГПК України передбачено обов’язковість виконання судових рішень, що набрали законної сили. Проте ГПК України не містить в повному обсязі правових норм, які б регламентували таку діяльність суду, а містить лише статтю 1212 «Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби». Втім одна стаття ГПК України не вирішує всі проблемні питання, пов’язані із судовим контролем за виконанням судових рішень.

VІ. Пропозиції

З метою розвантаження адміністративних судів та судів загальної юрисдикції, пропонуємо найближчим часом прийняти закон, яким внести зміни та доповнення до КАС України, ЦПК України та ст. 12 ГПК України щодо розмежування юрисдикції адміністративних, загальних та господарських судів, визначивши, що господарським судам підвідомчі всі справи, пов’язані з господарською діяльністю суб’єктів господарювання за критерієм «спір про право», крім спорів, які регулюються Кодексом законів про працю України та належать до виключної компетенції адміністративних судів.

Для вирішення спірних та актуальних питань щодо розмежування підвідомчості земельних спорів та забезпечення формування сталої єдиної судової практики щодо цієї категорії спорів пропонуємо внести зміни до ст. 12 ГПК України та до інших процесуальних кодифікованих актів і детальніше визначити підвідомчість земельних спорів за категоріями справ для господарських, адміністративних та загальних судів.

Враховуючи, що господарськими судами розглядалися від самого початку виникнення окремих категорій спорів, які, на нашу думку, не є публічно-правовими спорами, а пов’язані з господарською діяльністю суб’єктів господарювання або випливають із господарсько-правових відносин, і в господарських судах склалася багаторічна судова практика вирішення таких спорів, вважаємо за необхідне повернути до юрисдикції господарських судів такі справи:

– справи, пов’язані з реєстрацією, перереєстрацією, реорганізацією, припиненням юридичних осіб та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензуванням підприємницької (господарської) діяльності;

– справи, пов’язані з обігом цінних паперів та функціонуванням фондового ринку, у тому числі з державним регулюванням цієї сфери;

– справи за позовами податкових органів про визнання недійсними договорів, укладених між господарюючими суб’єктами;

– справи у спорах, пов’язаних із набуттям та здійсненням права власності, в тому числі права володіння та користування щодо земельних ділянок та розпорядження ними, зокрема пов’язаних із здійсненням державної реєстрації виникнення, зміни та переходу прав щодо земельних ділянок;

– а також віднести до юрисдикції господарських судів справи за позовами громадян, які є членами кооперативів або бувшими членами кооперативів (виробничих, сільськогосподарських, гаражних тощо), щодо правомірності рішень загальних зборів цих кооперативів, оскільки такі спори за своєю суттю подібні до спорів, що виникають із корпоративних правовідносин.