Застава об’єктів нерухомого майна (іпотека): звернення стягнення на предмет іпотеки і способи захисту прав та інтересів іпотекодержателя

(проблеми теорії та практики)

В. І. Кухар
голова Харківського апеляційного господарського суду, кандидат юридичних наук

В. В. Афанасьєв
заступник голови Харківського апеляційного господарського суду, голова судової палати, кандидат юридичних наук

С. В. Томчишен
головний редактор науково-практичного журналу «Актуальні питання цивільного та господарського права», кандидат юридичних наук

1. Застава (іпотека) та її співвідношення із способами захисту цивільних прав та інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 548 ЦК України виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Виконання цивільно-правового зобов’язання (в тому числі у сфері господарювання) може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, притриманням, завдатком, а також заставою (ч. 1 ст. 546 ЦК України). Застава поряд із переліченими вище видами забезпечення виконання зобов’язання є «додатковим зобов’язанням» до «основного зобов’язання», що нею забезпечується, а тому може існувати лише одночасно з ним. Зокрема, з цього приводу в ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року № 898-IV (далі — Закон про іпотеку) зазначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до його припинення або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Однак при цьому необхідно чітко розрізняти припинення дії договору, з якого виникає зобов’язання, забезпечене заставою (іпотекою), та підстави для припинення права застави (іпотеки). Договір як юридичний факт хоча і є підставою для виникнення зобов’язання, проте не кожне зобов’язання, яке виникає внаслідок укладення договору, припиняється у зв’язку із припиненням договору. Зобов’язання між сторонами договору може існувати до його повного виконання, якщо інше не буде передбачено договором або законом. Так, наприклад, у разі припинення дії договору позики (кредиту) в результаті закінчення строку його дії (припинення у разі розірвання договору сторонами, в тому числі і за рішенням суду, а також припинення внаслідок односторонньої відмови однієї із сторін від договору, якщо таке право передбачено договором або законом) позичальник не звільняється від обов’язку повернути отримані кошти та сплатити проценти за користування ними за час дії договору. Це вказує на наявність у позичкодавця відповідного права вимоги навіть після припинення договору. Вказані обставини необхідно враховувати не тільки при вирішенні питання про припинення права застави (іпотеки), а й при укладенні договору застави (іпотеки). Зокрема, у договорі застави (іпотеки) необхідно чітко визначати перелік забезпечених іпотекою майнових вимог, які кредитор може мати як упродовж дії договору, з якого виникає основне зобов’язання, так і тих майнових вимог, які можуть існувати у кредитора після припинення дії такого договору.

Як і кожний вид забезпечення виконання основного зобов’язання, застава (іпотека) виникає виключно на підставі укладеного договору або у випадках, передбачених законом. Водночас слід звернути увагу на те, що наведені норми не виключають можливість застосування й інших видів забезпечення виконання зобов’язань. Так, згідно із ч. 2 ст. 546 ЦК України договором або законом крім наведених можуть встановлюватись також інші види забезпечення виконання зобов’язань. Вказана норма надає сторонам зобов’язання право встановлювати безпосередньо у договорі види забезпечення його виконання, які не передбачені законом. Право сторін визначати у договорі не передбачені законом види забезпечення виконання зобов’язань вказує на те, що цей цивільно-правовий інститут ґрунтується передусім на такому загальному базовому принципі цивільно-правового регулювання, як диспозитивність. Одним із проявів цього принципу є те, що сторони шляхом взаємної домовленості можуть визначати як зміст взаємних прав і обов’язків, порядок їх здійснення та виконання, так і конкретні види забезпечення виконання встановлених договором обов’язків.

Втілений у статтях 3, 6, 11, 546, 627, 628 та інших нормах ЦК України принцип диспозитивності цивільно-правового регулювання не тільки не виключає, а й дозволяє сторонам при виборі навіть передбаченого законом виду забезпечення виконання зобов’язання встановлювати у договорі особливості його застосування у конкретних правовідносинах між ними, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства, якими врегульовано його застосування. Сторони можуть самостійно на власний розсуд врегульовувати застосування того чи іншого виду виконання зобов’язання, за винятком лише передбачених ч. 3 ст. 6 ЦК України випадків, коли в договорі не можна відступати від положень актів цивільного законодавства (а саме, якщо в актах цивільного законодавства прямо буде вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між ними).

Така юридична природа забезпечення виконання зобов’язання та спрямованість його застосування передусім для створення гарантій належного виконання однією із сторін взятих на себе обов’язків вказує на те, що цей правовий інститут тісно пов’язаний із захистом цивільних прав та інтересів. Зв’язок цих правових інститутів перш за все полягає в тому, що порушення основного зобов’язання, щодо якого встановлено забезпечення його виконання, надає кредитору право вимагати від боржника задоволення своїх вимог з урахуванням як характеру основного зобов’язання, так і обраного виду забезпечення його виконання. Тому здійснення права вимоги відповідно до встановленого договором виду забезпечення виконання основного зобов’язання можна ототожнювати із здійсненням його сторонами захисту порушуваних цивільних прав та інтересів у зобов’язанні. Такий зв’язок є характерним майже для всіх передбачених законом видів забезпечення виконання зобов’язань, у тому числі і для застави (іпотеки).