Розвиток законодавства щодо регулювання поглинань у США

А. П. Єфименко

кандидат юридичних наук, докторант Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка

Першими з проблемою поглинань як масового явища зіткнулися у США, де жорстке регулювання банків, свобода підприємництва, обмеження втручання федеральної влади в регулювання корпорацій призвели до того, що більшість великих корпорацій створювалися саме із розрахунку на швидке залучення коштів від широкого загалу інвесторів через біржі, отже, були розраховані на розпорошення акціонерного капіталу від самого початку. Однак переваги швидкого розвитку бізнесу через залучення великих коштів від широкого загалу дрібних інвесторів досить швидко продемонстрували інший, не такий захоплюючий, бік медалі — підприємець, який зазвичай виступав як менеджер та міноритарний акціонер, міг легко втратити контроль над корпорацією. Наприкінці XIX — на початку XX сторіччя поглинання в США використовувалися як засіб недобросовісної конкуренції для усунення небажаного конкурента1.

Дослідники виділяють п’ять «хвиль» поглинань, яких зазнала американська економіка. Так, перша хвиля поглинань відбувалася приблизно з 1895 по 1905 роки і отримала неофі-ційне визначення як «merging for monopoly» (злиття для отримання монополії), оскільки супроводжувалася масштабними процесами консолідації та вертикальної інтеграції. Фактично ці процеси викликали появу антимонопольних (антитрестовських) законів.

Друга хвиля поглинань прийшлася на 1920-ті і досягла свого піку напередодні великої біржової кризи, вона дістала назву «merging for oligopoly» (злиття для формування олігополії). Вона також супроводжувалася концентрацією виробництва та капіталу, однак не такими масштабними, як попередня. «Зелене світло» цій хвилі дала лібералізація антимонопольного законодавства. Із прийняттям закону Клейтона (Clayton Act) федеральний уряд перейшов від заборони концентрації до переслідування зловживання домінуючим становищем. Однак більша частина утворених у цей час олігополій не пережила біржової кризи та Великої депресії.

Третя хвиля поглинань розпочалася в середині 1950-х років та тривала до початку 1970-х. Вона отримала неофіційне визначення «merger for growth» (злиття для зростання), яке, на нашу думку, не зовсім коректно передає сутність поглинань цієї «хвилі». Більшість дослідників вважають, що третя «хвиля» поглинань сталася через висунення теорії щодо диверсифікації, згідно з якою кризові явища в різних галузях економіки виникають не одночасно, а в різні проміжки часу, тому, якщо корпорація (група корпорацій) здійснює активність у різних галузях економіки (в ідеальному випадку — зовсім не пов’язаних між собою), то за рахунок «маневрування» ресурсами та активами можна значно зменшити негативний вплив кризи чи навіть отримати переваги над конкурентами. Отже, для менеджерів американських корпорацій почалися скрутні часи. Якщо раніше вони відслідковували ситуацію в своїй галузі і могли впевнено судити про фінансовий стан та бізнес-стратегії потенційних поглиначів (найближчих конкурентів), то з настанням «ери диверсифікації» коло потенційних поглиначів розширилося до неконтрольованих розмірів. Техніки поглинання швидко вдосконалювалися, виникла потреба в регулюванні поглинань (takeovers). Специфіка правової системи США, за якою діяльність корпорацій регулюється переважно на рівні штатів, зумовлювала нерішучість федерального законодавця, однак, із визнанням регулювання поглинань проблемою загальнонаціонального рівня створенням єдиних та справедливих «правил гри» зайнявся Конгрес. І якщо в інших країнах поглинання регулюються або окремими актами, або розділами націо-нальних законів про акціонерні корпорації (акціонерні товариства), то специфічність правової системи США призвела до того, що закон Вільямса (Williams Act, 1968 р.), який регулював питання поглинань, був прийнятий у формі доповнень до федерального закону «Про цінні папери» (Securities Act, 1934 р.). Ідеологією закону Вільямса стало підтримання балансу між «атакуючими» і «тими, хто захищається», та розкриття інформації. Попри звинувачення у тому, що він утруднює/полегшує поглинання, досить швидко вчені та спеціалісти дійшли висновку, що мова йде про винятковий випадок, коли закон можна охарактеризувати як нейтральний, такий, що забезпечує баланс інтересів, прав та обов’язків усіх заінтересованих сторін.

Закон встановлював вимогу до особи, групи осіб, що діють спільно, які набули 5 % голосуючих акцій (спочатку поріг було встановлено на рівні 10 %, але дуже швидко знижено до 5), мали подати до Комісії з цінних паперів та оприлюднити звіт у формі 13D, в якому мали розкриватися відомості про членів групи, правові відносини між членами групи, існування угод щодо спільних дій чи голосувань, джерела фінансування, кількість акцій, що належить кожному з членів групи, мета, з якою набуваються акції, та суттєва (material) інформація про фінансовий стан членів групи. Особливе значення надавалося розкриттю інформації про те, чи має група на меті встановлення контролю над емітентом. Усе це вимагало розкриття намірів про поглинання ще на етапі придбання відносно невеликого пакета акцій, і надавало менеджменту корпорації-жертви час на підготовку до протистояння, ця норма отримала неофіційну назву «distant early warning» (система попереднього попередження).