Проблеми застосування санкцій за порушення договірних зобов’язань

Л. П. Горбачова
перший заступник голови Харківського апеляційного господарського суду

В. С. Бабкова
кандидат юридичних наук, доцент кафедри організації судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

О. П. Печений
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Загальні засади відповідальності за порушення цивільно-правових зобов’язань містяться у главі 51 Цивільного кодексу України «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання». Розділом V Господарського кодексу України «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання» встановлено особливості відповідальності за правопорушення у сфері господарювання.

Спеціальним законом, який регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, є Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» (далі — Закон).

Суб’єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи-підприємці. Підставою для притягнення зазначених осіб до відповідальності та застосування до них санкцій, передбачених чинним законодавством України та договором, є порушення ними прийнятих на себе договірних зобов’язань.

Відповідно до ст. 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 Закону встановлено, що розмір пені, передбачений ст. 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Із практики розгляду спорів вбачається, що до суб’єктів господарювання, які порушили договірні зобов’язання, судом застосовуються санкції відповідно до вимог чинного законодавства.

Так, Вищий господарський суд України у справі № 13/424-08 за позовом ТОВ «А» до ТОВ «Х» скасував рішення Господарського суду Сумської області від 02.10.2008 р., яким стягнено пеню у зв’язку з невиконанням відповідачем у повному обсязі зобов’язань за договорами щодо оплати поставленої продукції, з огляду на те, що спірну пеню розраховано, виходячи з 1 % від несплаченої суми за кожен день прострочки, що суперечить вимогам Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та набагато перевищує встановлені ним обмеження.

Із матеріалів справи № 29/317-08 за позовом ТОВ «А» до ПП «В» про розірвання договору поставки, стягнення заборгованості за договором, неустойки, пені вбачається, що п. 6.4 Договору поставки передбачено, що при простроченні поставки товару постачальник зобов’язаний сплатити покупцю неустойку в розмірі 1 % від суми недопоставки за кожен день прострочення. Суд, беручи до уваги, що відповідач не виконав свої зобов’язання із поставки товару у термін, установлений договором, вважав, що нарахована позивачем неустойка відповідає умовам договору та вимогам законодавства і підлягає стягненню.

Стосовно стягнення пені суд дійшов висновку про те, що Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань та встановлює лише обмеження розміру такої неустойки, яка встановлюється за згодою сторін. Оскільки у відповідача за договором поставки був відсутній обов’язок по сплаті позивачу грошових коштів, нарахування пені позивачем здійснено без правових підстав.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «А», суд апеляційної інстанції вказав на неповне з’ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи. Зокрема, апеляційний господарський суд, проаналізувавши положення вказаного договору, звернув увагу на те, що умовами договору передбачено обов’язок продавця здійснювати поставку товару покупцю лише на підставі заявок останнього, які не надходили на адресу ПП «В». За вказаних обставин, з урахуванням заперечень відповідача, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що відповідач не є таким, що прострочив виконання зобов’язання за договором, оскільки неналежне виконання договору сталося не з вини відповідача.

Враховуючи факт порушення відповідачем своїх зобов’язань перед позивачем у вигляді недопоставки передплаченого останнім товару, суд касаційної інстанції погодився з висновком Господарського суду Харківської області про обґрунтованість позовних вимог ТОВ «А».

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Вирішуючи питання про застосування відповідальності за порушення зобов’язання, суди досліджують умови укладеного сторонами договору.

Постановою Вищого господарського суду України у справі № 07/169 (н. р. 38/368-08) скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 04.05.2007 р. та постанову апеляційного господарського суду від 20.06.2007 р., а справу № 38/368-06 передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи судові рішення, суд касаційної інстанції вказав, що судами попередніх інстанцій не досліджено всі умови договору, та як наслідок — чи було здійснено поставку саме в межах договору.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 04.12.2007 р. у частині позовних вимог щодо стягнення з відповідача боргу провадження у справі припинено. У частині вимог щодо стягнення пені, інфляційних, 3 % річних відмовлено з огляду на їх необґрунтованість. Позивач із рішенням господарського суду не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач ТОВ «М» спочатку (07.12.2006 р.) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з відповідача ТОВ «А» основного боргу, втрат від інфляції, пені, відсотків річних на підставі договору поставки № 40 від 01.03.2006 р. та додаткової угоди № 1 від 01.03.2006 р. до нього.

Коли дана справа розглядалася Вищим господарським судом України, позивач звернувся в загальному порядку до господарського суду з окремим позовом про стягнення суми боргу за накладними, яка утворилася після пред’явлення позивачем вимоги в порядку ст. 530 ЦК України, тобто з інших підстав та обставин.

При розгляді справи № 29/459-07 по суті позивач звернувся до Господарського суду Харківської області із клопотанням про припинення провадження у цій справі у зв’язку з тим, що господарським судом розглядалася справа № 07/169-07 між тими самими сторонами та про той самий предмет спору. При розгляді справи № 29/459-07 за апеляційною скаргою ТОВ «А» апеляційним господарським судом визнано правомірними висновки господарського суду про те, що справи № 29/459-07 та № 07/169-07 не пов’язані між собою предметом позовних вимог та підставами виникнення правовідносин сторін. З огляду на зазначені обставини колегія суддів вважала, що відсутні правові підстави для припинення провадження у справі щодо вимог із стягнення боргу і мають розглядатися по суті.

Аналізуючи умови укладеного між сторонами договору № 40 від 01.03.2006 р., судова колегія апеляційного господарського суду встановила, що за своєю правовою природою він є договором поставки, до якого мають застосовуватися положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК), що регулюють загальні умови виконання зобов’язань, а також положення ст. 712 ЦК щодо договорів поставки та параграфу 1 гл. 54 ЦК «Загальні положення про купівлю-продаж».

Розділом 2 договору сторони обумовили форму, строки та порядок оплати вартості товару. В пункті 2.2 договору зазначено, що покупець зобов’язаний здійснити оплату за отриманий товар протягом 7 календарних днів із дати передачі товару постачальником покупцю. Сторони обумовили, що перехід права власності на товар, поставлений за цим договором, здійснюється на підставі накладної, без конкретизування її виду.

Із матеріалів справи вбачається, що поставка товару за спірним договором оформлялася накладними, форма яких містила всі обов’язкові реквізити первинного документа. Оскільки дія даного договору сторонами не була припинена у встановленому порядку і такі докази відсутні, судова колегія вважала, що поставка товару згідно з накладними, наданими позивачем на підтвердження його вимог, здійснювалася в межах та саме за договором поставки № 40 від 01.03.2006 р. і додаткової угоди № 1 від 01.03.2006 р. до нього. Факт отримання товару за вказаними накладними відповідачем не заперечувався.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про існування між сторонами господарських відносин і неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором поставки від 01.03.2006 р. та додаткової угоди до нього по оплаті в повному обсязі вартості поставленого позивачем товару, у зв’язку з чим вважала позовні вимоги ТОВ «М» про стягнення з ТОВ «А» на його користь суми основної заборгованості обґрунтованими та підтвердженими належними доказами.

Відповідно до загальних засад відповідальності учасників господарських відносин, сторони у п. 7.2 спірного договору передбачили відповідальність за несвоєчасне та неповне виконання прийнятих на себе зобов’язань зі сплати вартості товару шляхом застосування до правопорушника санкцій у вигляді сплати пені, що відповідає вимогам розділу V ГПК України та Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», у зв’язку з чим, на думку колегії суддів, позовні вимоги щодо стягнення пені також підлягають задоволенню, оскільки розмір цих нарахувань не суперечить положенням договору та узгоджується із нормами чинного законодавства.

Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

У справі № 9/633-08 Військовий прокурор Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі військової частини А0215 звернувся до господарського суду із позовною заявою про стягнення з відповідача — ТОВ «А» штрафних санкцій за прострочення строку поставки товарів за договором закупівлі від 31.10.2007 р. Рішенням Господарського суду Сумської області від 01.12.2008 р. у позові відмовлено з огляду на те, що після закінчення строку дії договору закупівлі він втратив юридичну силу. Апеляційний господарський суд не погодився з прийнятим рішенням. Постановою від 02.02.2009 р. рішення місцевого господарського суду скасовано.

Матеріали справи свідчать, що відповідач отримав лист про готовність замовника до виконання умов договору, вважав датою поставки — 02.11.2007 р., а причиною невиконання умов договору, на думку відповідача, було закінчення строку дії договору. Посилання відповідача у відзиві на позов та в апеляційній скарзі на неотримання листа було необґрунтованим, суперечило матеріалам справи та мало своєю метою ухилення від відповідальності за невиконання зобов’язання. Про невиконання умов договору та відсутність наміру його виконувати також свідчило порушення відповідачем п. 5.2 договору, згідно з яким відповідач повинен у термін не пізніше 3 робочих діб до дати постачання письмово повідомити замовника про дату постачання товару на склад вантажоотримувача замовника.

Із посиланням на ст. 525, ст. 526 ЦК України, ст. 202 ГК України та на договір від 31.10.2007 р. апеляційний господарський суд дійшов висновку, що ні в законі, ні в договорі не зазначена така підстава припинення зобов’язання, як закінчення строку дії договору. Тому посилання місцевого господарського суду на ст. 631 ЦК України було безпідставним.

Оскільки судом встановлено, що відповідач не виконав зобов’язання та не поставив товар, відповідно до вимог статей 610, 611 ЦК України настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Із матеріалів справи вбачається, що п. 9.3 договору встановлено, що виконавець сплачував замовнику пеню у розмірі 0,1 % вартості товару, з якого допущено прострочення їх постачання, за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково сплачується штраф у розмірі 7 % вказаної вартості. Вищий господарський суд України в постанові від 16.07.2009 р. підтримав правову позицію апеляційного господарського суду.

Основними формами відповідальності за порушення господарських зобов’язань, що випливають із договорів, є штрафні санкції та відшкодування збитків.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частина 1 ст. 230 ГК визначає штрафні санкції як господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. За загальними правилами, збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (ч. 1 ст. 232 ГК), а у випадках, спеціально передбачених законом або угодою сторін, можуть бути стягнені лише штрафні санкції, сумарно штрафні санкції та збитки, чи за вибором кредитора штрафні санкції або збитки (ч. 2 ст. 232 ГК).

За результатами касаційного провадження у цій категорії справ Вищим господарським судом України були скасовані постанови апеляційного господарського суду в окремих справах, а справи направлялися на новий розгляд до місцевих господарських судів у зв’язку з тим, що при стягненні пені господарські суди неправильно встановили момент прострочення виконання зобов’язання, не врахували приписи ст. 258 ЦК України та ч. 6 ст. 232 ГК України.

Наприклад, справа № 5/678-06 за позовом ТОВ «Е» до ВАТ «С» про стягнення суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції, пені, відсотків за прострочення грошових зобов’язань за договором на виконання робіт неодноразово розглядалася судовими інстанціями. Рішенням Господарського суду Сумської області від 30.09.2008 р. у справі позов задоволено повністю. Стягнуто з ВАТ «С» на користь ТОВ «Е» суму боргу, пені, 3 % річних та інфляційних, а також збитки. Рішення мотивоване тим, що відповідач не надав доказів повної та своєчасної оплати за спірними договорами. Постановою апеляційного господарського суду від 17.11.2008 р. рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.02.2009 р. рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасовано в частині позовних вимог про стягнення пені, і в цій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення залишено без змін.

Судова колегія касаційної інстанції зазначила, що, встановивши неналежне виконання відповідачем грошового зобов’язання за договором і задовольнивши позов у повному обсязі на підставі статей 525, 526, 625, 837 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанцій при стягненні пені за період з листопада 2005 р. по серпень 2006 р. не врахували спеціальну позовну давність, передбачену положеннями ст. 258 ЦК України, та строк для нарахування штрафних санкцій, передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України.

У справі № 5/634-08 за позовом ТОВ «К» до ТОВ «Я» про стягнення основного боргу, інфляційних витрат, пені та 3 % річних у зв’язку з невиконанням договору поставки товару рішенням Господарського суду Сумської області від 05.03.2009 р. позов задоволено в частині стягнення основного боргу. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення мотивоване тим, що вимоги позивача про стягнення заборгованості доведені. У задоволенні позовних вимог про стягнення пені, інфляційних витрат та 3 % річних відмовлено у зв’язку з недоведеністю.

Постановою апеляційного господарського суду від 06.05.2009 р. рішення місцевого господарського суду в частині відмови у стягненні інфляційних витрат, 3 % річних та пені скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задоволено з урахуванням ст. 232 ГК України та ст. 625 ЦК України.

Постановою Вищого господарського суду України від 06.08.2009 р. рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасовано в частині позовних вимог про стягнення інфляційних витрат, 3 % річних, пені і в цій частині направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду. В іншій частині судове рішення залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що Апеляційний господарський суд не встановив момент виникнення заборгованості, а відповідно і не визначив період, за який ці вимоги підлягають задоволенню, враховуючи строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України.

У наведеній постанові Вищий господарський суд України висловив свою позицію щодо стягнення пені, оскільки апеляційний господарський суд стягнув пеню за останні 6 місяців, які передують даті подання позову до суду. Колегія суддів касаційної інстанції вважала, що даний висновок суперечить приписам ч. 6 ст. 232 ГК України, відповідно до яких нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Таким чином, Вищий господарський суд України звернув увагу на те, що для правильного застосування норм матеріального права при стягненні пені визначальним є момент виникнення у відповідача зобов’язання оплатити вартість товару по кожній видатковій накладній і нарахування пені з цього моменту з урахуванням ч. 6 ст. 232 ГК України та за умови, що позивачем не пропущений спеціальний строк позовної давності, передбачений ст. 258 ЦК України (1 рік).

У справі № 5/365-08 за позовом Дочірньої компанії «Г» Національної акціонерної компанії «Н» до ТОВ «С» про стягнення заборгованості за поставлений природний газ, пені за несвоєчасну оплату спожитого газу, інфляційних витрат та 3 % річних рішенням Господарського суду Сумської області від 23.10.2008 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 16.03.2009 р., позов задоволено у зв’язку з обґрунтованістю позовних вимог.

Вищий господарський суд України постановою від 02.07.2009 р. скасував рішення місцевого та постанову апеляційного господарського судів у частині стягнення грошової суми пені, і в цій частині справу направив на новий розгляд до місцевого господарського суду. У іншій частині судові рішення залишив без змін. Постанова касаційної інстанції мотивована тим, що господарські суди при розрахунку суми, яка підлягає стягненню з відповідача як пеня, не дотрималися вимог ч. 6 ст. 232 ГК України, згідно з якою нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Водночас не було перевірено правильність зробленого позивачем розрахунку грошової суми, також не було з’ясовано, чи передбачили сторони інший порядок нарахування штрафних санкцій за прострочення платежу, а якщо передбачили, то який саме, і чи відповідає цей прядок вимогам чинного законодавства. Крім того вказано, що, стягуючи пеню за шість місяців, які передували зверненню позивача до суду, суди не з’ясували момент прострочення виконання зобов’язання щодо кожного акта приймання-передачі послуг із транспортування природного газу окремо, хоча ця обставина мала істотне значення для встановлення початку і закінчення перебігу строку позовної давності та визначення шестимісячного періоду, за який може бути стягнена неустойка.

У іншій справі № 16/732-08, розглядаючи вимоги про стягнення заборгованості за поставлений газ, у тому числі основного боргу, інфляційних збитків, 3 % річних, пені та штрафу за позовом ВАТ по газопостачанню та газофікації «С» до ЗАТ «О» Господарський суд Сумської області та апеляційний господарський суд були одностайними у прийнятті рішення. За результатами розгляду зазначеної вимоги позов задоволено. Судові рішення мотивовані тим, що відповідач не виконав свої договірні зобов’язання у строки, встановлені в п. 4.3 договору на постачання природного газу, та п. 5.1 договору про надання послуг із транспортування, чим істотно порушив названі договори та приписи статей 526, 530, 625 ЦК України, статей 230, 231 ГК України.

Постановою Вищого господарського суду України від 19.08.2009 р. рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасовано, справу направлено на новий розгляд. Вищий господарський суд України вважав, що сам факт наявності заборгованості у відповідача не є беззаперечною підставою для задоволення позову в даній справі. Пунктом 5.3 договору про надання послуг із транспортування встановлено, що остаточний розрахунок за надані послуги з транспортування газу фактично здійснюється на підставі виставлених позивачем розрахунків. Отже, обов’язок замовника сплатити платежі, обумовлені сторонами, кореспондується з обов’язком виконавця (позивача) виставити (пред’явити) рахунки замовнику. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази направлення на адресу відповідача рахунків і в судовому засіданні не було досліджено питання, чи виставляв позивач як виконавець договірних зобов’язань такі рахунки, судами зроблено помилковий висновок щодо застосування положень ч. 1 ст. 530 ЦК України, а тому, враховуючи характер договірних відносин, у відповідача не настав строк виконання зобов’язання. З урахуванням викладеного суд касаційної інстанції вважав висновок господарських судів про порушення ст. 625 ЦК України передчасним.

Частиною 2 ст. 231 ГК України передбачено та практикою підтверджено, що штраф застосовується виключно за прострочення поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, а не за прострочення виконання грошового зобов’язання.

Наприклад, у справі № 9/383-08 за позовом ТОВ «Л» до ВАТ «С» КП ДАК «У» про стягнення заборгованості по лізингових платежах, заборгованості по сумі зменшення зобов’язання, пені, інфляційних витрат, 3 % річних, 7 % штрафу за порушення господарського зобов’язання рішенням Господарського суду Сумської області від 23.09.2008 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 24.02.2009 р., позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ВАТ «С» на користь ТОВ «Л» суму заборгованості по лізингових платежах, заборгованість по сумі зменшення зобов’язання, пеню, інфляційні витрати, 3 % річних і суму штрафу в розмірі 7 %. Судові рішення мотивовані тим, що ВАТ «С», засновником якого є Держава в особі Державного комітету телебачення і радіомовлення України з кількістю акцій, що складає частку у статутному капіталі в розмірі 100 %, належить відповідно до приписів ст. 22 ГК України до державного сектору економіки, а тому до нього застосовуються штрафні санкції, передбачені ч. 2 ст. 231 ГК України.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією судів першої та апеляційної інстанцій. Постановою Вищого господарського суду України від 25.06.2009 р. рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасовано в частині стягнення штрафу і в цій частині прийнято нове рішення про відмову в позові. В іншій частині постанову апеляційного господарського суду залишено без змін. Суд касаційної інстанції вказав, що абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України не передбачає як базу для нарахування 7 % штрафу суму грошового зобов’язання, з якого допущено прострочення, а передбачає як таку базу виключно вартість товарів (робіт, послуг), з яких (товарів, а не вартості) допущено прострочення.

Практика Вищого господарського суду України у справах про стягнення пені за порушення зобов’язань свідчить, що положення ч. 3 ст. 549 ЦК України застосовується у грошових зобов’язаннях. Тому неправильне застосування господарськими судами ч. 3 ст. 549 ЦК України в частині стягнення пені зумовило скасування судових рішень.

Зокрема, у справі № 51/246-08 за позовом ВАТ «Д» до ТОВ «С» рішенням Господарського суду Харківської області від 15.12.2008 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 03.02.2008 р., позов задоволено на підставі статей 526, 549 ЦК України та п. 1 ст. 193, статей 16, 18, 230 ГК України.

Судами встановлено, що між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки продукції. Однак відповідач свої зобов’язання не виконав, поставив продукцію лише частково та з порушенням строків її постачання. Пунктом 7.1 Договору поставки сторони встановили, що за порушення постачальником термінів постачання продукції, недопостачання або постачання некомплектної продукції постачальник сплачує покупцеві пеню у розмірі 0,2 % від суми продукції, що не поставлена в установлений строк або недопоставлена, за кожен прострочений день постачання. За порушення термінів постачання понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7 % від вартості несвоєчасно поставленої продукції. Відповідач визнав факт прострочення поставки продукції відповідно до умов Договору поставки. З огляду на викладене суди дійшли висновку про правомірність вимог позивача. У касаційній скарзі відповідач зазначив про неправильне застосування господарськими судами при стягненні пені статей 193, 230 ГК України та ст. 549 ЦК України.

Постановою Вищого господарського суду України від 26.05.2009 р. рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасовано в частині стягнення пені і в цій частині у позові відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін. Колегія суддів касаційної інстанції вважала помилковим висновок господарських судів про задоволення позовних вимог у частині стягнення пені за порушення відповідачем строків поставки та недопоставку продукції з огляду на положення ч. 3 ст. 549 ЦК України. За змістом цієї статті підставою застосування пені є лише прострочення виконання грошового зобов’язання. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що застосування до спірних правовідносин у цій частині статей 230 і 231 ГК України зумовлюється суб’єктним складом їх учасників — у разі якщо порушене господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектору.

Втім існує судова практика Вищого господарського суду, яка підтверджує можливість стягнення пені за порушення негрошового зобов’язання.

У справі № 9/58 за позовом КП «Ж» до Підприємства «Е» позовні вимоги були обґрунтовані порушенням відповідачем зобов’язань із закінченням у строк виконання робіт із будівництва автопаркінгу та нарахуванням за допущене порушення штрафних санкцій (п. 5.3 договору та ст. 232 ГК України).

Рішенням Господарського суду м. Києва від 26.04.2006 р. у позові відмовлено з мотивів відсутності у відповідача перед позивачем заборгованості за договором. Постановою апеляційного господарського суду від 06.07.2006 р. рішення Господарського суду м. Києва скасовано, позов задоволено. Постановою Вищого господарського суду України від 27.09.2006 р. постанову Київського апеляційного господарського суду залишено без змін.

У постанові Вищого господарського суду України від 27.09.2006 р. зазначено, що на підставі ч. 3 ст. 232 ГК України вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявляти учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено. У пункті 5.3 договору із будівництва сторони передбачили, що за несвоєчасне введення об’єкта в експлуатацію з вини генпідрядника останній сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 % від вартості об’єкта. Тобто апеляційний господарський суд правомірно не погодився з помилковим твердженням місцевого господарського суду та дійшов підставних висновків про правомірність та обґрунтованість вимог про стягнення грошових коштів в оспорюваному розмірі.

При врегулюванні відносин із нарахування і стягнення штрафних санкцій за господарськими зобов’язаннями необхідно керуватися нормами ГК України як спеціальними нормами, які передбачають особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Наприклад, у справі № 44/126-08 за позовом Регіонального відділення фонду державного майна України по Харківській області до ТОВ ФПК «У» про стягнення суми орендної плати та пені, яка нарахована за несвоєчасне внесення до Державного бюджету орендних платежів та про спонукання відповідача виконати умови договору оренди, позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх обов’язків згідно з договором оренди.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 17.06.2008 р. позовні вимоги задоволено частково з посиланням на статті 526, 530, 611 ЦК України, статті 232, 343 ГК України, ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Стягнуто на користь позивача суму боргу за спірним договором оренди та частково суму пені, перераховану судом з урахуванням вимог чинного законодавства. В іншій частині позову про стягнення пені та в частині позовних вимог про спонукання відповідача виконати умови договору оренди відмовлено. Як вбачається з матеріалів справи, сума пені була нарахована позивачем за 12 місяців у розмірі 0,5 % від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати, з урахуванням вимог статей 258, 551 ЦК України.

Постановою апеляційного господарського суду від 18.08.2008 р. рішення місцевого господарського суду скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені з посиланням на статті 258, 551 ЦК України. Сума пені стягнута в повному обсязі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважала, що відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, а тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов’язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву. Позовна давність в один рік відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦК України застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду в частині стягнення пені на користь Державного бюджету України, колегія суддів касаційної інстанції зазначила, що апеляційним господарським судом помилково застосовано до спірних правовідносин статті 258, 551 ЦК України.

Штраф і пеня є різновидами неустойки, які відрізняються тим, що розмір пені залежить від тривалості прострочення боржника, а штраф — не залежить. Переглядаючи в касаційному порядку окремі судові рішення у справах про стягнення штрафних санкцій, Вищий господарський суд України вважав за необхідне правильно визначити правову природу понять «штраф» і «пеня».

Наприклад, у справі № 42/94-09 за позовом Полтавського природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі ДК «У» НАК «Н» в особі філії ГПУ «П» до ТОВ «Ц» про стягнення штрафу за несвоєчасне відшкодування витрат по сплаті збору за геологорозвідувальні роботи рішенням Господарського суду Харківської області від 07.07.2009 р. позовні вимоги задоволено. При розгляді справи судом встановлено, що між ТОВ «Ц» та ДК «У» було укладено договір про спільну інвестиційну та виробничу діяльність. Пунктом 7.6 додаткової угоди до спірного договору передбачено, що відповідач відшкодовує позивачу за рахунок коштів спільної діяльності витрати по сплаті збору за геологорозвідувальні роботи для видобування корисних копалин. За несвоєчасне або неповне перерахування коштів, які визначені в розрахунку, відповідач сплачує позивачу штраф у розмірі, що дорівнює визначеному податковим законодавством розміру штрафних санкцій та пені, які застосовуються за несплату зазначених обов’язкових платежів та розраховуються, виходячи з часу затримки перерахування (за кожний календарний день). Із матеріалів справи вбачається, що позивачем направлялися на адресу відповідача рахунки-фактури про сплату компенсації податку за геологорозвідувальні роботи. Відповідач проводив сплату сум, зазначених у рахунках-фактурах, несвоєчасно. Позивачем розрахована сума пені відповідно до умов спірного договору (п. 7.6) та на підставі підп. 16.4.1 п. 16.4 ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

З урахуванням викладеного суд вважав, що наданий розрахунок пені відповідає умовам договору та нормам чинного законодавства. Постановою апеляційного господарського суду від 15.10.2009 р. рішення місцевого господарського суду скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на те, що предметом даного спору є стягнення штрафу за несвоєчасне відшкодування витрат по сплаті збору за геологорозвідувальні роботи, а не компенсації податку з геологопошукових робіт. Розрахунок суми пені не містив відомостей про день отримання відповідачем вимог із відшкодування витрат за кожний прострочений квартал і відповідної суми пені.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією апеляційного господарського суду. Постановою від 12.01.2010 р. скасовано постанову апеляційного господарського суду, а рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Суд касаційної інстанції вказав, що прокурором та позивачем нарахована пеня зазначена як штраф, але фактично за своєю природою нарахована сума є сумою пені, оскільки вирахувана у відсотках до суми зобов’язання залежно від кількості днів прострочення платежу.

На необхідність правильного визначення правової природи неустойки неодноразово звертав увагу і Верховний Суд України. Так, у справі № 47/628-05 за позовом ТОВ «Т» до ТОВ фірми «А» про стягнення 4123094,40 грн штрафу за прострочення виконання зобов’язання позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач належним чином не виконав умови договору підряду від 01.10.2004 р. та додаткової угоди до нього від 30.11.2004 р.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.02.2006 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 05.04.2006 р. та постановою Вищого господарського суду України від 05.09.2006 р., позов задоволено повністю з посиланням на статті 526, 530 ЦК України, ст. 232 ГК України, відповідно до яких зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а також у строк (термін), обумовлений зобов’язанням. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язань, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконане.

Верховний Суд України постановою від 21.11.2006 р. скасував судові рішення попередніх судових інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові Верховного Суду України зазначено, що, стягуючи штраф, розрахований за кожний день прострочення, у межах передбаченого ст. 232 ГК України шестимісячного строку, господарські суди не встановили правову природу неустойки, яку сторони в дійсності мали на увазі. Крім того, не врахували положення ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких загальними засадами цивільного законодавства та водночас засадами, на яких має ґрунтуватися зобов’язання між сторонами, є добросовісність, розумність і справедливість, а також не взяли до уваги приписи ч. 3 ст. 551 ЦК України, відповідно до яких розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Разом з цим Верховний Суд України зазначив, що судами не надано оцінки таким обставинам, як дійсна вартість робіт за договором, ступінь виконання зобов’язання боржником, розмір відсотків стягуваної неустойки порівняно з розміром можливих збитків кредитора, а разом з тим і співвідношення пред’явлених до стягнення санкцій і наслідків порушення зобов’язання.

Практика Вищого господарського суду України свідчить, що при стягненні пені та штрафу за невиконання зобов’язання необхідно враховувати, що ч. 1 ст. 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у ГК України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф та пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, виконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Із матеріалів справи № 16/719-08 за позовом ЗАТ «Ю» до ВАТ «Н» про стягнення суми боргу, штрафу, пені, 3 % річних за порушення зобов’язань з оплати поставленого товару за договором поставки вбачається, що між сторонами укладено договір поставки, за умовами якого позивач зобов’язувався поставити металопродукцію та будівельні матеріали, а відповідач — прийняти їх та оплатити. Договором передбачена відповідальність у випадку порушення строків оплати товару — у вигляді пені у розмірі 0,1 % від заборгованості за кожен день прострочення. При цьому за порушення строків оплати більше як на 10 днів додатково до пені сплачується штраф у розмірі 40 % від загальної суми заборгованості.

Господарськими судами встановлено, що відповідач порушив взяті на себе зобов’язання в частині оплати поставленого товару в установлений строк. Рішенням Господарського суду Сумської області від 29.01.2009 р. позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто суму основної заборгованості на підставі статей 526, 527 ЦК України, пеню на підставі Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», 3 % річних та частково суму штрафу.

Апеляційний господарський суд постановою від 16.03.2009 р. рішення місцевого господарського суду залишив без змін, зазначивши, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Стосовно задоволення позовних вимог у частині стягнення штрафу колегія суддів апеляційного господарського суду вважала, що місцевий господарський суд у даному випадку реалізував своє право щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України.

У касаційній скарзі відповідач вказав, що судами неправильно застосовані норми процесуального та матеріального права, оскільки з точки зору скаржника стягнення штрафу та пені за порушення зобов’язань за договором суперечить ст. 61 Конституції України, якою передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Постановою Вищого господарського суду України постанову апеляційного господарського суду залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що одним із видів господарських санкцій, згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України, є штрафні санкції, до яких віднесені штраф і пеня (ч. 1 ст. 230 ГК України). Крім того, умовами договору передбачено цивільно-правову (господарсько-правову) відповідальність за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки — пені та штрафу. Далі зазначено, що ст. 61 Конституції України, на яку посилався скаржник, міститься у розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», тому положення ч. 1 ст. 61, на думку колегії суддів, стосується лише фізичних осіб. При цьому у контексті змісту положень норм Конституції України, у тому числі ст. 61 Конституції України, терміни «притягнення до юридичної відповідальності та «юридична відповідальність» розмежовуються.

З урахуванням викладеного колегія суддів касаційної інстанції вважала, що господарські суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача, у тому числі й у частині стягнення пені та штрафу, зменшивши розмір штрафу відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України.

У іншій справі № 16/61-09 за позовом Приватного підприємства «Х» до ТОВ «О» заявлялися вимоги про стягнення суми основного боргу, пені, штрафу, інфляційних збитків та 3 % річних. Рішенням Господарського суду Сумської області від 21.05.2009 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 12.08.2009 р., позовні вимоги в частині стягнення основного боргу, інфляційних збитків, 3 % річних та пені задоволено, у частині стягнення штрафу, передбаченого спірним договором в розмірі 15 % від ціни договору — відмовлено з посиланням на ст. 549 ЦК України та ст. 61 Конституції України. Господарські суди вважали, що штраф і пеня належать до одного виду відповідальності — неустойки, а тому, задовольнивши один вид неустойки у вигляді пені, у задоволенні вимог про стягнення штрафу відмовили.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.12.2009 р. рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасовано у частині стягнення суми штрафу і в цій частині справу направлено на новий розгляд. У іншій частині рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду залишено без змін. Вищий господарський суд України вважав, що господарські суди у вирішенні питання про стягнення з відповідача суми штрафу не застосували норми статей 216, 230, 231 ГК України та не врахували умови п. 4 договору. За результатами повторного розгляду справи ухвалою Господарського суду Сумської області від 18.02.2010 р. провадження у справі в частині стягнення штрафу припинено на підставі п. 4 ст. 80 ГПК України.

Відповідно до чинного законодавства суди вправі зменшувати розмір належних до сплати штрафних санкцій, якщо зазначені санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора.

Наприклад, у справі № 38/155-09 за позовом ТОВ «Х» до ЗАТ «П» про стягнення основного боргу, пені та інфляційних витрат позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач на порушення умов укладеного між сторонами договору не розрахувався з позивачем за виготовлену продукцію. Рішенням Господарського суду Харківської області від 07.09.2009 р., залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 27.10.2009 р., позовні вимоги задоволено. Стягнуто з відповідача на користь ТОВ «Х» суму 73015,01 грн — основного боргу, 13602,10 грн — пені та 5706,63 грн — інфляційних витрат. Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача пені в розмірі 13602,10 грн, суди вважали, що її нарахування відповідає положенням чинного законодавства, обставинам справи та вимогам п. 6.6 спірного договору, яким передбачено відповідальність, що настає для відповідача у випадку порушення ним терміну розрахунку у вигляді сплати пені в розмірі 0,1 % за кожен день затримки платежів.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.02.2010 р. рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасовано. Позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 73015,01 грн основного боргу, 1000,00 грн — пені, 5706,63 грн — інфляційних витрат. У іншій частині позову відмовлено. Суд касаційної інстанції вважав, що, ухвалюючи рішення у справі в частині стягнення суми пені, господарські суди не звернули увагу на те, що, як визначено у статтях 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», розмір пені, встановлений за згодою сторін, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, та не привели здійснений позивачем розрахунок пені у відповідність до вказаних вимог. Враховуючи, що позивач порушив умови договору та на свій ризик розпочав виконувати роботи раніше обумовленого договором строку, колегія суддів касаційної інстанції вважала за необхідне зменшити розмір пені до 1000,00 грн на підставі ст. 233 ГК України та ч. 3 ст. 551 ЦК України.

У справі № 42/136-09 за позовом ВАТ «В» до Приватного сільськогосподарського підприємства «Ф» про стягнення суми основного боргу, пені та неустойки у зв’язку з неналежним виконанням умов договорів купівлі-продажу рішенням Господарського суду Харківської області від 16.11.2009 р. позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто на користь позивача суму основного боргу, 3630,38 грн — пені, інфляційних витрат у сумі 2657,40 грн та неустойки в сумі 50000,00 грн із посиланням на ст. 625 ЦК України, Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та п. 2.1 спірних договорів купівлі-продажу.

Матеріали справи свідчать, що між позивачем та відповідачем було укладено договори купівлі-продажу, відповідно до яких позивач зобов’язався поставити відповідачу дизельне паливо, а відповідач зобов’язався сплатити вартість товару. Судом встановлено, що позивач як постачальник свої зобов’язання виконав згідно з умовами спірних договорів, однак, відповідач свої зобов’язання щодо оплати товару в термін, передбачений договорами, не виконав.

Правові наслідки порушення зобов’язання визначено ст. 611 ЦК України. Відповідно до ч. 1 вказаної статті, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Пунктом 2.1 спірних договорів за несвоєчасну оплату поставленого товару передбачена пеня в розмірі 1 % за кожний день прострочення, неустойка за несвоєчасне погашення заборгованості. З урахуванням вищевикладеного місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Апеляційний господарський суд постановою від 16.11.2009 р. підтримав правову позицію місцевого господарського суду.

Вищий господарський суд України не погодився з висновками місцевого та апеляційного господарських судів. Постановою від 21.01.2010 р. суд касаційної інстанції скасував рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Колегія суддів касаційної інстанції вважала, що господарськими судами не було надано правової оцінки визначеній договором відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання у вигляді неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного зобов’язання одночасно із застосуванням відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання у вигляді пені, що обчислюється за кожен день прострочення виконання грошового зобов’язання. При цьому суди не провели аналіз можливих збитків кредитора у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання, наслідком якого було право суду, передбачене ст. 233 ГК України, на зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що при вирішенні спорів, пов’язаних із застосуванням штрафних санкцій, суди застосовували норми ЦК та ГК України. Відповідно до ст. 230 ГК України неустойка є окремою штрафною санкцією поряд із штрафом та пенею. Господарський кодекс України не містить визначення неустойки, штрафу та пені, які сплачені у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Визначення неустойки дано у ст. 549 ЦК України. Зазначена стаття передбачає, що штраф і пеня є різновидами неустойки. Оскільки існують розбіжності між нормами ЦК України та ГК України у врегулюванні спірних правовідносин, то в практиці розгляду спорів існують різні підходи до застосування окремих видів санкцій.