Понятійна характеристика договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі

С. А. Загородній
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін
Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології ХНУВС

Мета статті — встановлення понятійних (описових) ознак договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі як виду юридичного факту (правочину) та цивільного правовідношення, що дає змогу визначити його інституціональне місце у системі цивільного права. Така мета може бути досягнута тільки після розв’язання принципової проблеми, а саме визначення меж договірного регулювання відносин, що виникають між студентом (іншим суб’єктом) та вищим навчальним закладом (ВНЗ) з приводу професійної підготовки.

Серед дослідників правових проблем вищої освіти існує досить значна частина тих, які вважають, що сама по собі вказівка на договірне походження відносин ВНЗ — студент ще не може визначати цивільно-правову природу цих відносин. Основними аргументами прихильників цієї позиції називають те, що: 1) для цивільно-правового договору про надання послуг є характерним пасивне очікування отримувачем послуги (за винятком однієї активної дії ? сплати винагороди), надання йому цієї послуги, тоді як від послугоотримувача у договірних відносинах ВНЗ — студент, тобто від особи, що навчається, вимагається ряд активних дій, причому протягом усього терміну надання освітньої послуги (сплата за навчання, відвідування занять, складання заліків, іспитів тощо); 2) отримувач освітньої послуги підпорядковується адміністративно-дисциплінарній владі ВНЗ, що також не притаманне цивільно-правовим договірним відносинам; 3) за своїм предметом діяльність ВНЗ (пов’язана із виконанням договірних обов’язків перед послугоотримувачем) мало нагадує поведінку виконавця з надання цивільно-правової послуги, бо навчальний заклад переймається не тільки необхідністю передання суб’єкту навчання потрібної інформації, а має також обов’язок контролювати та фіксувати ступінь її засвоєння, проводити виховну роботу та інші освітні заходи (у широкому розумінні), які протирічать цивільно-правовим методам впливу.

З огляду на таку специфіку договірних відносин між вищими навчальними закладами та студентами (іншими особами, що навчаються у ВНЗ) деякі вчені застерігають від помилкової, на їхню думку, кваліфікації цих відносин як цивільно-правові та пропонують «…використовувати аналогію з трудовим правом і ввести у законодавство поняття «освітній договір», маючи на увазі обов’язкове укладання договора між вузом та студентом, що встановлює конкретні права, обов’язки і взаємну відповідальність сторін протягом усього терміну навчання. Незважаючи на назву «освітній договір», у ньому мають бути відображені усі питання вузівської життєдіяльності: окрім навчального процесу, це і участь у наукових дослідженнях, виховний процес, проблеми підтримки правопорядку та забезпечення збереження майна, можливість працевлаштування як під час навчання, так і після закінчення вузу, соціальні права (культурно-масові заходи, отримання пільгових путівок та ін.), заходи юридичного захисту тощо» [1, с. 58].

Отже, існує невирішена теоретична проблема щодо необхідності встановлення меж впливу норм цивільного права взагалі та норм про договори зокрема на так звані освітні відносини. Практична значущість вирішення цього теоретичного проблемного питання пов’язана із можливістю або, навпаки, неможливістю застосування до договірних відносин ВНЗ ? студент положень Цивільного кодексу України та інших нормативних актів цивільного законодавства.

Російська судова практика, хоча й не є усталеною, але найчастіше відповідає позиції Міністерства РФ з антимонопольної політики та підтримки підприємництва (МАП Росії) і Міністерства освіти РФ про надання вищим навчальним закладам права: 1) в односторонньому порядку розривати договір у випадках несплати, прострочення сплати освітніх послуг, у зв’язку з невиконанням студентом навчального плану; 2) не повертати гроші, сплачені за освітні послуги, або ж повертати їх зі значним утриманням у випадку відмови від виконання договору за ініціативою замовника;